У дворі виникла неоднозначна ситуація, коли частина жильців обмежила рух частиною двору, поставивши замок на ключі, через що дружині проблематично паркуватися там, де їй було зручно, бо для цього треба когось видзвонювати та просити. Політично складна ситуація, де я з одного боку, озвучую претензії від імені дружини, бо жінок-водіїв чоловіки чомусь просто не слухають. З іншого боку, я розумію сенс встановлення замка, бо двір малий, а понаїхавших у робочий час стає все більше, і вони блокують деякі ділянки двору та створюють проблеми. Моя мрія — шлагбаум у дворі, щоб у робочий час там не паркувалися хто попало. З сусідами, що обмежили частину двору, доводиться тримати політичну позицію: я розумію і вас, і дружину, але дружину більше, проте сваритися нікому не в кайф. Наче досягли консенсусу, для цього мені довелося донести обґрунтовану позицію сусідів до дружини та мотивувати її не кіпішевать, бо вони йдуть назустріч у цій ситуації макстмально, але без декорації, наче я на боці тих, хто ігнорує її обурення.

***

Ще одна робота в італійському закладі, і цього року фініта, я вже цьому навіть радий. Що по наступному року — подивимося. Я сподіваюсь на краще — що я замість роботи в цьому закладі оберу щось інше. Мене прикумарила одноманітність на неможливість розвивати цей проект, при високому рівні всіх колег це виявилося на практиці неможливим, бо мені треба не лише займатися аранжуванням та організацією виступів, а ще й збирати всіх на репетиції, бачачи, що не всі в захваті від цієї ідеї.

***

Почав робити пару аранжувань симпатичних кримськотатарських тем. Це все, ясно, не для переглядів на ютьюбі, хоча як знать. Турки вважають цю культуру спорідненою зі своєю, самі виконують кр.-тат. пісні. У нас, можливо, зацікавляться викладачі гітари, хоча якщо я зроблю одну пісню так, як мені краще звучить, вони можуть злякатися заморочних аплікатур.

Якщо спитати у когось, як ти уявляєш культуру якогось народу, людина згадає щось таке, що є особливого в того народу і чи відноситься це до його культури, тоді включить це у список елементів, які викликають стійку асоціацію з певною культурою, а відтак і з самим народом.

Елементів народної культури більше, ніж здається, і з цим пов'язані різні хибні уявлення. Наприклад, в Іспанії є сліди арабської культури — оці дворики, палаци, які є в Андалусії. Утім якщо розібратися з тим, хто такі араби, то виявиться, що це передусім жителі Аравіського півострова, а інші арабські країни арабізовані; до того ж, жителям пустелі та засушливих регіонів було не до того, щоб будувати такі палаци з фонтанами, і це було запозичено у персів, яких вони завоювали та ісламізували, хоча арабізувати їх не вдалося. Але культурна апропріація спрацювала, і в голові у туриста Альгамбра = араби, хоча ця рівність дуже приблизна. В цілому — картинка, форма, звук, рух, смак грають роль, бо все це складає цілісний образ культури, її відчуття на різних рівнях.

Знецінення артистичних професій в Україні веде до того, що у самих українців при згадці про українську культуру не буде виникати стійкої асоціації, яка б містила в собі повноту елементів, які породжують відчуття різної природи та певні почуття. Прибрати елементи російської культури — це допоміжний засіб, але не основний. Ворог століттями витрачав ресурси на те, щоб відчуття повноти викликали саме елементи російської культури, і багато хто з українців досі ниє за булгоголями, толстоєвськими та вільним користуванням рос.мовою в всіх сферах. Висновок: прибирати росіянське можна і треба, але це лише допоміжні засоби, і не варто розраховувати, що відсутність чогось одного автоматично закриє потребу в чомусь іншому, бо інакше це спроби поводитися, як герої рос.казок, де щось стається само собою або за щучим велінням.

Іноді в тредсі вискакують питання про те, як стати музикантом, але майже ніколи не цікавляться тим, яка різниця між професійними та хоббі музикантами - для дописувачів якщо ти граєш собі або з друзями на гітарі більше часу, ніж зазвичай, то ти типу вже музикант.

Але є суттєва відмінність між проф. та хоббі музикантами у тому, як вони ставляться до роботи.
Хоббік іде кудись пограти тоді, коли йому це по приколу. А якщо якісь інші плани - то не йде або забуває, що домовлявся. Навіть якщо має непоганий виконавський рівень - ти з ним домовляєшся заздалегідь, а він може сильно запізнитися чи взагалі не прийти, бо йому не нагадали про роботу, а сам він забув.

Профі музиканти в цьому сенсі поводяться інакше - наприклад, щоб запросити когось, я питаю, чи вільна дата. Якщо вільна - то давай ставити роботу на цю дату, це типу як стандарт. Це само собою, що якщо дата вільна, і можна поставити роботу, то найчастіше можна на музиканта розраховувати. Так і до мене звертаються, і так само я погоджуюсь, якщо дата вільна. Поняття вихідних нема, і якщо пропонують роботу, ми її беремо.

Але при тривалому завантаженні починаєш заздрити хоббікам з їхньою простотою та легкістю. Виникає перевтома, і хочеться десь свою участь скасувати, для цього треба знайти якусь відмазку. От і починаєш щось вигадувати, типу у мене якийсь форсмажор, якась халтура чи інша термінова справа, бо поняттям втоми далеко не всі колеги оперують. Можна якось пояснювати ситуацію типу: "розумієш, ми всі цінуємо в колегах стабільність, коли вони виходять на роботу, якщо заздалегідь пообіцяли, але є різні моменти, про які ми зазвичай не говоримо, і перевтома при неможливості повноцінного відпочинку - один з таких моментів, так от нікому не стане краще, якщо під дією перевтоми я взагалі перестану підписуватися на роботу, тому її треба свідомо дозувати вже зараз", але подібні пояснення не всюди доречні, бо люди звикли вимірювати все по собі, і якщо у них вистачає мотивації та енергії там-сям стрибати, то вони не зрозуміють проблеми, передусім не відчують її. Плюс у професійному колі ми вирішуємо дуже обмежене коло питань, це зручно, але питання мотивації та інших нюансів, які стосуються ціннісної системи, ми намагаємося обходити стороною. Це робить спілкування обмеженим, але стабільним в робочому сенсі.

Дивлюсь я на цю Настю з Потапом, яким набридло все потужне і незламне, і переконуюсь у тому, що купа проблем лежить у площині розуміння причинно-наслідкових зв'язків та відчуття зв'язків між поняттями. Поняття країни, процесу, єдності, доцільності, свободи, обмеження — якщо взаємодія між поняттями базується на альтернативному мисленні та нарцисичній травмі, яка підбурює до демонстративної поведінки, то це може стати проблемою, бо це є певним тригером для рою схожих травмованих зозуль. Інша справа, чому населення звертає на це увагу. Але ж суспільство — то прості люди, які просто дивляться у зоряне небо, а ця бидлота ж зірки, і вони якщо щось кажуть, то їх чують. Згодні чи ні, але чують, бо медіа не дає не почути — їхнє мекання шириться мережею, бо працівники медіа теж хочуть їсти, а подібні інфоприводи та їхній емоційний розгін — це шлях до смачного обіду. Ну смачного їм, шо ж.

Грати кримськотатарську музику — ще той челендж. Теоретична іформація про структури та ритміку відсутня, хоча ритміка непроста, але навіть досвід з індійськими та арабськими ритмами в тому не допомагає. Отак і доводиться підшукувати якісь способи гри, часто некоретні відносно прийнятих у культурі. Ті проблеми, які я маю з цим, можна було б віднести до моєї ліні, якби інформація була на поверхні, а я б лінився брати те, що лежить. Але ж ні фіга. Я вчора подзвонив Джемілю Карікову, з яким знайомий з часів його роботи на каналі ATR, якось я був гостем його програми. Питав, чи є в кого брати уроки, хто з кримців є на материковій частині України, і міг би дати підказки. Каже, нема нікого, посібників теж нема, методика ніяк не розроблялася, кримським татарам історично було просто не до того, і їхня культура тому не пройшла стадій розвитку, характерних для інших локальних культур — у них самих купа проблем.

Але що я помітив ще давно, між кримцями та українцями практично відсутній культурний діалог. Як був відсутній раніше, так воно й зараз. Колаборації українських та кримськотатарських музикантів у програмах на каналі ATR — це максимум цього діалогу. І то вони б не запрошували українських музикантів, якби було достатньо кримськотатарських. Вони були вимушені розширяти бульбашку через окупацію Криму, тут спрацював дуалістичний ефект: біда змусила до діалогу з українцями. Так і я дізнався про їхню культуру більше, і гірше мені від того не стало як мінімум. Ясно, що люди ходять у Мусафір та чують там музику, але це не тягне на культурний діалог, це хавчік і музичний фончік.

З огляду на все це мені цікаво зробити кілька аранжувань кримськотатарських пісень для гітари соло та ансамблів, щоб у музшколах могли хоч щось грати, бо самі кримські татари не зробили майже нічого, щоб українці могли грати їхню музику з нот. У Джеміля Карікова є нотні збірки. Питаю: де їх знайти? Щось десь є в нього особисто, щось є в Криму, але там все ясно. Коротше, воно типу є, але нема. Такий от культурний діалог. Я замовив велику антологію їхньої музики, складену Каріковим. Це дорого, але вона має у мене бути.

Що мені цікаво у історії моєї власної залученості у культуру, якою я ніколи не прагнув займатися, а тепер сам проявляю ініціативу, на яку у мене неясно звідки взялася енергія, це ромський компонент. Як фанат ромської тематики я дізнався таку річ: музика кримських татар збереглася завдяки кримським ромам. Неймовірно, але факт. Саме вони зробили її виконання своєю роботою, вони створили хайтарму, а балканські роми, що осіли в Криму, додали своїх фішок. Кримські роми інтегровані у кримськотатарське суспільство так, що татари їх визнають своїми та поважають. Один з геніїв 20-го ст. скрипаль Енвер Шерфедінов був кримським ромом. А тепер в Києві склалася ситуація, коли колега кримський музикант залишився сам, а для роботи треба дует, і якось доля вивела його на мене, хоча ми давно знайомі, але як перкусіоніста він мене не розглядав, бо я не в темах. А у мене до музики традиційно ромський підхід, і це перетинається з історією кр.-тат. музики. Плюс мені цікава проблема діалогу, його відсутність я вважаю недоцільною і несправедливою, бо за будь-яких умов завершення війни вона наробить шкоди. Магічне мислення, помножене на дуалізм — це схоже на функції комплексної змінної, але вони працюють, так і тут — те, чого не існує чи не відбувається, хоча мало би, робить шкоду.

 

Не можу не зацінити саунд.
Не те щоб "раніше було краще", або ж там люди якось вміли, як зараз не вміють, але у таких записах є щось саме таке, що я люблю. Оця стара обробка звуку, естетика балансу між інструментами, старі синтезатори - для тих, хто не хапанув часу падіння залізної завіси це все, мабуть, такий собі лоу-фай на любителя, а для мене такі записи емоційно заряджені чимось космічним, що можна було почути по тб, або ж послухати на початку серії "Альфа".
Лі Рітенура колись вживу бачив, мене вразив не стільки він сам, скільки його команда афроамериканських музикантів.
Та й Жоао Боско цю свою пісню й досі круто співає.

Муахаха, тільки-но я написав пост про взаємодію влади з соціумом як дитячу гру, так отут вийшло інтерв'ю, у якому відтінки інфантилізму - головна тема. Агугу, пані та панове! 

Я взагалі мало дивлюся інтерв'ю, бо не дуже цікавлюся тим, хто що каже, бо найчастіше це особисті погляди, що базуються на особистій історії, а мені цікаві ті погляди, що підкріплені баченням причинно-наслідкових зв'язків безвідносно до конкретних особистих історій. Хто вартий уваги, то це Олег Покальчук, це я зрозумів, вперше натрапивши колись на друковану версію його інтерв'ю. Таке було відчуття, що це інтерв'ю треба роздрукувати та повісити у рамочці - що це геть інше, ніж та фігня, якої я чекав від текстів на багато літер з інтернету.

З'ясувалося, що там і родина непроста: батько - науковець та дослідник, брат - письменник Юрко Покальчук, який очолював Спілку письменників якийсь час. Колись я навіть того Юрка бачив на початку 2000-х. Тоді я з кимось мав зустрітися в книгарні на Толстого, а там у цей вечір проходив концерт Покальчука, він свої тексти оформляв у пісні та сам їх співав. Але це було так екстравагантно, що я нічо в тому не поняв, послухав одну пісню, не знайшов людини, з якою домовлявся, та й пішов.