Дивлюсь я на цю Настю з Потапом, яким набридло все потужне і незламне, і переконуюсь у тому, що купа проблем лежить у площині розуміння причинно-наслідкових зв'язків та відчуття зв'язків між поняттями. Поняття країни, процесу, єдності, доцільності, свободи, обмеження — якщо взаємодія між поняттями базується на альтернативному мисленні та нарцисичній травмі, яка підбурює до демонстративної поведінки, то це може стати проблемою, бо це є певним тригером для рою схожих травмованих зозуль. Інша справа, чому населення звертає на це увагу. Але ж суспільство — то прості люди, які просто дивляться у зоряне небо, а ця бидлота ж зірки, і вони якщо щось кажуть, то їх чують. Згодні чи ні, але чують, бо медіа не дає не почути — їхнє мекання шириться мережею, бо працівники медіа теж хочуть їсти, а подібні інфоприводи та їхній емоційний розгін — це шлях до смачного обіду. Ну смачного їм, шо ж.

Грати кримськотатарську музику — ще той челендж. Теоретична іформація про структури та ритміку відсутня, хоча ритміка непроста, але навіть досвід з індійськими та арабськими ритмами в тому не допомагає. Отак і доводиться підшукувати якісь способи гри, часто некоретні відносно прийнятих у культурі. Ті проблеми, які я маю з цим, можна було б віднести до моєї ліні, якби інформація була на поверхні, а я б лінився брати те, що лежить. Але ж ні фіга. Я вчора подзвонив Джемілю Карікову, з яким знайомий з часів його роботи на каналі ATR, якось я був гостем його програми. Питав, чи є в кого брати уроки, хто з кримців є на материковій частині України, і міг би дати підказки. Каже, нема нікого, посібників теж нема, методика ніяк не розроблялася, кримським татарам історично було просто не до того, і їхня культура тому не пройшла стадій розвитку, характерних для інших локальних культур — у них самих купа проблем.

Але що я помітив ще давно, між кримцями та українцями практично відсутній культурний діалог. Як був відсутній раніше, так воно й зараз. Колаборації українських та кримськотатарських музикантів у програмах на каналі ATR — це максимум цього діалогу. І то вони б не запрошували українських музикантів, якби було достатньо кримськотатарських. Вони були вимушені розширяти бульбашку через окупацію Криму, тут спрацював дуалістичний ефект: біда змусила до діалогу з українцями. Так і я дізнався про їхню культуру більше, і гірше мені від того не стало як мінімум. Ясно, що люди ходять у Мусафір та чують там музику, але це не тягне на культурний діалог, це хавчік і музичний фончік.

З огляду на все це мені цікаво зробити кілька аранжувань кримськотатарських пісень для гітари соло та ансамблів, щоб у музшколах могли хоч щось грати, бо самі кримські татари не зробили майже нічого, щоб українці могли грати їхню музику з нот. У Джеміля Карікова є нотні збірки. Питаю: де їх знайти? Щось десь є в нього особисто, щось є в Криму, але там все ясно. Коротше, воно типу є, але нема. Такий от культурний діалог. Я замовив велику антологію їхньої музики, складену Каріковим. Це дорого, але вона має у мене бути.

Що мені цікаво у історії моєї власної залученості у культуру, якою я ніколи не прагнув займатися, а тепер сам проявляю ініціативу, на яку у мене неясно звідки взялася енергія, це ромський компонент. Як фанат ромської тематики я дізнався таку річ: музика кримських татар збереглася завдяки кримським ромам. Неймовірно, але факт. Саме вони зробили її виконання своєю роботою, вони створили хайтарму, а балканські роми, що осіли в Криму, додали своїх фішок. Кримські роми інтегровані у кримськотатарське суспільство так, що татари їх визнають своїми та поважають. Один з геніїв 20-го ст. скрипаль Енвер Шерфедінов був кримським ромом. А тепер в Києві склалася ситуація, коли колега кримський музикант залишився сам, а для роботи треба дует, і якось доля вивела його на мене, хоча ми давно знайомі, але як перкусіоніста він мене не розглядав, бо я не в темах. А у мене до музики традиційно ромський підхід, і це перетинається з історією кр.-тат. музики. Плюс мені цікава проблема діалогу, його відсутність я вважаю недоцільною і несправедливою, бо за будь-яких умов завершення війни вона наробить шкоди. Магічне мислення, помножене на дуалізм — це схоже на функції комплексної змінної, але вони працюють, так і тут — те, чого не існує чи не відбувається, хоча мало би, робить шкоду.

 

Не можу не зацінити саунд.
Не те щоб "раніше було краще", або ж там люди якось вміли, як зараз не вміють, але у таких записах є щось саме таке, що я люблю. Оця стара обробка звуку, естетика балансу між інструментами, старі синтезатори - для тих, хто не хапанув часу падіння залізної завіси це все, мабуть, такий собі лоу-фай на любителя, а для мене такі записи емоційно заряджені чимось космічним, що можна було почути по тб, або ж послухати на початку серії "Альфа".
Лі Рітенура колись вживу бачив, мене вразив не стільки він сам, скільки його команда афроамериканських музикантів.
Та й Жоао Боско цю свою пісню й досі круто співає.

Муахаха, тільки-но я написав пост про взаємодію влади з соціумом як дитячу гру, так отут вийшло інтерв'ю, у якому відтінки інфантилізму - головна тема. Агугу, пані та панове! 

Я взагалі мало дивлюся інтерв'ю, бо не дуже цікавлюся тим, хто що каже, бо найчастіше це особисті погляди, що базуються на особистій історії, а мені цікаві ті погляди, що підкріплені баченням причинно-наслідкових зв'язків безвідносно до конкретних особистих історій. Хто вартий уваги, то це Олег Покальчук, це я зрозумів, вперше натрапивши колись на друковану версію його інтерв'ю. Таке було відчуття, що це інтерв'ю треба роздрукувати та повісити у рамочці - що це геть інше, ніж та фігня, якої я чекав від текстів на багато літер з інтернету.

З'ясувалося, що там і родина непроста: батько - науковець та дослідник, брат - письменник Юрко Покальчук, який очолював Спілку письменників якийсь час. Колись я навіть того Юрка бачив на початку 2000-х. Тоді я з кимось мав зустрітися в книгарні на Толстого, а там у цей вечір проходив концерт Покальчука, він свої тексти оформляв у пісні та сам їх співав. Але це було так екстравагантно, що я нічо в тому не поняв, послухав одну пісню, не знайшов людини, з якою домовлявся, та й пішов.

Я без поняття, що мотивує людей стати частиною українського політикуму. Бути у цьому середовищі — це бути камікадзе. Народ створює хвилю, на якій тебе закидає у кабінет міністерства чи якоїсь іще установи. Так само народ потім може тебе захейтити, раптом з'явиться привід. Що робити людям, які ставлять перед собою якусь соціально значущу задачу та намагаються штовхати корисні теми, будучи частиною політичної сили? Мабуть, доведеться працювати на два фронти — на популістичний та на практичний, і якось між ними маневрувати. Народу треба обґрунтування твоєї присутності на посаді, це потребує обережної риторики та дій, але в той же час це інформаційна війна з опонентами. Якщо практичні задачі зачіпають чужі схеми, хтось інший займеться чорним піаром, тому без медійності теж не обійтися, але тут працює ефект Даннінґа-Крюґера: критична маса населення оцінює політика не за тим, що він практично зробив, які передумови для майбутніх зрушень з'явилися завдяки йому, а те, як він відіграв чергову серію політичного серіалу, що брякнув у інтерв'ю такого, що можна було б обсмоктати та чимось у мережі обуритися, бо люди звертаються до медіаресурсів у пошуках швидкого дофаміну.

Моменти з нещодавнього інтерв'ю голови ОП тому доказ. Каже: дочекайтеся рішення суду. Тобто: у нас правова держава, у неї є механізми, дайте їм спрацювати відповідно до ситуації, тоді буде більш предметна розмова. Але для багатьох це схоже більше на ігнор суті запитання, ігнор емоційної складової — медіаринок потребує емоції, а не сухої згадки механізмів, які у державі існують. За ведучою пам'ятаю вимогу до гостей програм сказати наприкінці щось позитивне та надихаюче. Не певен, що гості зобов'язані слідувати вимогам, але вона працює згідно законів жанру.

Тобто народ готовий емоційно вигукувати гасла під час протестів та революцій, їх питаєш: за що стоїте? — За прозорість механізмів державної влади! — Так, ну ось є механізм, вам натякнули на нього, він прозорий має спрацювати. — Ну ок, а що мені з того в емоційному сенсі? Тобто ясно, що нічого, якщо не розути очі та не насолодитися прозорістю на противагу муті. Але муть дає простір для маніпуляцій та підмін понять, тому муть далеко не всіх відштовхує, а прозорість — приваблює. Тому юзер невербально заявляє: ви зі своєю прозорістю держ.механізмів мене не вразили, скажіть шось більш вражаюче, мені треба розуміти, чи варто вас слухати. Давайте сюди просту емоцію, інакше це ні про шо. У цьому сенсі що грати в ресторані, що віщати з телевізора — один хрін. Давай сюди емоцію "ой!" або "гей!", бо з мене увага, з тебе — емоційний тригер, ось наш базовий невербальний договір.

Люди традиційно вважають можновладців частиною механізму випуску пари. Типу їх можна і треба хаяти, і тим більше, чим більше у сферах життя заборон на негативну риторику. Пріоритетність емоційності над практичною складовою роботи політика — проблема менталітету, і при тому, що наша культура — це наше історичне надбання, цей нюанс у той самий час є ворожим ресурсом у інформаційній війні, бо ворожі довгострокові плани не можуть не включати хаотичності, емоційності та тенденції до знецінення чиїхось реальних здобутків.

Ясно, що відкрита незгода та протести є частиною демократичного устрою, і коли є проти чого протестувати — то люди кажуть, заявляють, виходять, але у стані підвищеної експресії може кульгати логічне мислення. У тривалій перспективі здатність критичної маси населення розуміти, за що вона і проти чого і чому, має зміцнювати систему. Але розхитувати її, на жаль, поки що відносно просто, бо розхитаний стан відчувається як динамічний і як норма, хоча нормою тут і не пахне. Також постає питання розуміння норми та на чому його базувати, і як переконати інших у тому, що норма — це інше, ніж вони уявляють це складне питання, і як його можливо вирішити, не маю поняття. Якщо локальна норма визначається поведінкою локальної більшості, то найближчим часом — ніяк. Хоча може бути сила впливу, авторитет та/або пропаганда. Переконати у чомусь тутешнє суспільство — ще та задача.

Час шось капець як швидко біжить. Вже субота? Днів 5 тому була субота.

***

За рекомендацією колеги замовив крафтовий джин. Справді якісний, я очікував, що буде щось спиртуозно-шмурдячне, а чувак робить гарно, є і ялівець, у смаку, і цитрус. Але з тоніком починає відносно швидко туманити голову, мені подобаються напої, які не порушують координації, бо накидатись ніколи не було ціллю.

***

З аранжуваннями та навчальними матеріалами робота дуже повільно йде. Учора записав відео, змонтував, але ще треба останні штрихи зробити, на це мене вже не вистачило.

Намагання тримати народ на одній хвилі нагадує якусь гру в дитсадку. Щоб інфантилізм критичної маси населення не наробив шкоди, треба його кудись направити. Бажано щоб групі 5-річок було весело, але щоб вони пам'ятали, що дорослі поряд, і вони слідкують; якщо треба, вони втрутяться, а якщо буде якийсь кіпіш, то прийдуть з ременем або бризкалкою.

Діти у пісочниці можуть сидіти з різними обличчями та грати різні ролі, подібно до експерименту Дезора зі щурами у басейні. Або це якись розбишаки, або тихенькі малюки, яких люблять вихователі, бо вони безпроблемні та виглядають розумними та вихованими, в реалі це фасад, мімікрія під модель поведінки старших, щоб їм сподобатися. Ми не знаємо й частини того, як виглядає конформізм у європейських суспільствах.

Так от вестернси, які відносять себе до першого світу, зверхньо дивлячись на нас, як на третій світ, пострадянських мавп, які не знають, як все у світі влаштовано, - нагадують оцих демонстративно вихованих дітей, які вірять у таке своє амплуа, наче це вони роздають поради, а їм мавпи їх не можуть давати. Звісно, вони знають краще за всіх причини різних глобальних процесів, і т.п., і готові повчати нетямлячих, тобто нас. Така модель поведінки легітимізована у певних колах, вона маскує почуття незбагненності та дає відповідь на питання, хто я і де я, та наскільки я гомо сапієнс порівняно з іншими представниками виду.

Тому є загроза того, що наші "друзі та партнери" будуть до останнього ставити інфантильну пропаганду у себе на місцях вище здорового глузду, до якого спонукає новітній час. Хоча є європейці, які щиро вболівають за Україну, маючи сумний історичний досвід, пов'язаний з росіянським ігом; Польща — окремий випадок, але польська пісочниця дуже заряджена католицтвом, імперськістю та старими образами на українців. Українці тепер знають забагато практичних аспектів стосунків, конфліктів, пропаганди і т.п., вже мають купу подряпин, отриманих через залученістть у процеси, про які інші знають лише у теорії та інтерпретуючи історію по-своєму. І нам вже є що експортувати в цьому сенсі. Але ніт! До комунікації має бути колективний охочий, а реальний консенсус європісочниці такий, що вони найрозумніші, та їм користуватись мав'пячим досвідом тупо западло. Інакше це означало б, що їхня пісочниця з якогось дива має колективний запит на спілкування з нашою, але його нема, бо вони перший чи другий світ, а ми типу третій. Так буде, мабуть, аж до російського вторгнення у країни ЄС. Але що це змінить? Будучи вимушеними розраховувати на український досвід, соціальний запит на спілкування з нами на рівних все одно там не оформиться, тоді діло пахне усіляким примусом йти їм назустріч. Якось так вимальовуються стосунки у цій пісочниці і наша роль у ній. Тому припускаю, що майбутня інтеграція у ЄС буде оформлена таким чином, щоб ми залишили за собою зобов'язання вважатися мавпами та мовчки надавати євроконторі все потрібне, вони нам за це банани. Оці подряпані війною з хронічним ПТСРом нехай сидять десь тут поряд, бо вони хоч і дурні, але їх можна поставити, як щит, для них не вперше. Але ж не перед носом, бо ми тут у чистенькому піску розумні розмови ведемо про радіокеровані машинки, а ці нам тут сядуть поряд та умнічать почнуть про свої радіокеровані літачки, ще й червоне відерце роздавлять, ще й хіхікатимуть, що в окопі воно нам не допоможе, тварюки.

І навіть якщо розмови будуть іти між ментально дорослими політиками, вони все одно обмежені законами жанру. Їх буде стримувати інфантилізм критичної маси населення або намагання маніпулювати нею, використовуючи проблемні питання. От поляки наскільки розумні та сучасні, а Волинь і УПА з них лізе і лізе. А зміна внутрішньоєвропейської повістки через поглиблення контакту з Україною - це проблема, і не спекулюватиме на ній лише лінивий та дурний. А як ми знаємо, європейці дуже мудрі і працьовиті. Але у нас пісочниця своя, і турбулентність у ній - то окрема тема, там починається торнадо, все літає, пісок в очах, у роті, страшне.

Сонце перестало вже бути кусючим, навіть коли спека, як учора. Діло йде до осені.

***

Для роботи з кримськотатарською музикою шукав собі якийсь фрейм драм, який би нагадував традиційний бубон даре. Але жоден з фрейм драмів не прозвучить, бо баланс між дзвінким та глухим компонентами звуку там не такий, як у інших барабанів. Але спробую фрейм драм 12" та подивлюсь, чи можна якось намутити схожий тембр, якщо наклеїти на мембрану ізоленту чи щось.

***

Знайшов прикольну алюмінієву дарбуку більшого розміру (дохолу) в оглядах на ютьюбі. Думаю: ось тема! Звучить як слід, дзвінка, гучна, басова. Шукаю в наявності - зараза, знята з виробництва. ААааааа.

***

Минулого тижня не виходив грати на дарбуці, то хворів, то концерти, то колега не міг, вийшов у неділю тільки. Відчуваю, що лише зараз пішла така тема, що я краще чую мелодику, у мене вистачає на неї уваги, бо аплікатурні моделі напрацьовані, можна тепер більше звертати увагу на нюанси. Взагалі тренування уваги — це цікавий процес. Спочатку мене трохи нажахав новий репертуар, потім якось пішло, плюс музика кримців супроводжується розповідями колеги про життя кримських татар, у т.ч. у депортації. Так я трохи інакше диалюся на Крим, який, чесно кажучи, я ніколи не любив. Але музика допомагає подивитися на цю землю з їхньої перспективи, і з'являється певне відчуття, чому вони її люблять.

***

Давно пора записати навчальне відео з хітярою, але поки що до діла не дійшло, хоча я вже попрактикувався, і має все йти без помилок та різанини/склейки відео. Думав сьогодні, але свято і все таке — обрав чай на подільській терасі, а робота нікуди не втече.

Не встиг я здивуватися тому, що на зв'язок вийшов давній знайомий бард, який продовжує штовхати рос-мовні пісні у якійсь своїй культурній бульбашці, так на зв'язок вийшов ще один тип з тих часів. Теж музично обдарований чувак, який створював мелодії з гарною гармонізацією, толком не шарячи в теорії та гармонії, це просто треба відчувати. Цей не пропонував жодної співпраці, її б і так не було, судячи з того, яких дров він встиг наламати, живучи у якомусь вигаданому світі, де він вважає себе спеціалістом з процесів у ньому.

На жаль, обидва чуваки продовжують бути у більшій або меншій мірі ватою. Чого вони обидва з'явилися на радарі одночасно — цікаве соупадєніє. Або недавні концерти залишили про мене такий цифровий слід, що чуваки побачили афіші та про мене згадали, або пішла тенденція до відкривання певних консервів, чого я теж не виключаю, бо переконані русофіли при всій їх няшності та творчєскості є ворожим ресурсом, більше того, були ними й раніше, самі того не знаючи. Тому, визнаючи творчі здібності згаданих персонажів, я визнаю також і те, що співпраця з ними честі мені не робила.

Іноді якась турбулентність починає теліпати книгу так, що вона відкривається на давно перегорнутих сторінках, але в тому є сенс: їх іноді варто перечитувати, щоб переконатися в тому, що зараз не те що інший розділ, а інша книга.

Мені завжди було цікаво ловити якісь специфічні відчуття, вайб, який створюється навкруги. Люди, завдяки яким він виникає, не знають про те, які саме відчуття виникають в інших, хоча намагаються якось на них впливати, і сформувати якесь стійке враження вже для них є успіхом.

Можна говорити про якісь ситуативні та незбагненні речі, але є речі цілком збагненні, які тримаються на ідеї та тривалій реалізації цієї ідеї. Пропаганда, культурна та інша експансія — саме з цієї опери.

Те, якими засобами росія намагалася придушити українськість — це варто окремого дослідження. Варто визнати успіхи на цьому тлі, адже багато поколінь русифікувалися, було розмите відчуття кордонів, навіть елементи рос.фольклору вважали мало не своїми, рос.імперія над цим працювала давно. Але цікаві також ті моменти, коли українська культура виявляла стійкість та ресурс, який росіянам навіть не снився.

Вони користувалися всіми засобами, якими користуються рекламісти, політтехнологи та вдавані монополісти — повторити одне й те саме велику кількість разів, щоб твій образ став частиною чужої реальності, і щоб носій нав'язаної ідеї захищав відчуття стабільності свого світу, який сформувався певним чином, частково завдяки нав'язливій рекламі.

До того, ж, люди люблять прикольне і круте, а неприкольне не люблять або дивляться на нього трохи поблажливо. Російські нафтові гроші давпли можливість пускати багато пилу в очі та створювати контекст "ми", "наше". Окремо маю сказати про телешоу, особливо новорічні, зняті дорогою апаратурою, з яскравими контрастними картинками, це транслювалося потім по центральних українських каналах. Місцеві телекомпанії якийсь час не могли похвалитися якісною картинкою, але українські мюзикли початку 2000-х, які частково фінансувалися москалями, були зняті тут, і нічого кращого, ніж мюзикли Горова на музику Меладзе, московити робити не змогли. Навіть тут у нас склалася інтернаціональна команда — Горов росіянин, Меладзе грузин, але вони жили й працювали в українському культурному полі та пройнялися ним як слід. Те ж з Бадоєвим, який обрав для життя Україну і став нашим кентом.

Навіть якщо взяти пісні на початку існування Території А, то багато які з них досі цікаві та мають ресурс для реміксів та взагалі переосмислення. Виявилося, що у творчості українських артистів — навіть тих, хто звучав геть не "круто" на радіо Промінь — міститься більше життєвої сили. Російська попса 90-х — це музейні експонати, які пожили у той період та досить скоро вмерли. А багато українських пісень, які звучать не дуже цікаво, мають чудові перспективи, якщо їх гарно аранжувати з оркестром або зробити сучасніші поп-версії. З російськими піснями таке не проканає, бо це продукт, який швидко псується, там уже все.

Росіяни вже не перше століття воюють з українською вітальністю, і цю війну очолює вмираючий дід. Таке враження, що вони підсвідомо давно зрозуміли безперспективність цієї війни, але вона дає їм відчуття сурогатного контакту з вітальністю. Вони люблять обсмоктувати історію, але дивляться лише туди, де є ілюзія власної величі та готовність вбивати. Враховувати таку здатність жити, якою ми дивуємо самі себе, їм реально бракує клепки, бо вони вирішили, що смерть, а не життя, є інструментом управління, з цією думкою і крякнуть, нічо так і не зрозумівши.

Люди, які демонструють принципову російськомовність, чудово знаючи українську, навпаки, демонструють потребу у контакті зі смертю, це для них побутова танатотерапія. Здавалося б, смерті навкруги предостатньо, але ніт — їхня психіка здатна витримати ще більше. Або тут працює механізм підміни, коли новини про загиблих від чергового обстрілу глушиш кладбіщєнським вайбом, зашитим у рос.мові, велич якої — це кремезні надгробки. Ніколи не знаєш, що виконає роль ситуативної опори для психіки.

Ми живемо у світі, де чужа мотивація до якихось дій та побудови планів завжди залишається загадкою. Часто навіть для того, хто вмотивований. Набагато простіше з демотивованістю — чого нема, того просто собі нема, хоча саме демотивацію прийнято вважати проблемою, а мотивація — це природна частина життя. Ну припустимо.

Спостерігати розмитість мотивів можна, бачачи творчі страждання окремих людей творчої натури, зокрема артистів. Вони створили щось, бо на те була мотивація. І не просто ситуативна, а стійка, вплетена у структуру особистості та бачення себе крізь призму поняття про продуктивність.

Після демонстрації результату своєї творчої праці або навіть не чекаючи повноцінної демонстрації, починаються корчі: яка ж це фігня, отут треба переробити, тут доробити, і це не варто іншим показувати, бо треба ж це (тобто себе) показати з кращої сторони, а не з отакої.

Тут може постати питання до митця, на яке він найімовірніше не відповість чесно. Нащо ти це починав, нащо було витрачати час, сили, незароблені гроші — заради розпачу?

Ні, скаже, розпач та подальша пов'язані з ним комунікативні явища — це останнє, чого б він хотів.

Мені згадуються дві мої кішки. Вони залазять по кігтеточці на полицю біля антресолю і дуже скоро починають нявкать, типу аяяй спасіті помогіті, зніміть мене звідси. Я підходжу і ставлю одне й те саме питання: а нащо ти сюди залізла? Одна кішка стрибає мені на спину, інша не вміє, її знімаю руками, і вона одразу мчить на кухню, бо є ритуал, до якого її привчила дружина: зняв — насип хрустиків. Інша кішка любить підкреслювати, що вона вміє зістрибувать людиняці на спину.

Так що оцей розпач, демонстративний він чи ні — це частина комунікації с собою та/чи іншими, це тригер до неї, коли у ній є потреба.

***

Я стараюся усвідомлювати, чи є у мене посил типу "вони такі, а я не такий". Так от я не знаю, який я. З одного боку, мені подобається те, що я створюю. Сам собі можу багато чого розказати про деталі, про що мені колеги та слухачі не розкажуть, бо не побудована комунікація відповідним чином. З іншого боку, я не надто вмотивований до творчості, хоча мені подобається процес, але я хочу якось "пристроїти" результат, процес заради процесу мене не влаштовує, а якщо хочу збільшити ентропію Всесвіту, достатньо написати тут пост на багато літер. Може, я б увімкнув емоційний обмін на ґрунті розпачу, самокритики, якби відчував у тому, що мені скажуть, якийсь сенс та якусь додаткову мотивацію для чогось. Саме тому відсутність взаємодій тут у блозі мене не кумарить взагалі. Моя вмотивованість нагадує замкнену екосистему, захищену від стороннього впливу. Обмін, у якому присутні емоційні компоненти, завжди є двостороннім впливом, але у мене дуже жорсткий фільтр чужого вайбу. Можливо, надо жорсткий, але це я пов'язую з хронічною тривогою у ромському компоненті днк.

Як при цьому ефективніше комунікувати з людьми — колегами, слухачими, френдами і т.д. — це питаннячко, яке все одно висить, і його не закрити. Є речі, яким я опираюсь, а є такі, на які я не здатен; щось був би не проти освоїти (зважаючи, що бути "за" та "не проти" — різні речі), а на щось радше залишуся й надалі не бути здатним, бо такою є властивість замкненої екосистеми, а якщо так працює, краще не чіпати.

***

Як би не було, все одно уява намалює гіпотетичну картинку того, як би могло бути краще. Те, що багато чого такого, чого в мене нема, але могло б бути — результат моїх рішень, адже платити за те, що воно у мене було б, мені довго було нема чим, за щось і досі нема, а щось мені вже або пізно, або виявилось не треба, або перестала відчуватися необхідність. Все як в усіх.

Гадав, що мандоліна — сама по собі зручний інструмент, аж поки не помацав мандоліни, на яких грають у філарі. Все-таки можна підняти струни так, щоб грати було слабо можливо, бо має бути важко і незручно. Але це окремий випадок більш загального явища, яке існує у конторах.

***

Я вже очухався від якогось дурного грві, аде капець нежить замахав, кашель і нежить ненавиджу більше за температуру та слабкість. Закладені вуха теж ще те щастя, коли треба працювати, монітор у тобі не поставлять, а ти трохи недочуваєш, шарманн.

***

Вже не один раз їздив в офіс записати одне навчальне відео, так і не записав. Можна було якось себе змусити, аргументуючи це робочою необхідністю, адже канал має оновлюватись. Може, якщо б це була одна з небагатьох роб.необхідностей, було б простіше, але це одна з багатьох, тому нічо я так і не записав. Але це цікаві досліди — намагатися якомога швидше зрозуміти, що саме сьогодні діла не буде, а витискати з себе щось не варто, бо це коштує ресурсу, якого мало. Вірю, що це складова ефективності в цілому.

***

Що треба купити — так це нормальний макбук. Я оце взимку взяв б/в ейр 2019 року, так воно тормозне шокапець, той макбук 2015 року, якого не стало, був кращим. Мені на цьому пригальмованому девайсі відео монтувати ну зовсім не альо, хоча тоненький, всі діла, але на ньому більше фейсбук з ютьюбом дивитися, аранжування записувати табами чи тексти друкувати.

***

Гавкнувся тримач для лампи у дарбуці, тепер я не можу нагріти шкіру, щоб вона вище звучала. Він і був саморобний, непогана ідея конструкції, але треба щось інше вигадати або купити якийсь фірмовий, але 100+ баксів за патрон з розпорками та потенціометром — шось лягуха квакає.

Раптом на радарах з'явився один бард Денис Г., про якого я давно не чув, та з яким я грав ще дуже давно, десь на 1-му курсі коли вчився. Були з ним виступи, записи, ходили на радіо, у мене були різні соло та підголоски у його піснях. У нього справді гарні мелодії при повній відсутності муз.освіти чи хоча б методичних занять та розуміння елементів теорії та гармонії, все на інтуїції, але вона в нього видавала шедеври. Так от знов звернувся, побачивши мене в афіші та на концерті нещодавно — типу а може, щось разом зробити. Я видав дисклеймер: чувак, я за руками-ногами, бо поважаю твою творчу натуру, але з рос-мовними піснями не працюю, і навіть двомовні пісні не канають. Так ідея померла в зародку, хоча не знаю, чи чувак мене зрозумів.

Розмовляти російською в побуті — розумію. Писати на ній вірші, пісні — з культурологічної сторони це зрозуміло, але є інші сторони, і на етапі демонстрації артефактів вже починаються нюансіки: рос-мовний контент викликає обґрунтований хейт, тому такі виступи та публікації — це історія для своєї окремої тусовки, яка давно тебе знає як рос-мовного поета та/чи співака, і твій імідж прив'язаний до їхніх ностальгічних почуттів.

Здавалося б, з 2014 року було дофіга часу на те, щоб це зрозуміти, перебудувати лінгвістичну концепцію та намацати шляхи реалізації та комерціалізації. Хто хоче розширяти коло слухачів, читачів — зробили робочою мовою українську, інакше це демонстрація неготовності та небажання вийти за рамки певної бульбашки, і це місцями трохи ватнєнька тема. От я розмовляю російською і буду нею і надалі творити, вам це буду демонструвати, ви це будете хейтити, дурні ви комсомольці, і казати про мене херню, але ж сила моєї творчості змусить вас до цих почуттів, ще й будете згадувати моє ім'я. А я буду гнути свою лінію і робити так далі, ваші нападки стануть для мене частиною моєї легенди, ви про мене забудете, але я все ще буду обсмоктувать історії, як ви мене кенселили. А якщо я перейду в україномовний сегмент, то мої твори розчиняться у морі творів конкурентів, а цього не можна допустить, тому ви нафіг всі ідіть. У такій позиції більше прихованого профіту, ніж здається. Люди часто такі сміливі, сидячи у незачинених клітках, а відкрити їх власноруч — зась, у клітці вже своя екосистема, і незрозуміло, чи адаптується організм до відкритого простору, коли металеві прути тебе більше не захищають від великого суворого світу. Розумію це дуже добре, бо сам у своїх клітках. Але намагаюся не виносити з хати свинособачу мову не тому, що боюся нетолерантних до неї людей, а тому, що не хочу, щоб на мене реагували так, як я сам реагую на принципову рос-мовність у часи, коли російська вибухівка перетворила стільки будинків на пам'ятники рос.культурі, а пушкіністи готові вмирати за те, щоб продовжувати вбивати. Це треба бути ментально відстороненими від соціального контексту та жити у своєму вигаданому світі рос.казок, тяжіти до вайбу совкового кіно та рос.літературки, щоб плювати в співвітчизників давечами і отнюдями, хоча вони на це не заслужили аж ніяк, але ж ти лічность, і маєш поводитися відповідно — дратуй, бикуй, ігноруй, люди не мають забувати, що таке радянська прошивка. Я згоден, не мають. Тому цей прошарок суспільства — це частина екосистеми, поглинання якої вимагає створення умов, але це справа часу та постійна перевірка системи на стійкість, що є добре у тривалій перспективі, яка вже давно актуальна.

Мені як музиканту, який бере у таких творчих посиденьках епізодичну участь, нема чого там робити. По-перше, це б мене змушувало приховувати сліди своєї участі, бо вона псує репутацію, тому краще навіть не вв'язуватись. По-друге, там ніц не заробиш, бо у маргіналізованих тусовках питання оплати або упирається у персональні дотації залежно від заможності, або в принципі не стоїть, бо нема руху та розвитку проекту, його не може бути. І це не кажучи про те, що обслуговування хобіків — це тема, яку життя мене вчить закривати швидко або в ідеалі не відкривати зовсім. Але цей чувак справді талановитий, це правило я був би готовий порушити, інші — ні.

Був концерт пам'яті Назгуль, мене запросили там виступити. Взяв гітару Godin, бо знаю, що на гарній апаратурі вона офігенно звучить. Так і було, плюс педалі зіграли свою роль. Ніколи раніше не був на концертах у Софії, там чарівний старокиївський вайб, у якому сходяться разом давно минуле та омріяне майбутнє. Познайомився з музикантами, про яких багато чув, з чиїми колегами та членами родини працював, але із самими не перетинався. Буду вважати, що Назгуля нас познайомила.

***

Якогось біса прихворів та скасував роботу у закладі, було дві пропозиції. Температури нема, то 36.8, то 37.4, то зранку 36, ці перепади — тупо ні про що, але щось нежить і кашель дістають. Я не з тієї секти, де 37.2 — вже привід дзвонити нотаріусу, тут навіть 38 буває комфортніше, бо є ясність — значить, вірусняк, і організм пішов в атаку, побажаємо йому вдачі. А це щось реально незрозуміле, як колись ковід, тоді було максимум 37.2, але втома висаджувала капець, а тут щось інше.

***

Коли дружина була в Німеччині, попросив знайти там якесь місцеве вино у місцевості Заале-Унструт. Знайшла, і треба сказати, вони вміють його робити. Мені завжди цікаво отримати звідки-то щось таке, що не йде на експорт, а люди це виготовляють самі для себе. Ніхто ж собі поганого не загоче. Колись румунське рожеве вино теж було гарне, але у нас румунських вин не знайти, бо вони все лише для себе роблять. 

***

Готуємося до концерту в філармонії. Взагалі пішла хвиля цікавих концертів на гарних локаціях. Кумарить тільки купа інструментів, які я сам не довезу на самокаті, буду продумувати логістику — ви оце заберіть, привезіть завтра, а ви оце тут залиште, потім заберу.

Є у мене френдеса, з якою я перетинався якось, але в цілому не дуже знайомий. Вона постила якісь свої ранкові заняття йогою, потім перейшла на відео про свої висновки про життя, про прийняття себе і те.пе., про життя у європейській країні, які там нюанси. Нещодавно дивувалася, чого деякі люди відписуються.

Помітив за собою низьку толерантність до того, що люди, над якими не літає вибухівка, хто може пересуватися між країнами і бувати на якихось курортах, розказують про якісь свої психологічні проблеми та якісь пошуки напівезотеричного плану. Вони та піднімають різні важливі в цілому питання, важливість яких не може бути оцінена багатьма українцями, бо у нас такий екзистенційний контекст і вивчені реакції, якщо ти взагалі демонструєш спокійне розмірене життя, то не канюч тут про якісь проблеми. Пошуки? Пошукай укриття та спосіб убезпечити себе, свою хату та бізнес від прильотів та блекаутів.

Є невідповідність між тим, яку реакцію це викликає, і якими можуть бути справжні ситуації, про які емігранти хочуть сказати тій аудиторії, з якою звикли контактувати (іншою обзавестися дуже непросто), насправді переймаючись, як їх почують, але контактуючи майже з усіма на відстані та непомітно віддаляючись від них. Життя в Європі не те щоб дуже казка, чув різне від людей, хто там жив достатньо довго. У людей були і є якісь проблеми, порядки у певних країнах додають головняка, про який ми тут просто не в курсі. Я сам раніше більше концентрувався на різних проблемах та пошуках і писав про це тут і там, хоча ракети і дрони не літали у такій кількості, і можливість виїзду була, але загальний стан був не дуже, бо так склалася історія, але й сьогодні історії складаються по-всякому де завгодно. Люди свої проблеми та досвіди повезли за кордон, там отримали купу нових досвідів, незручностей та задач, і це їх не надто надихає, а таке щастя як відсутність війни у країні проживання вони наче як недооцінюють. Це генералізована точка зору звідси про них, бо про їхні турботи ми нічого не знаємо, а про їхню безтурботність робимо висновки, керуючись дуже примітивною оціночною базою, адже самі ситуативно скотилися до нижчої ланки піраміди потреб, принаймні тримаємося за неї сильніше, ніж у довоєнний час. Хоча багато хто намагається концентруватися на вищих цінностях, робить та відвідує культурні події, стикаються з хейтом, частину якого розносять кацапи по соцмережах, бо триматися лише за хліб і дах — це бути повноцінною жертвою інформаційної війни, а ведеться саме вона, просто ракети — це підтримка з повітря. Ось хейт любителів концертів ще у 2014 почався, з того часу періодично відбуваються сплески хейту до всіх, хто ситуативно гарно проводить час. Гадаю, цим сплескам передують вкиди свинособачих тролів.

Те, що я спіймав себе на такому механізмі — ще пів біди. Біда — це відділення діаспори на ґрунті нерозуміння та презирства багатьох українців до тих, хто виїхав. Ми наче живемо у різних світах, хоча насправді коло проблем у нас усіх досить схоже. Може знайтися купа об'єднуючих факторів, але самі собою вони не знайдуться, без певної активності не обійтись. А мотивація до цієї активності у народі трохи розмита, хоча у медіапросторі є розмови про єдність, але досягненню єдності її згадка не сильно допомагає, хоча озвучене поняття — вже щось.

Воздвиженка — це дивне гарне місце. Коли я жив у центрі в дитинстві, на її місці були якісь незрозумілі напівзруйновані будинки. Я ніколи туди не ходив, бо це якась сіра зона була. Тепер тут цукеркові будинки, стилізовані під стару архітектуру, на районі дуже релаксний вайб, у якому я люблю купатись. Моя фотосесія була у 2018 році зроблена саме тут, і з неї я досі смикаю фото для афіш. Мій основний концертний майданчик саме тут, і я люблю це місце. Знайшов тут кав'ярню, де завжди є глясе на гарній каві. Сиджу на терасі, дивлюсь на освітлений сонцем мансардний поверх, і хочеться просто мякмякать на цю картину, як коти, коли бачать голубів за вікном. Наче купаєшся в морі, люблячи купатись (я не дуже, просто уявляю. Хоча від моря б щас не відмовився). Якщо і є сенс працювати заради багато грошей, то це щоб оселитися в такому місці, хоча я чув про проблеми з комунікаціями.

***

Добре, що я згадав про єдину фотосесію. З такими активними зйомками фото та відео муз.кар'єра не робиться. Мені іноді важливо ще раз собі про це нагадати. Я ще беру фото з чужих фотосесій, де я є на фотках, але ж це відстій, це наче ти весь час стріляєш цигарки замість купити собі пачку сігаретов чи самому їх накрутити. Спостерігав, як один колежанин так постійно робить, це крінжамба кукарямба. Ненада так!

***

Зробив над собою зусилля та запостив коротке відео з концерту в ютьюб шортс, щоб хоч щось нове було. Знову-таки, відео зняте колегою з її ініціативи, я б сам не заморочився з записом. Мені дуже складно організувати фото чи відеозйомку. От просто відчуваю протест проти цього, хоча знаю, що треба. Цим мав би зайнятись менеджер, якби він у мене був, але кого нема, того нема.

***

Апдейт по саке. Після майже доби в холодильнику ця субстанція стала більш зрозуміла, окреслився прийнятний смаковий профіль, щось між білим вином, зеленим чаєм та якоюсь брагою. Коротше, не можна пить одразу, як відкрив. Хоча те ж стосується і вина за великим рахунком.

Я поняв, чим цікавий серіал Чорний список: довгі театральні монологи Реда — це місток між кіно та театром. Актор старої школи з відмінною риторикою та гарно написаними монологами, у яких іронія, сарказм, відтінки почуттів, замислуваті формулювання та багато чого такого, що є у гарному кіно та чого нема у середнячковому.

***

Колись мені дуже зайшов серіал Мандалорець, особливо перший сезон. Другий теж норм, хоча до першого не дотягує, третій — просто дитячий кіномультик. Є ще про нього епізоди у серіалі про Бобу Фетта — серіал загалом слабший, але там є цікаві епізоди, плюс мені взагалі цікава таскенська культурологічна розробка, на Комік Кон я би пішов лише у костюмі таскена з автентично зробленою палкою. Нещодавно вийшов фільм про мандалорця і зеленого шкета, я спробував його ввімкнути на телевізорі і щиро порадів, що не пішов на нього в кіно. Все, WB тему геть зіпсували, купивши Lucasfilm. А так все добре починалося.

***

Взяв на пробу саке запити ним роли. Вопше не поняв цю субстанцію, зовсім. Смак зовсім не вписується у місцеву палітру зрозумілих смаків, хоча, як це буває з елементами японської культури, воно доходить не одразу. Японці у фільмах про самураїв сидять в шинку п'ють оце пляшку за пляшкою. Як це можливо, неясно. Хіба що якась особлива чакра відкрита від тривалого контакту з рисом.

***

У сусіда померла собака. Велика грізна боксерка, яка на практиці ані гавнути на когось, про цапнути чи кусь мови не було. Навіть з дворовими котами не конфліктувала. Шкода животіну, кажуть, останнім часом їй було важко ходити й дихати. Мабуть, недавня спека її доконала.

***

Переслухав деякі поп-хіти пізніх 80-х, 90-х та 2000-х. Робили ж люди музло. І мелодія присутня, і гармонізація адекватна. Згадуєш, які зараз стандарти, тягне у секту "раньше било лучче", принаймні у поп-музиці. Ясно, що зараз є, як є, і якщо все так, то на те є запит. Але не без того, що доступність технологій зробила школярів бітмейкерами та аранжувальниками, і для цього не треба розуміти нічого в музиці, можна кнопать кнопки, і саунд якось мутиться. Ясно, що у реальному шоу-бізнесі все робиться по-серйозному людьми з освітою та досвідом, знанням різних стилів, але чому у попсі така відмова від музики на користь аудіоконтенту, це питання дуже широке. І упирається воно, схоже, в особливості монетизації та поверхневого сприйняття музики, бо вона здешевшала, її так багато, що заморочуватися з її якістю вже не на часі. Аналогічна ситуація з пересіданням з концертного майданчика у ресторан, де менше відповідальності та бажання заморочуватись з якістю виконання — оце погагяєм якусь туфту на 4 акорди, і норм. Так і попса вже давно робиться, більше акордів — неформат, давайте лише примітив, інакше у слухача з виделки котлета впаде.

Коли я вчився у технічному вузі на спеціальності "захист інформації", зробив один узагальнений висновок, який для себе часто не роблять люди, і подекуди мають через те проблеми. Не хочеш, щоб інформація кудись утекла - не сприяй цьому і не тринди де-інде, люди мають знати тільки те, що ти готовий сказати, а не те, що ти бовкнув, бо язик як помело; або ж обрав для конфіденційного повідомлення незахищене середовище.

Коли я проходив курс по розвитку міжнародної кар’єри артиста у сфері world music, основна ідея, яку я для себе видобув (вона була прямо озвучена однією з лекторок) - бути класним музикантом та мати міжнародну кар’єру - геть не одне й те саме. Це було відповіддю на непоставлене запитання, яке висить у повітрі: а можна якось так от, граєш щось, придумуєш, концерти у своєму місті робиш, ютьюб канал собі заводиш, щось туди викладаєш і щоб у якийсь момент хоба! квантовий стрибок кар’єри, і ти такий всюди по концертах поїхав, полетів, диски пишуться, вартість концерта та халтури за Києвом зростає, тебе всі знають, ну і ясно що хочуть купувати квитки на концерт, диски (в усіх є на чому їх слухати, що важливо), слідкують за афішею, тут-там фестивалі, ти на сцені з іншими зірками.

У цьому прихованому бажанні я нагадую собі персонажів всяких казок про золоту рибу, Ємелю чи скатєрть-самобранку, або ж людину, яка цих казок у дитинстві нахавалась вище здорового порогу, через розповсюдження дебільної російської культури, бо саме це - у більшій чи меншій степені дебільні російські казки, де ваня-дурак опиняється на вершині харчової піраміди, а веління спочатку щучеє, а потім вже твоє хотіння - воно не має бути спочатку, бо рос.культура таке банить. Тож у ситуації невизначеності, яка завжди є атрибутом простору, у якому відсутній досвід вирішення специфічних питань, психіка повертається у той стан, у якому ти здобував базові знання про причинно-наслідкові зв’язки, повертаються алгоритми, прописані у дитячих книжках, і домінує теорія самозародження: роби, що хочеш, інтелект не рішає, а воно все якось раптом само розрулиться. Або ні, але включи дурака та про це не думай. 

Ясно, що коли не знаєш, що і як робити, як бути частиною індустрії, яка тут не розвинена, то починаєш гадати на кавовій гущі: а раптом це спрацює, а раптом те. Хоча насправді є певні закони ринку та певні принципи здобування місця на цьому ринку, де якщо опиняєшся, то це зовсім не як в Україні, коли у тебе є місцева монополія на певні функції, на Заході ти весь час пашеш, щоб не розчинитися у морі інших музикантів зі своїми здобутками, будуєш комунікацію, яку будувати толком ніколи не вчився, бо це не дуже рішає, коли у тебе монополія, до тебе веде багато шляхи так чи сяк. Це розхолоджує, треба сказати, але налаштуватися на кропітку роботу по розширенню контактів і т.д. я не можу, мені заважає закритість, втома та інші напрацьовані алгоритми, але оцю ідею про самозародження успіху я намагаюся потроху викорінювати, бо це довбаний ментальний вірус російського походження, а значить згенерований з лайна і палок, які сам ставиш собі в колеса.

Спекота капець. Коли я їду кудись на самокаті, навантажений інструментами, не відчуваю цього, потім у приміщенні піт просто ллється, хоч ходи з рушником. Все ніяк не привчу себе пити більше води у спеку. Основне джерело води для мене — вечірній чай, а так я воду майже не п'ю, бо майже не відчуваю спраги, а процес пиття нудний.

***

Подивився увечері дофіга серій Чорного списку. Не думав, що додивлюся до 9 сезону, втягнувся, як той кіт з анекдоту, що спочатку боявся пилососа. Думав, що коли наприкінці 8 сезону грохнуть одну з головних персонажок, далі буде трохи ні про що, але виявилося навпаки, бо вона забембала своєю хаотичністю та дурнуватою поведінкою, якось навіть спокійніше стало.

***

Вже третій сезон роботи у італійському закладі, і нарешті дирекція викотила претензію (і то через колегу, який з нами не працює, але домовлявся про нас), що ми граємо занадто багато "сумних" тем, та взагалі обличчя у нас невеселі. Муахах. Я вже давно подумую про те, щоб наступного року відмовитись від регулярної роботи там, бо мені доводиться грати одне й те саме весь час, бо фактично я поставлений в умови, коли саме в цьому складі робити щось нове неможливо — колега з філармонійною закалкою майстерно обіцяє розібрати гармонії нових тем, але ніколи цього не робить, а ставити пюпітр та читати з листа їй западло. Сподіваюся наступного року знайти сили перебороти жадібність та відмовитися від цієї теми.

***

Тут з філарою інша тема — скоро там концерт з Мариною, вони зробили афішу, на якій моє обличчя спотворене ШІ, а переробляти ніхто нічо не буде, бо просто отак от. Філара хороше місце, виступ там мене надихнув, але воно випробовує музикантів на толерантність до дичини та відсутності конструктивної комунікації.

Поза тим, що ми бачимо навколо та у чому варимося кожен день, є якісь загальні поняття — прагнення, реалізація, втеча, контакт, обмін і т.д., але коли ти у процесі вирішення якогось побутового, робочого питання, чи в емоційній комунікації з кимось, то трохи не до того, щоб фіксувати увагу на більш загальних речах та давати їм імена. А чи потрібно це? Загалом люди якось без цього живуть, як і без багато чого такого, що цікаво мені, і будуть жити далі, тож тут питання особистого вибору, гратися у ситуативне жонглювання поняттями чи ні. Особисто мене цей процес розважає та якось заспокоює, коли я відчуваю застряглість та брак мотивації, також він допомагає не переоцінювати власну роль у якихось процесах навколо. Вона загалом зводиться до "щось зробив — то й добре". Кому цього від мене мало, той мені допоможе зробити більше. Якщо ні — то оточуючих все влаштовує, мене тим паче.

В цілому я нез тих, хто обсесивно прагне продуктивності та бажає іншим "продуктивного дня". До неї та до мотивації у мене помірне ставлення, у якому хотілося б якнайбільше претендувати на об'єктивність. Мотивація надає вектор, але здійснення та відчуття реалізації тримається на чинниках різної природи, які супроводжують цей вектор та забезпечують рух у заданому напрямку. Мотивація — це наче потенціальна енергія, яка має рушійну спрямовану силу. Чи буде вона перетворена на кінетичну у процесі руху — це залежить далеко не лише від сили мотивації, а ще й від властивостей об'єктів та процесів, параметрів простору, кожен вимір якого грає свою роль.

Мотивація — частина механічної системи між зародженням та реалізацією ідеї, але чому певна ідея зароджується саме у чиїйсь окремій фантазії?

Як параметри простору впливають на появу зерна ідеї та її розробку?

Чи не самозароджується вона там, де її присутність особливо доцільна?

Чи є її народження появою з пустоти, чи це перехід з однієї форми в іншу?

Які підсвідомі процеси передують її появі, і наскільки точно може бути підсвідомо оцінено весь контекст та зроблені прогнози?

Все дуже цікаво, але нічо не зрозуміло.

Частина понятійного простору, де існує інформаційний вакуум — це скринька з невідомим, яка вже дає мені певний вектор, бо такі об'єкти цікаво вивчати, тобто роздивлятись їх під різними кутами у пошуках хоча б відблиску. Зокрема це дає можливість відволіктись від питань мотивації, бо я нічого толком не знаю про систему, у якій мотивація — це напрямок майбутнього руху, а можу тільки приблизно щось про неї уявляти. Все одно спокій нам лише сниться, і ніхто не знаходиться у повній бездіяльності; раз вже я пишу цей пост, то й тут працює механізм реалізації якогось задуму, який мені самому не дуже зрозумілий на початку написання.

Співіснування з думкою про невизначеність, невідомість, пустоту — за цим цікаво спостерігати, слухаючи людей іноді особливо уважно. Індуси тисячі років казали, що у будь-якій порожнечі існує атман, і навіть більшість філософських шкіл Індії це прийняли за відправну точку. Сучасна фізика каже, що порожнечі не існує хоча б тому, що у вакуумі існують хвилі та сила гравітації. Але пустота у сприйнятті багатьох людей, якщо не більшості, — це наче смерть, кінець, остаточне руйнування. Можливо, вона міфологізована християнською культурою, або ж демонізація пустоти створює контраст, де чим темніша порожнеча, тим яскравіше блищить антонімічний ряд до слів, які до неї відносяться. Міямото Мусаші, до речі, торкнувся теми порожнечі з дуже цікавої сторони.

У школі я не любив історію, мені просто було нецікаво те, що відбувалося там-сям, коли і що відбувалося — війни, повстання і т.п. Я зрозумів, де ключ до цікавості: зв'язок із сьогоденням. Якби історичні події та процеси розбиралися як компонент сьогодення, то тоді стало б ясно, про що воно, бо так це не для всіх очевидно. Проте деякі моменти відтоді залишилися у пам'яті.

Перше — різниця між причинами війн/повстань та приводами до них. У цьому сенсі існує популярна підміна понять, нібито привід сам по собі стає причиною, проте достатньо уважно піходити до людських стосунків, щоб зрозуміти, наскільки це не так. Без причини будь-який привід не має значення, а за наявності причин поява приводу — справа часу.

Друге — роль духовенства у політичних процесах, на уроках історії це стосувалося здебільшого католицтва у середні віки, але насправді це тому, що таким був акцент у радянських підручниках, насправді це стосується й інших частин світу та різних часів аж до сьогодення. У школі це явище, коли у попів влади більше, ніж у короля, здавалося якоюсь дичиною, поки не стало ясно, що легитимізація влади тримається на міфах і легендах.

Зараз на історичний процес я загалом дивлюся як на двошаровий — є події, тобто явні процеси (або ±явні, залежить від акцентів та фокусу уваги), а є сприйняття та обробка інформації під впливом риторики, подій та сталих реакцій — індивідуальних та групових. Світ ментальних процесів неявний, але врешті, хоч і непрямо, але стає явним через певні дії під впливом певних ідей за певний час. Неявне проситься стати явним приблизно так само, як працює виштовхування з води під дією сили Архімеда.

Такий комплексний підхід до історичних процесів насправді цікавий, бо він включає соціопсихологічну складову, але тут важливо не впасти у квазірелігійну впевненість у вірності власних висновків, бо такі випадки бувають. Інтелектуалізації передує бажання подавити почуття, але почуття є підґрунтям до думки, і у ментально-почуттєвому циклі можна потрапити у зручну карусель та втратити адекватність.

Один з успіхів москалоти — вони дуже давно зрозуміли, що задурювати людям голову — найкраща зброя, тому вони навчилися штучно формувати інформаційне поле, контекст, у якому психіка людини тоне та вважає, що оцей інфобруд, яким вона захлинається, — це і є правда, бо це оточує всюди. А нє может же бить, чтоби тєлік всьо врємя врал, ну нє может же. Це дієво, бо більшість людей неспроможні триматися від цього подалі. Навіть ті, хто позиціонує себе як рос.опозиція, продовжують бути носіями бруду та розносити його всюди. Ідея, яка навіть опозицію тримає в узді — це сильна зброя, і це краще визнати, бо протидія їй — довгий процес, який має бути координованим протягом тривалого часу, і тут авторитаризм знову має фору — там реалізуються довгострокові плани, у демократичних країнах нова команда завжди може поставити під сумнів доцільність тривалих іпсо, особливо якщо політсила фінансується з певних джерел. Модна й дуже популярна надія на те, що все якось само виправиться під дією часу та подій, розтягує ланцюг подій та забирає все більше часу, і все одно деякі речі не стаються самі собою. Час, а точніше досвід, отриманий протягом часу, спонукає, вчить, лікує, переконує, але не всюди і не всіх, і сам собою не вирішує питань, які упираються у прикладання власної волі до певної точки опори, бо час — лише мірило того, що ми робимо чи ні. І тут було б доречно поставити питання про те, створюються чи не створюються передумови для того, щоб іншим певну суспільно корисну роботу було робити швидше та простіше. Для цього свою непомітну функцію треба поставити вище за демонстрацію власних здобутків, а це удар по нарцисизму, який ще спробуй витримать. Суспільство, критична маса якого має нарцисичну травму, яка керує почуттями та діями, саме стріляє собі в ногу та кульгає, але каже на це народний танець.

Хотів собі меч шікомідзуе, ось нарешті прийшов. Контора, яка ними торгує, отримала партію різних прикольних катан, було з чого обрати. Тепер є модна палка з секретом. Поселю її в офісі, бо вдома місця нема, щоб вона була на видноті.

***

Замовив фірмовий фрейм драм невеликого розміру, щоб його задіювати у роботі з акордеоністом. Це так здавалося, що на дарбуці все проканає, але виявилося, що дарбука має зовсім не той характер звуку, що треба. В ідеалі для кримськотатарської музики треба або дхол вірменського типу, або дойра, схожа на узбецьку, але жоден серійний фрейм драм такого звуку не дає, хіба що мізхар, і то до якоїсь міри — він яскраво звучить, але традиційний звук сухіший. Ясно, що тут не та ситуація, щоб мені сильно з цим паритись-кумаритись, бо я просто гітарист, який дарбучить на заміні, я можу продовжувати так робити. Але я поважаю традиційну музику, хоч до кримської ніколи не мав особливого інтересу, як і до Криму, але вона малює цікаві знайомі пейзажі, які показують Крим з такої сторони, яким я його не бачив.

Я впевнений, що якби склалося так, що я б кудись емігрував, то однією з речей, за якою я б тужив, була б якість продуктів. Залежить, звичайно, від країни, бо десь щось краще, десь гірше, десь місцева кухня могла б зовсім не "зайти", але їжа — це тутешня сильна сторона, як і родючість ґрунтів.

Але всюди присутній дуалізм, і з цією родючістю пов'язані пастки, куди потрапляє носій традиційної ментальності. Крім того, москалота традиційно ненавидить тих, у кого щось є просто тому, що є, а не тому, що ти заплатив за це століттями поїдання пареної рєпи, і влаштували тут Голодомор, тепер ще й війну, разом з якою екоцид.

По-перше, гарна земля — запорука наявності їжі, її відносно легкого здобутку. Не треба збиратися у зграї та йти грабувати інші народи, як варяги чи москалі. Плюс — можна цього не робити, все і так є. Мінус — відсутність досвіду збиття у зграї та войовничого настрою. Він у критичної маси українців з'являється ситуативно, зараз якраз така ситуація, але агресивна войовничість не вплетена у порядок денний, вона у нас не є частиною соціокультурного континууму, у цьому сенсі ситість робить нас недостатньо підготовленими, у той час як москалі ненавидять ситих — достатньо почути інтонацію диктора якоїсь їхньої пропагандистської програми, коли той каже про ситу Європу чи ситу Америку. Якими би не були феноменальними наші військові здобутки, за умов психологічної підготовки до війни, яка може бути розв'язана будь-ким, та хоч і нами, була б ще краща результативність, бо швидке переведення психічних ресурсів у стан війни вже виснажує саме по собі.  

По-друге, традиційне мислення у аграрній країні зводиться до аграрного циклу з його нюансами. Один з нюансів, на який я б звернув увагу, — це відсутність різких рухів, у природі все повільно, тому мислення і психіка налаштовуються на повільні повторювані процеси, це впливає також на музику, бо в ній нема яскравої атаки, все на м'якому видобуванні. Але на рівні довготривалого планування домінує відчуття циклічності та є страх перед факторами, які цю стабільну циклічність порушують. Янукович своєю фразою "головне — це стабільність" попадав у цей ментальний паттерн. Сьогодні психологічно важкий час, бо світогляд, у якому домінує відчуття циклічності, стикається з необхідністю адаптуватися до форс-мажорів, коли стало складніше будувати довгострокові плани, але і тут працює дуалізм, бо цей досвід розширює світоглядну картину та додасть таких вкраплень у ментальність, щоб бути стійкішими до подібних психологічних пасток.