Я без поняття, що мотивує людей стати частиною українського політикуму. Бути у цьому середовищі — це бути камікадзе. Народ створює хвилю, на якій тебе закидає у кабінет міністерства чи якоїсь іще установи. Так само народ потім може тебе захейтити, раптом з'явиться привід. Що робити людям, які ставлять перед собою якусь соціально значущу задачу та намагаються штовхати корисні теми, будучи частиною політичної сили? Мабуть, доведеться працювати на два фронти — на популістичний та на практичний, і якось між ними маневрувати. Народу треба обґрунтування твоєї присутності на посаді, це потребує обережної риторики та дій, але в той же час це інформаційна війна з опонентами. Якщо практичні задачі зачіпають чужі схеми, хтось інший займеться чорним піаром, тому без медійності теж не обійтися, але тут працює ефект Даннінґа-Крюґера: критична маса населення оцінює політика не за тим, що він практично зробив, які передумови для майбутніх зрушень з'явилися завдяки йому, а те, як він відіграв чергову серію політичного серіалу, що брякнув у інтерв'ю такого, що можна було б обсмоктати та чимось у мережі обуритися, бо люди звертаються до медіаресурсів у пошуках швидкого дофаміну.

Моменти з нещодавнього інтерв'ю голови ОП тому доказ. Каже: дочекайтеся рішення суду. Тобто: у нас правова держава, у неї є механізми, дайте їм спрацювати відповідно до ситуації, тоді буде більш предметна розмова. Але для багатьох це схоже більше на ігнор суті запитання, ігнор емоційної складової — медіаринок потребує емоції, а не сухої згадки механізмів, які у державі існують. За ведучою пам'ятаю вимогу до гостей програм сказати наприкінці щось позитивне та надихаюче. Не певен, що гості зобов'язані слідувати вимогам, але вона працює згідно законів жанру.

Тобто народ готовий емоційно вигукувати гасла під час протестів та революцій, їх питаєш: за що стоїте? — За прозорість механізмів державної влади! — Так, ну ось є механізм, вам натякнули на нього, він прозорий має спрацювати. — Ну ок, а що мені з того в емоційному сенсі? Тобто ясно, що нічого, якщо не розути очі та не насолодитися прозорістю на противагу муті. Але муть дає простір для маніпуляцій та підмін понять, тому муть далеко не всіх відштовхує, а прозорість — приваблює. Тому юзер невербально заявляє: ви зі своєю прозорістю держ.механізмів мене не вразили, скажіть шось більш вражаюче, мені треба розуміти, чи варто вас слухати. Давайте сюди просту емоцію, інакше це ні про шо. У цьому сенсі що грати в ресторані, що віщати з телевізора — один хрін. Давай сюди емоцію "ой!" або "гей!", бо з мене увага, з тебе — емоційний тригер, ось наш базовий невербальний договір.

Люди традиційно вважають можновладців частиною механізму випуску пари. Типу їх можна і треба хаяти, і тим більше, чим більше у сферах життя заборон на негативну риторику. Пріоритетність емоційності над практичною складовою роботи політика — проблема менталітету, і при тому, що наша культура — це наше історичне надбання, цей нюанс у той самий час є ворожим ресурсом у інформаційній війні, бо ворожі довгострокові плани не можуть не включати хаотичності, емоційності та тенденції до знецінення чиїхось реальних здобутків.

Ясно, що відкрита незгода та протести є частиною демократичного устрою, і коли є проти чого протестувати — то люди кажуть, заявляють, виходять, але у стані підвищеної експресії може кульгати логічне мислення. У тривалій перспективі здатність критичної маси населення розуміти, за що вона і проти чого і чому, має зміцнювати систему. Але розхитувати її, на жаль, поки що відносно просто, бо розхитаний стан відчувається як динамічний і як норма, хоча нормою тут і не пахне. Також постає питання розуміння норми та на чому його базувати, і як переконати інших у тому, що норма — це інше, ніж вони уявляють це складне питання, і як його можливо вирішити, не маю поняття. Якщо локальна норма визначається поведінкою локальної більшості, то найближчим часом — ніяк. Хоча може бути сила впливу, авторитет та/або пропаганда. Переконати у чомусь тутешнє суспільство — ще та задача.