Хтось напшикав балончиком на цегляній стіні: "приймаючи все, ти стаєш вільним".

Народна філософія — це окремий вид фольклору.

Мені зрозуміла ідея, чому таке формулювання може прийти в голову, але щось тут трохи не так, або зі мною щось не так. Хоча, все так, бо деякі твердження комусь близькі, комусь ні.

Мене окремо зачепило поняття "приймати все". Та ну нафіг. Так само оця ідея "завжди кажи так", досі здригаюся, чуючи назву цього фільму. Імхо, не можна цього робити, бо ніколи не знаєш причин, чому тебе хтось спонукає до згоди, прийняття. Або неприйняття. Так само як речовини типу різних гормонів може виробляти організм самотужки, так само прийняття чи неприйняття має сформуватися природнім шляхом всередині черепної коробки.

Але тут виникає купа нюансів: а що якщо хтось підкидає гарну ідею, або змушує до чогось конструктивного, і це допомагає? Таке буває, але буває і навпаки. Наполегливі поради та примус зміцнюють певну систему стосунків, і подальший конструктив чи навпаки буде вже містити побічні ефекти від її існування.

У людей, які шось казали, а потім так сталось, є різні варіанти клікух, як от "динозавр-яжвамказавр", пророчиця Сивілла, і ось нарешті я придумав чоловічу форму пророчиці Сивілли — це пророк Гавріла, бо він каже: я ж вам гавррил, ну гавврил же.

Процеси в українській політиці — те, про що мені не хочеться говорити, бо у нас є верхівка, яка не є зрадницькою, і хочеться просто на неї не дихати — працюють собі, як уміють. Є різні нюанси, як от з санкціями проти своїх же громадян. Але для нації, яка історично має мало досвіду управління своєю державою, зараз всьому драматизмі гарний час у широкому часовому розрізі, коли верхівка явно працює на захист України на всіх можливих рівнях, а не тримає за спиною дулю та думає, як би краще продати людям дозвіл окупації, як би робили персонажі часів януковича.

Зараз пішла заруба зі звільненням Федорова, на цю тему хочеться дещо сказати.

Взаємодія політиків та народу має дуалізм, у якому за і проти, добре та погано — знаходяться на терезах, які треба тягнути у той бік, який є більш дієвим для підтримання хоча б відносної злагоди в країні. Терези могли б собі спокійно гойдатися, але зараз не той час. Критерії дієвості під час війни стали особливо прозорі. Війна — це погано, але прозорість критеріїв — добре.

Люди от сьогодні кажуть: нам подобається цей політик, залишіть його. З одного боку, довіра до політика — це точка єднання "низів" та "верхів", і для української історії це рідкісне явище, бо народ зазвичай рухомий настроєм проти когось/чогось. А тут люди раптом "за". Тут теж є дуалізм, бо вони за нього, будучи проти корупції, проти якої і Федоров, і він переконливо вивів це у видиму площину — він борець з ненависною корупцією, але і в цій ненависті народу до корупції є певний дуалізм, адже корупція — явище, яке підтримується тими "низами", для яких комфортно щось порішати, знаючи, кому і скільки занести.

Хоча весь народ не можна сприймати як носія єдиної ідеї та ментальної установки, бо люди різні, але й тут є свій дуалізм, бо в той же час ми маємо виходити з єдності хоча б у теорії, бо політичні рішення стосуються всіх однаково. Визнання того, що люди різні — добре й демократично, той же час роз'єднання людей та роздмухування конфліктів — улюблений метод російського впливу.

Дмиро Кулеба от нагадує про те, що "не треба створювати собі кумирів". Ну а що робити, якщо люди на борця з корупцією, ще й у військовій сфері, готові повісити священні лати та присвоїти йому архетип спасителя? Цього не уникнути. До того ж, фраза "не створи собі кумира" сама має архетипічну складову, адже має релігійну основу. (Те, що Юнг оперував архетипами у своєму баченні аналітичної психології, у чомусь віддає езотерикою, але рушійна сила міфу — це реальність.) Раніше подібний архетип спасителя, якщо не "батька", був наданий Залужному, і він досі має величезний кредит довіри. Надавати його нехарактерно для українців, тепер акція підтримки Федорова — це цікава та важлива подія, на яку будуть оглядатися. 

Але те, що саме представники військової сфери користуються безпрецедентною довірою, нагадує про часи існування Січі та свідчить про історичну спіраль, і як би було, якби не російська навала — можна лише уявляти собі гіпотетично. Але на заході Польща та заруби з нею (через їхні історичні досвіди та маніпуляції їхнім усвідомленням), на сході росія та війна з нею, "це ж було вже", але в той же час все зовсім по-новому.

Хз як перетворити якесь непонятне тління на ±насичене чимось нормальним життя. Нервова система просить подаяння, але кого я цим здивую.

***

В усіх свої способи інтелектуалізації, щоб, більше думаючи, менше відчувати, коли є почуття, від яких є бажання дистанціюватись. У когось така інтелектуалізація — це спроби заглядати у майбутнє, багатошаровий аналіз сьогодення, максимальне застосування професійних навичок, особливо якщо скіли лежать в інтелектуальній площині. Мої способи побудови ідей тримаються на тому ж циганському підході, що й музика — асоціації та пошук споріднених елементів інформації, десь в обхід теорії, а десь зважаючи на неї, коли вона не заважає, але головне, що як відчувається, бо воно для того існує. Я не можу пояснити, чому щось відчувається саме так, все суб'єктивно, але є речі, від яких мені ще хз скіки років тому смерділо лайном, а потім відпала потреба комусь доводити, що це лайно. Наприклад, колорадська стрічка, яку почали агресивно просувати у 2008 р., чи тодішні пропагандонські та рпцшні загони, які наче йшли разом, так відчувалося. Від усього всього смерділо, як від пляшок пива, яке вже допив вітчим, і я міг напакувати велику сумку пляшок та піти їх здати, бо лише це були мої кишенькові гроші. Хочі малі, але вони у мене завжди були, бо бухав він завжди, а лише мені в хаті було не западло виносити ці пляшки. Тому коли лайно десь на горизонті, у мене одразу на нього спрацьовує чуйка, а вітчим лайном, антисемітом та ватником був знатним.

***

Одне діло винюхувати сполучення понять та явищ, поєднувати їх, як лего, і спробувати відчути поєднання та прикинути, наскільки воно впишеться в реальність, інша справа — прості причинно-наслідкові зв'язки. Вони бувають непрості, бо очевидність не означає готовності переварити виновок та тривогу від перспективи здійснення прогнозу. Але в цілому якщо щось кудись іде, то воно туди прийде, якщо його не збити зі шляху. Психіка співгромадян вже присіла та продовжує сідати, але далеко не всі проблеми вирішить завершення війни, і не всі кризи воно зупинить. Воно не стане перешкодою процесам, які рухаються та вже мають інерцію. Голодомор був майже сто років тому, але те, що ми досі розхльобуємо, не зникло у 33-му році, коли почали з'являтися харчі.

***

Як війна впливає на самосвідомість та магічне мислення — окрема широка тема для досліджень, яких у нема, принаймні у медіапросторі до них або ніщо не спонукає, або я не моніторю як слід. Які установки вже з'явилися в людей, що буде впливати на самосвідомість та кризові моменти навіть у мирний час, все це чітко проявиться потім, але ж прогнозувати це можна вже зараз.

Про що ми не думаємо та не піклуємося заздалегідь, хоча могли б?

Про що ще не здогадуємося, навіть якщо б захотіли та задіяли всі наявні ментальні ресурси?

Скільки їх є у наявності, щоб не позичати в самих себе?

Чи будемо ми звинувачувати себе в тому, що пропустили щось таке, про що могли б піклуватися зараз, чи будемо все списувати на війну та очікування її завершення?

Але навіть якщо б ми собі задали напрям руху, чи достатньо зараз ресурсу, щоб рухати себе у якомусь напрямку?

А що якщо його недостатньо, але потім ми будемо звинувачувати себе та інших у тому, що додатковий ресурс не був знайдений тоді, коли він (як потім покаже час) був особливо потрібен?

Це начебто локальні питання, які окрема людина може поставити собі, якщо захоче (спойлер: не захоче). Але всі вони також масштабуються. Але коли щось масштабується, то це не зростання розміру, як у грибів, а інтеграція окремих одиниць у щось більше та узагальнене, тобто має значення критична маса носіїв певної установки, щоб вона масштабувалася до розмірів країни. На критичну масу може бути певний вплив, її можна зацікавити чи налякати, але стан психіки людей такий, що взаємодіяти з ними стало, мабуть, у чомусь складніше, у чомусь простіше, але не так, як раніше, бо так уже не буде.

Цікаво, як люди заморочуються з різними "практиками", медитаціями та йогами, щоб бути "ближчими до себе". Коли про щось таке кажуть, хочеться бовкнуть шось типу "вопше ніпанімаю суть проблеми, якщо мені хочеться бути ближчим до себе, я просто тикаю на себе пальцем і кажу: ось він я!".

Жарти жартами, але у можливості занурюватися у себе і залишатися там як у зоні комфорту є своя ціна. Мені незрозумілі речі, які для інших просто 2×2. Особливо те, що стосується контакту, захоплень та фізичної активності.

Я не знаю, що є першопричиною — якісь мої органічні особливості, як от недіагностовані розлади аутистичного спектру, чи реактивне занурення у свій панцир, чи одне плюс друге — коли мені треба було занурення, там вже була готова інфраструктура для ±комфортного буття.

Але виявилося, що коли занурюєшся у себе, про щось замислюєшся, щось відчуваєш та продукуєш якісь мислеформи, якою б маячнею вони не були, вони все-такі якось організовані і відповідають структурі твоєї особистості. А об'єм маячні, який на тебе лиється ззовні, це контент, який збиває з пантелику. Зовнішній контент буває дуже цінним і цікавим, але все треба ретельно фільтрувати та застосовувати певні поняття та означення, щоб усе, що приймається, розкладалося по поличках. Я можу сказати, що тяжію до такого порядку, коли є зв'язки між поняттями, і елемент інформації проходить фільтрацію та опиняється у певній шухляді. Тоді ідея про те, що зовнішній порядок у квартирі — це відображення внутрішнього стану, це не зовсім так, бо речі у мене в кімнаті знаходяться у хаотичних місцях, і на порядок у квартирі я завжди чхав. Краще б, може, було бути уважнішим до матеріального світу, і хоча у мене гарний зір, але мені зі свого панцира не все видно й зрозуміло.

Я мрію про розширення понятійного простору в текстах українських популярних пісень. Але створення пісень звелося до поняття "релізнути трек", а для релізу трека достатньо чогось "що бачу, про те й співаю", а хто що і чому бачить — це окреме питання.

Завдяки Псою Короленку колись дізнався про пісню Ґі Беара "Qui suis-je?", бо він співає її перекладену та дещо адаптовану версію, проте все одно загальний зміст передає.

Попросив ШІ зробити буквальний переклад. Спочатку він зробив узагальнений, довелося йому окремо згодувати текст пісні замість розраховувати, що він його знає. Виходить, Псой досить точно переклав, але оцю фразу про "...слово, которое грядет" він у свій переклад запхав, бо релігійний, в оригіналі нічо ніде не "грядет".

Я народився в дереві, і дерево зрізали

У сірці та асфальті мені доводиться дихати

Моє коріння йде під бруківку шукати вологу землю

Хто я? Що я можу вдіяти в цьому суперечливому світі?

Хто я? Що я можу вдіяти в цьому схвильованому світі?

Мене віддали до школи, і там я всього навчився

Від порошинок, що літають, до зірки, що сяє

Щойно я все це перетравив, мені кажуть: «Світ змінився!»

Хто змінює? Хто наводить лад у цьому перемішаному світі?

Хто змінює? Хто наводить лад у цьому схвильованому світі?

Мені сказали: «Треба битися!», мені сказали: «Давай!»

Мені дають гранату, мені тицяють рушницю

Щойно ми багато побилися, мені кажуть: «Обійміться (поцілуйтеся)!»

Хто гине? Хто мріє в цьому світі без передиху?

Хто гине? Хто мріє в цьому світі в емоціях (схвильованому світі)?

Я обрав пряму дорогу, заборонену дорогу

Незграбну дорогу в цьому перекрученому світі

Йдучи все прямо, прямо, прямо

Я опинився позаду самого себе! Хто блукає?

Хто сподівається в цьому світі-таємниці?

Хто блукає? Хто сподівається в цьому схвильованому світі?

Мені казали: «родина», долари, авто

Мені казали: «серп», мені казали: «молот»,

Мені казали, мені казали, мені казали,

а потім самі собі заперечили!

Хто мислить? Хто танцює в цьому бурлінні?

Хто мислить? Хто танцює в цьому схвильованому світі?

Моє кохання було прекрасним, поки лікарі

Не сказали мені, що два гормони керують нашим серцем

Тепер, коли я кохаю, я задоволений

Що це більше не йде від моїх почуттів!

Хто кохає? Хто стікає кров'ю в цьому світі без теми (без ладу)?

Хто кохає? Хто стікає кров'ю в цьому схвильованому світі?

І все ж я кидаюся (в бій), і я кохаю, і я б'юся

За слова, за істот, за цю людину, яка йде

Глибоко в собі я вірю, я вірю... я вже не знаю точно, в що!

Хто я? Що я можу вдіяти в цьому суперечливому світі?

Хто я? Що я можу вдіяти в цьому схвильованому світі?

* Окремо зазначити, що Ґі Беар був громадянином держави, яка брала участь у рекордній кількості воєн та сутичок.

Можна, звичайно, згадувати рашистські написи типу "кто вам разрешил красиво жить?" на стінах розграблених та зруйнованих будинків, пояснювати це характерних для росіян скотством, але ж актуально й те, що у начебто цивілізованих та не настільки оскотинених спільнотах живе така установка, що якщо ти впевнений у чомусь стосовно самого себе, то тобі це неодмінно мали дати інші, а якщо не дати, то принаймні дозволити. Дати — це коли в тебе чогось нема, запит на це сформувався, і тоді тобі зробили послугу, або ж ні, тобі просто дали це як багаж або інвестицію. Як би там не було, сформовано запит чи ні — мало не важливіше ніж те, дали чи ні, бо саме твій запит — це твоя персональна сила. Коротше, так ти залучений у певні стосунки зі спільнотою та/чи окремими її представниками, які мають відповідні повноваження дати чи не дати тобі окуляри, через які ти будеш бачити сам себе.

Коли ти демонструєш непрогнозоване самоусвідомлення або претендуєш на його еволюцію без запиту на залучення певних спільнот, ти стаєш людиною, яка бере, не попросивши, і тоді спільнота реагує: хто тобі дозволив? Від кого ти прийшов? Звідки ти це взяв? Коли встиг знахабніти? З кого береш приклад?

Не скажу, що у мене великий досвід подібної крінжі крім родини, де вітчим та його мати були типовими совєцькими любителями посадити інших у клітку.

Заруби з гендерними та ЛГБТК+ питаннями лежать десь у цьому ж просторі. Що значить сам собі вирішив, до якого гендера належиш? Хто тобі сказав, що є таке поняття? Хто тебе надоумив до одностатевих стосунків, хіба тебе так виховували, хіба тобі вкладали в голову саме такі цінності? Ти поводишся невідповідно до того, що тобі  давали.

Але хіба давали щось крім їжі та роз'яснення елементарних правил виживання, типу не суй пальці в розетку? Давали, щоб у людини щось надалі було, і вона цим користувалася, чи щоб можна було смикнути за повідок і сказати: "но, фу!", коли хтось надто проявлятиме своє "я"?

З тих же міркувань росіяни вважають, що українців надоумили бути націоналюгами та русофобами саме американці та інший загнивающий запад. Тобто в цьому просторі українці досі традиційно мають з москалотою набагато більше спільного, ніж можна виправити, подаючи історію по-новому та прибравши все оце типу "одна країна" та "спільна історія", і це лажа. Чому так — це соціопсихологічна область, тут і особливості виховання, і побуту, і домінування православ'я.

Але в цілому — чи потрібні, наприклад, марші рівності? Так, потрібні. Їх мало, треба більше, щоб кожне мурло змирилося з тим, що люди з самоусвідомленням, якого їм не дозволяли, були і будуть. Якщо росіяни бояться "пропаганди лгбт", то це дієва річ, треба брать, потім експортувати толерантність по слов'янському світу, якщо тільки зможемо спочатку виробити достатньо для самих себе.