Ми живемо у світі, де чужа мотивація до якихось дій та побудови планів завжди залишається загадкою. Часто навіть для того, хто вмотивований. Набагато простіше з демотивованістю — чого нема, того просто собі нема, хоча саме демотивацію прийнято вважати проблемою, а мотивація — це природна частина життя. Ну припустимо.

Спостерігати розмитість мотивів можна, бачачи творчі страждання окремих людей творчої натури, зокрема артистів. Вони створили щось, бо на те була мотивація. І не просто ситуативна, а стійка, вплетена у структуру особистості та бачення себе крізь призму поняття про продуктивність.

Після демонстрації результату своєї творчої праці або навіть не чекаючи повноцінної демонстрації, починаються корчі: яка ж це фігня, отут треба переробити, тут доробити, і це не варто іншим показувати, бо треба ж це (тобто себе) показати з кращої сторони, а не з отакої.

Тут може постати питання до митця, на яке він найімовірніше не відповість чесно. Нащо ти це починав, нащо було витрачати час, сили, незароблені гроші — заради розпачу?

Ні, скаже, розпач та подальша пов'язані з ним комунікативні явища — це останнє, чого б він хотів.

Мені згадуються дві мої кішки. Вони залазять по кігтеточці на полицю біля антресолю і дуже скоро починають нявкать, типу аяяй спасіті помогіті, зніміть мене звідси. Я підходжу і ставлю одне й те саме питання: а нащо ти сюди залізла? Одна кішка стрибає мені на спину, інша не вміє, її знімаю руками, і вона одразу мчить на кухню, бо є ритуал, до якого її привчила дружина: зняв — насип хрустиків. Інша кішка любить підкреслювати, що вона вміє зістрибувать людиняці на спину.

Так що оцей розпач, демонстративний він чи ні — це частина комунікації с собою та/чи іншими, це тригер до неї, коли у ній є потреба.

***

Я стараюся усвідомлювати, чи є у мене посил типу "вони такі, а я не такий". Так от я не знаю, який я. З одного боку, мені подобається те, що я створюю. Сам собі можу багато чого розказати про деталі, про що мені колеги та слухачі не розкажуть, бо не побудована комунікація відповідним чином. З іншого боку, я не надто вмотивований до творчості, хоча мені подобається процес, але я хочу якось "пристроїти" результат, процес заради процесу мене не влаштовує, а якщо хочу збільшити ентропію Всесвіту, достатньо написати тут пост на багато літер. Може, я б увімкнув емоційний обмін на ґрунті розпачу, самокритики, якби відчував у тому, що мені скажуть, якийсь сенс та якусь додаткову мотивацію для чогось. Саме тому відсутність взаємодій тут у блозі мене не кумарить взагалі. Моя вмотивованість нагадує замкнену екосистему, захищену від стороннього впливу. Обмін, у якому присутні емоційні компоненти, завжди є двостороннім впливом, але у мене дуже жорсткий фільтр чужого вайбу. Можливо, надо жорсткий, але це я пов'язую з хронічною тривогою у ромському компоненті днк.

Як при цьому ефективніше комунікувати з людьми — колегами, слухачими, френдами і т.д. — це питаннячко, яке все одно висить, і його не закрити. Є речі, яким я опираюсь, а є такі, на які я не здатен; щось був би не проти освоїти (зважаючи, що бути "за" та "не проти" — різні речі), а на щось радше залишуся й надалі не бути здатним, бо такою є властивість замкненої екосистеми, а якщо так працює, краще не чіпати.

***

Як би не було, все одно уява намалює гіпотетичну картинку того, як би могло бути краще. Те, що багато чого такого, чого в мене нема, але могло б бути — результат моїх рішень, адже платити за те, що воно у мене було б, мені довго було нема чим, за щось і досі нема, а щось мені вже або пізно, або виявилось не треба, або перестала відчуватися необхідність. Все як в усіх.