У школі я не любив історію, мені просто було нецікаво те, що відбувалося там-сям, коли і що відбувалося — війни, повстання і т.п. Я зрозумів, де ключ до цікавості: зв'язок із сьогоденням. Якби історичні події та процеси розбиралися як компонент сьогодення, то тоді стало б ясно, про що воно, бо так це не для всіх очевидно. Проте деякі моменти відтоді залишилися у пам'яті.

Перше — різниця між причинами війн/повстань та приводами до них. У цьому сенсі існує популярна підміна понять, нібито привід сам по собі стає причиною, проте достатньо уважно піходити до людських стосунків, щоб зрозуміти, наскільки це не так. Без причини будь-який привід не має значення, а за наявності причин поява приводу — справа часу.

Друге — роль духовенства у політичних процесах, на уроках історії це стосувалося здебільшого католицтва у середні віки, але насправді це тому, що таким був акцент у радянських підручниках, насправді це стосується й інших частин світу та різних часів аж до сьогодення. У школі це явище, коли у попів влади більше, ніж у короля, здавалося якоюсь дичиною, поки не стало ясно, що легитимізація влади тримається на міфах і легендах.

Зараз на історичний процес я загалом дивлюся як на двошаровий — є події, тобто явні процеси (або ±явні, залежить від акцентів та фокусу уваги), а є сприйняття та обробка інформації під впливом риторики, подій та сталих реакцій — індивідуальних та групових. Світ ментальних процесів неявний, але врешті, хоч і непрямо, але стає явним через певні дії під впливом певних ідей за певний час. Неявне проситься стати явним приблизно так само, як працює виштовхування з води під дією сили Архімеда.

Такий комплексний підхід до історичних процесів насправді цікавий, бо він включає соціопсихологічну складову, але тут важливо не впасти у квазірелігійну впевненість у вірності власних висновків, бо такі випадки бувають. Інтелектуалізації передує бажання подавити почуття, але почуття є підґрунтям до думки, і у ментально-почуттєвому циклі можна потрапити у зручну карусель та втратити адекватність.

Один з успіхів москалоти — вони дуже давно зрозуміли, що задурювати людям голову — найкраща зброя, тому вони навчилися штучно формувати інформаційне поле, контекст, у якому психіка людини тоне та вважає, що оцей інфобруд, яким вона захлинається, — це і є правда, бо це оточує всюди. А нє может же бить, чтоби тєлік всьо врємя врал, ну нє может же. Це дієво, бо більшість людей неспроможні триматися від цього подалі. Навіть ті, хто позиціонує себе як рос.опозиція, продовжують бути носіями бруду та розносити його всюди. Ідея, яка навіть опозицію тримає в узді — це сильна зброя, і це краще визнати, бо протидія їй — довгий процес, який має бути координованим протягом тривалого часу, і тут авторитаризм знову має фору — там реалізуються довгострокові плани, у демократичних країнах нова команда завжди може поставити під сумнів доцільність тривалих іпсо, особливо якщо політсила фінансується з певних джерел. Модна й дуже популярна надія на те, що все якось само виправиться під дією часу та подій, розтягує ланцюг подій та забирає все більше часу, і все одно деякі речі не стаються самі собою. Час, а точніше досвід, отриманий протягом часу, спонукає, вчить, лікує, переконує, але не всюди і не всіх, і сам собою не вирішує питань, які упираються у прикладання власної волі до певної точки опори, бо час — лише мірило того, що ми робимо чи ні. І тут було б доречно поставити питання про те, створюються чи не створюються передумови для того, щоб іншим певну суспільно корисну роботу було робити швидше та простіше. Для цього свою непомітну функцію треба поставити вище за демонстрацію власних здобутків, а це удар по нарцисизму, який ще спробуй витримать. Суспільство, критична маса якого має нарцисичну травму, яка керує почуттями та діями, саме стріляє собі в ногу та кульгає, але каже на це народний танець.