Поза тим, що ми бачимо навколо та у чому варимося кожен день, є якісь загальні поняття — прагнення, реалізація, втеча, контакт, обмін і т.д., але коли ти у процесі вирішення якогось побутового, робочого питання, чи в емоційній комунікації з кимось, то трохи не до того, щоб фіксувати увагу на більш загальних речах та давати їм імена. А чи потрібно це? Загалом люди якось без цього живуть, як і без багато чого такого, що цікаво мені, і будуть жити далі, тож тут питання особистого вибору, гратися у ситуативне жонглювання поняттями чи ні. Особисто мене цей процес розважає та якось заспокоює, коли я відчуваю застряглість та брак мотивації, також він допомагає не переоцінювати власну роль у якихось процесах навколо. Вона загалом зводиться до "щось зробив — то й добре". Кому цього від мене мало, той мені допоможе зробити більше. Якщо ні — то оточуючих все влаштовує, мене тим паче.

В цілому я нез тих, хто обсесивно прагне продуктивності та бажає іншим "продуктивного дня". До неї та до мотивації у мене помірне ставлення, у якому хотілося б якнайбільше претендувати на об'єктивність. Мотивація надає вектор, але здійснення та відчуття реалізації тримається на чинниках різної природи, які супроводжують цей вектор та забезпечують рух у заданому напрямку. Мотивація — це наче потенціальна енергія, яка має рушійну спрямовану силу. Чи буде вона перетворена на кінетичну у процесі руху — це залежить далеко не лише від сили мотивації, а ще й від властивостей об'єктів та процесів, параметрів простору, кожен вимір якого грає свою роль.

Мотивація — частина механічної системи між зародженням та реалізацією ідеї, але чому певна ідея зароджується саме у чиїйсь окремій фантазії?

Як параметри простору впливають на появу зерна ідеї та її розробку?

Чи не самозароджується вона там, де її присутність особливо доцільна?

Чи є її народження появою з пустоти, чи це перехід з однієї форми в іншу?

Які підсвідомі процеси передують її появі, і наскільки точно може бути підсвідомо оцінено весь контекст та зроблені прогнози?

Все дуже цікаво, але нічо не зрозуміло.

Частина понятійного простору, де існує інформаційний вакуум — це скринька з невідомим, яка вже дає мені певний вектор, бо такі об'єкти цікаво вивчати, тобто роздивлятись їх під різними кутами у пошуках хоча б відблиску. Зокрема це дає можливість відволіктись від питань мотивації, бо я нічого толком не знаю про систему, у якій мотивація — це напрямок майбутнього руху, а можу тільки приблизно щось про неї уявляти. Все одно спокій нам лише сниться, і ніхто не знаходиться у повній бездіяльності; раз вже я пишу цей пост, то й тут працює механізм реалізації якогось задуму, який мені самому не дуже зрозумілий на початку написання.

Співіснування з думкою про невизначеність, невідомість, пустоту — за цим цікаво спостерігати, слухаючи людей іноді особливо уважно. Індуси тисячі років казали, що у будь-якій порожнечі існує атман, і навіть більшість філософських шкіл Індії це прийняли за відправну точку. Сучасна фізика каже, що порожнечі не існує хоча б тому, що у вакуумі існують хвилі та сила гравітації. Але пустота у сприйнятті багатьох людей, якщо не більшості, — це наче смерть, кінець, остаточне руйнування. Можливо, вона міфологізована християнською культурою, або ж демонізація пустоти створює контраст, де чим темніша порожнеча, тим яскравіше блищить антонімічний ряд до слів, які до неї відносяться. Міямото Мусаші, до речі, торкнувся теми порожнечі з дуже цікавої сторони.