Але куди ж без але. Про таке не дуже кажуть, щоб не кидати тіні на щось приємне та на свої ж соціальні засади самореалізації, але варто придивитися до спорідненості: може, глибина спорідненості в цілому ілюзорна, і будується на надто поверхневих ознаках?
А може. Наприклад, я колись зрозумів, що музиканти мислять дуже по-різному. Хто як чує та хто чим керується при побудові музичних фраз — ніколи цього не збагнути, бо це вписується у властивості конкретної людини та її способи мислити та відчувати. Хто як чує та сприймає музику, знати неможливо. Але все це виходить далеко за межі музичної тематики. У тому, як люди виражають те, що думають і відчувають, — це фасад, за яким ніколи не ясно, що саме знаходиться. Можна будувати здогади, але майже або зовсім наосліп. Всі освоюють необхідний лексикон та фразеологію, щоб орієнтуватися у спільнотах, щоб інші тебе розуміли, але все це досить приблизно. Унікальні почуття виражаються стандартним чином, це обмеження, але це й консенсус, адже іншого способу донести повідомлення нема, лише усім зрозумілі фрази у межах наявного лексикону. У мистецтві є можливості сказати більше, ніж люди звикли чути, але це треба вміти.
Можна до цього підходити з позицій celebrate diversity, адже у світі стільки всього унікального та незбагненного. Але це не дає ілюзій визначеності та контакту, а їхня відсутність — для багатьох це подих смерті. Тому у контакті доводиться рахуватися з чужими уявленнями про характер спілкування та характер того, що буде почуто, і які почуття це, ймовірно, спровокує. Біля людини, що йде з милицями, треба йти повільно, або ж не йти поряд. Так само в кожного є свої сформовані понятійні милиці, на які кожен звик спиратися, це як спрощує комунікацію, коли крокуєш поряд в тому ж темпі, наче у тебе такі ж милиці, так і ускладнює її, коли неспівпадіння починає впливати на хід розмови.