У Києві за останні кілька років відкрилося доволі багато чайних. Багато хто з власників, певен, мислять так: треба електрочайники, вода, сам чай, інтер'єр, посуд, трохи персоналу, і готово — собівартість чаю невелика, а чек з одного відвідувача 300+ грн, норм схема. Плюс чайні посиденьки розслабляють, народ зараз цього потребує.

Нещодавно я відвідав чайну YaBao біля Кловської, знайшовши про неї згадку в інстаграмі. Цікавий зелений дизайн, але вайб як у вікритого кафе, а не як у "нори" для усамітнення. Якість чаю під питанням, чек — 450 грн, що дорожче, ніж в інших чайних за чай такої собі якості.

Через пару днів після того дізнався про скандал з власницею цієї чайної. Вона записала відео з дивними твердженнями про те, що їй набридла війна, і вона обирає світ без неї. Типова бусінка, яка подумки живе в альтернативній реальності, але на відміну від інших бусінок різного достатку досить експресивна, що шкодить її ж бізнесу, бо її твердження при всій мімікрії під кота Леопольда досить всраті, і це людей бісить. Люди втомилися від срачів, але на хейт сили знаходять.

Я перестав дивуватися ціноутворенню у цій чайній, бо цей інцидент наче надав елемент пазлу, якого не вистачало. Деякі речі відбуваються просто за велінням бусінки, яка може собі дозволити утримувати збитковий заклад просто у якості хоббі. Пішла б на якісь танці, збила б оскомину, але є категорія людей, яким конче треба маніфестувати куку будь-якою ціною.

Колега кримськотатарський акордеоніст, з яким був один проект, де ми грали купу складної Болгарії, покликав пограти з ним на дарбуці в ресторані, де він грає маже щодня, бо його напарник тимчасово відійшов від музичних справ, такі часи. Я вже пару разів там попрацював.

Це неабиякий челендж та пекельний мультитаск. На дарбуці я граю давно, але там ритми такого типу та в таких темпах, що для мене все це наче нове. Хайтарми різного штибу, теми на 7, 9, 11 долей. Ясно, що я не в матеріалі, на репетиції нема часу, пальці плутаються, ритм не тримається, це все нагадує краш-тест, зламається дарбукейро та скаже ну його все нафіг, самі тут ковбасьтесь, чи ні.

Але чебурашка не зламався. Трохи нагострив вуха, пошукав удома різні варіанти хайтарми, подумав, пограв під відео, трохи зрозумів, які там нюанси порівняно з іншими тюркськими народними формами на 7/8, і пішов працювать. І якось воно пішло! Сьогоднішня робота на відносному чіллі пройшла. Я нічо не видумував, а просто лупив базові малюнки з мінімумом збивок, і норм.

Замовив додому янтиків зі знижкою для музикантів, вийшла якась не демократична, а просто комуністична ціна, по дорозі заїхав у магазин нехаляльних напоїв, якось і жить можна.

Хтось напшикав балончиком на цегляній стіні: "приймаючи все, ти стаєш вільним".

Народна філософія — це окремий вид фольклору.

Мені зрозуміла ідея, чому таке формулювання може прийти в голову, але щось тут трохи не так, або зі мною щось не так. Хоча, все так, бо деякі твердження комусь близькі, комусь ні.

Мене окремо зачепило поняття "приймати все". Та ну нафіг. Так само оця ідея "завжди кажи так", досі здригаюся, чуючи назву цього фільму. Імхо, не можна цього робити, бо ніколи не знаєш причин, чому тебе хтось спонукає до згоди, прийняття. Або неприйняття. Так само як речовини типу різних гормонів може виробляти організм самотужки, так само прийняття чи неприйняття має сформуватися природнім шляхом всередині черепної коробки.

Але тут виникає купа нюансів: а що якщо хтось підкидає гарну ідею, або змушує до чогось конструктивного, і це допомагає? Таке буває, але буває і навпаки. Наполегливі поради та примус зміцнюють певну систему стосунків, і подальший конструктив чи навпаки буде вже містити побічні ефекти від її існування.

У людей, які шось казали, а потім так сталось, є різні варіанти клікух, як от "динозавр-яжвамказавр", пророчиця Сивілла, і ось нарешті я придумав чоловічу форму пророчиці Сивілли — це пророк Гавріла, бо він каже: я ж вам гавррил, ну гавврил же.

Процеси в українській політиці — те, про що мені не хочеться говорити, бо у нас є верхівка, яка не є зрадницькою, і хочеться просто на неї не дихати — працюють собі, як уміють. Є різні нюанси, як от з санкціями проти своїх же громадян. Але для нації, яка історично має мало досвіду управління своєю державою, зараз всьому драматизмі гарний час у широкому часовому розрізі, коли верхівка явно працює на захист України на всіх можливих рівнях, а не тримає за спиною дулю та думає, як би краще продати людям дозвіл окупації, як би робили персонажі часів януковича.

Зараз пішла заруба зі звільненням Федорова, на цю тему хочеться дещо сказати.

Взаємодія політиків та народу має дуалізм, у якому за і проти, добре та погано — знаходяться на терезах, які треба тягнути у той бік, який є більш дієвим для підтримання хоча б відносної злагоди в країні. Терези могли б собі спокійно гойдатися, але зараз не той час. Критерії дієвості під час війни стали особливо прозорі. Війна — це погано, але прозорість критеріїв — добре.

Люди от сьогодні кажуть: нам подобається цей політик, залишіть його. З одного боку, довіра до політика — це точка єднання "низів" та "верхів", і для української історії це рідкісне явище, бо народ зазвичай рухомий настроєм проти когось/чогось. А тут люди раптом "за". Тут теж є дуалізм, бо вони за нього, будучи проти корупції, проти якої і Федоров, і він переконливо вивів це у видиму площину — він борець з ненависною корупцією, але і в цій ненависті народу до корупції є певний дуалізм, адже корупція — явище, яке підтримується тими "низами", для яких комфортно щось порішати, знаючи, кому і скільки занести.

Хоча весь народ не можна сприймати як носія єдиної ідеї та ментальної установки, бо люди різні, але й тут є свій дуалізм, бо в той же час ми маємо виходити з єдності хоча б у теорії, бо політичні рішення стосуються всіх однаково. Визнання того, що люди різні — добре й демократично, той же час роз'єднання людей та роздмухування конфліктів — улюблений метод російського впливу.

Дмиро Кулеба от нагадує про те, що "не треба створювати собі кумирів". Ну а що робити, якщо люди на борця з корупцією, ще й у військовій сфері, готові повісити священні лати та присвоїти йому архетип спасителя? Цього не уникнути. До того ж, фраза "не створи собі кумира" сама має архетипічну складову, адже має релігійну основу. (Те, що Юнг оперував архетипами у своєму баченні аналітичної психології, у чомусь віддає езотерикою, але рушійна сила міфу — це реальність.) Раніше подібний архетип спасителя, якщо не "батька", був наданий Залужному, і він досі має величезний кредит довіри. Надавати його нехарактерно для українців, тепер акція підтримки Федорова — це цікава та важлива подія, на яку будуть оглядатися. 

Але те, що саме представники військової сфери користуються безпрецедентною довірою, нагадує про часи існування Січі та свідчить про історичну спіраль, і як би було, якби не російська навала — можна лише уявляти собі гіпотетично. Але на заході Польща та заруби з нею (через їхні історичні досвіди та маніпуляції їхнім усвідомленням), на сході росія та війна з нею, "це ж було вже", але в той же час все зовсім по-новому.

Хз як перетворити якесь непонятне тління на ±насичене чимось нормальним життя. Нервова система просить подаяння, але кого я цим здивую.

***

В усіх свої способи інтелектуалізації, щоб, більше думаючи, менше відчувати, коли є почуття, від яких є бажання дистанціюватись. У когось така інтелектуалізація — це спроби заглядати у майбутнє, багатошаровий аналіз сьогодення, максимальне застосування професійних навичок, особливо якщо скіли лежать в інтелектуальній площині. Мої способи побудови ідей тримаються на тому ж циганському підході, що й музика — асоціації та пошук споріднених елементів інформації, десь в обхід теорії, а десь зважаючи на неї, коли вона не заважає, але головне, що як відчувається, бо воно для того існує. Я не можу пояснити, чому щось відчувається саме так, все суб'єктивно, але є речі, від яких мені ще хз скіки років тому смерділо лайном, а потім відпала потреба комусь доводити, що це лайно. Наприклад, колорадська стрічка, яку почали агресивно просувати у 2008 р., чи тодішні пропагандонські та рпцшні загони, які наче йшли разом, так відчувалося. Від усього всього смерділо, як від пляшок пива, яке вже допив вітчим, і я міг напакувати велику сумку пляшок та піти їх здати, бо лише це були мої кишенькові гроші. Хочі малі, але вони у мене завжди були, бо бухав він завжди, а лише мені в хаті було не западло виносити ці пляшки. Тому коли лайно десь на горизонті, у мене одразу на нього спрацьовує чуйка, а вітчим лайном, антисемітом та ватником був знатним.

***

Одне діло винюхувати сполучення понять та явищ, поєднувати їх, як лего, і спробувати відчути поєднання та прикинути, наскільки воно впишеться в реальність, інша справа — прості причинно-наслідкові зв'язки. Вони бувають непрості, бо очевидність не означає готовності переварити виновок та тривогу від перспективи здійснення прогнозу. Але в цілому якщо щось кудись іде, то воно туди прийде, якщо його не збити зі шляху. Психіка співгромадян вже присіла та продовжує сідати, але далеко не всі проблеми вирішить завершення війни, і не всі кризи воно зупинить. Воно не стане перешкодою процесам, які рухаються та вже мають інерцію. Голодомор був майже сто років тому, але те, що ми досі розхльобуємо, не зникло у 33-му році, коли почали з'являтися харчі.

***

Як війна впливає на самосвідомість та магічне мислення — окрема широка тема для досліджень, яких у нема, принаймні у медіапросторі до них або ніщо не спонукає, або я не моніторю як слід. Які установки вже з'явилися в людей, що буде впливати на самосвідомість та кризові моменти навіть у мирний час, все це чітко проявиться потім, але ж прогнозувати це можна вже зараз.

Про що ми не думаємо та не піклуємося заздалегідь, хоча могли б?

Про що ще не здогадуємося, навіть якщо б захотіли та задіяли всі наявні ментальні ресурси?

Скільки їх є у наявності, щоб не позичати в самих себе?

Чи будемо ми звинувачувати себе в тому, що пропустили щось таке, про що могли б піклуватися зараз, чи будемо все списувати на війну та очікування її завершення?

Але навіть якщо б ми собі задали напрям руху, чи достатньо зараз ресурсу, щоб рухати себе у якомусь напрямку?

А що якщо його недостатньо, але потім ми будемо звинувачувати себе та інших у тому, що додатковий ресурс не був знайдений тоді, коли він (як потім покаже час) був особливо потрібен?

Це начебто локальні питання, які окрема людина може поставити собі, якщо захоче (спойлер: не захоче). Але всі вони також масштабуються. Але коли щось масштабується, то це не зростання розміру, як у грибів, а інтеграція окремих одиниць у щось більше та узагальнене, тобто має значення критична маса носіїв певної установки, щоб вона масштабувалася до розмірів країни. На критичну масу може бути певний вплив, її можна зацікавити чи налякати, але стан психіки людей такий, що взаємодіяти з ними стало, мабуть, у чомусь складніше, у чомусь простіше, але не так, як раніше, бо так уже не буде.

Цікаво, як люди заморочуються з різними "практиками", медитаціями та йогами, щоб бути "ближчими до себе". Коли про щось таке кажуть, хочеться бовкнуть шось типу "вопше ніпанімаю суть проблеми, якщо мені хочеться бути ближчим до себе, я просто тикаю на себе пальцем і кажу: ось він я!".

Жарти жартами, але у можливості занурюватися у себе і залишатися там як у зоні комфорту є своя ціна. Мені незрозумілі речі, які для інших просто 2×2. Особливо те, що стосується контакту, захоплень та фізичної активності.

Я не знаю, що є першопричиною — якісь мої органічні особливості, як от недіагностовані розлади аутистичного спектру, чи реактивне занурення у свій панцир, чи одне плюс друге — коли мені треба було занурення, там вже була готова інфраструктура для ±комфортного буття.

Але виявилося, що коли занурюєшся у себе, про щось замислюєшся, щось відчуваєш та продукуєш якісь мислеформи, якою б маячнею вони не були, вони все-такі якось організовані і відповідають структурі твоєї особистості. А об'єм маячні, який на тебе лиється ззовні, це контент, який збиває з пантелику. Зовнішній контент буває дуже цінним і цікавим, але все треба ретельно фільтрувати та застосовувати певні поняття та означення, щоб усе, що приймається, розкладалося по поличках. Я можу сказати, що тяжію до такого порядку, коли є зв'язки між поняттями, і елемент інформації проходить фільтрацію та опиняється у певній шухляді. Тоді ідея про те, що зовнішній порядок у квартирі — це відображення внутрішнього стану, це не зовсім так, бо речі у мене в кімнаті знаходяться у хаотичних місцях, і на порядок у квартирі я завжди чхав. Краще б, може, було бути уважнішим до матеріального світу, і хоча у мене гарний зір, але мені зі свого панцира не все видно й зрозуміло.