Люди так влаштовані, що нас усіх дуже тішить відчуття, наче у якихось ситуаціях, аспектах життя, сегментах понятійного простору ти не сам. Бачачи у комусь щось спільне, можна вже казати "ми": ми те, у нас се, простіше будувати комунікацію і т.п. 

Але куди ж без але. Про таке не дуже кажуть, щоб не кидати тіні на щось приємне та на свої ж соціальні засади самореалізації, але варто придивитися до спорідненості: може, глибина спорідненості в цілому ілюзорна, і будується на надто поверхневих ознаках?

А може. Наприклад, я колись зрозумів, що музиканти мислять дуже по-різному. Хто як чує та хто чим керується при побудові музичних фраз — ніколи цього не збагнути, бо це вписується у властивості конкретної людини та її способи мислити та відчувати. Хто як чує та сприймає музику, знати неможливо. Але все це виходить далеко за межі музичної тематики. У тому, як люди виражають те, що думають і відчувають, — це фасад, за яким ніколи не ясно, що саме знаходиться. Можна будувати здогади, але майже або зовсім наосліп. Всі освоюють необхідний лексикон та фразеологію, щоб орієнтуватися у спільнотах, щоб інші тебе розуміли, але все це досить приблизно. Унікальні почуття виражаються стандартним чином, це обмеження, але це й консенсус, адже іншого способу донести повідомлення нема, лише усім зрозумілі фрази у межах наявного лексикону. У мистецтві є можливості сказати більше, ніж люди звикли чути, але це треба вміти.

Можна до цього підходити з позицій celebrate diversity, адже у світі стільки всього унікального та незбагненного. Але це не дає ілюзій визначеності та контакту, а їхня відсутність — для багатьох це подих смерті. Тому у контакті доводиться рахуватися з чужими уявленнями про характер спілкування та характер того, що буде почуто, і які почуття це, ймовірно, спровокує. Біля людини, що йде з милицями, треба йти повільно, або ж не йти поряд. Так само в кожного є свої сформовані понятійні милиці, на які кожен звик спиратися, це як спрощує комунікацію, коли крокуєш поряд в тому ж темпі, наче у тебе такі ж милиці, так і ускладнює її, коли неспівпадіння починає впливати на хід розмови.

Забацав на днях відео з аранжуванням кубинської пісні Cómo fué. Відоси такого плану — це більше для наповнення каналу контентом, який мені самому приємний, ніж про комерційну складову, бо ноти таких аранжувань не дуже продаються. Це гарна пісня, але я не люблю її акомпанувати на виступах, бо мені звучить якась тягамотіна. З кубинською музикою я поняв таку річ, що ми тут можемо робити репертуар, грати пісні ритмічно, схоже за стилем, але коли йдеться про нюанси, то нюансів нема. Щоб звучало, треба ретельно вслухатися та робити аранжування, керуючись смаком та почуттям міри. Якщо робити щось бендом, треба на це час та мотивація, а ми все робимо швидко, щоб наступна зустріч після репетиції була вже на сцені. Плюс не для всіх це базовий стиль, плюс не всі артисти професійні, купа своїх нюансів.

***

Думав, що обрати між поїздкою в офіс записувати навчальні розбори тем та клепанням сехілій. Обрав, як завжди, поїздку на Воздвиженку на каву з мороженком. Солодкий протест проти самоексплуатації.

Головна подія цих днів — концерт у філармонії. Довелося до нього ретельно підготуватися, і це дало свої плоди. Був повний зал, люди приймали дуже тепло все, що гралося — навіть ті композиції, про які я думав, що публіці вони в цілому нецікаві. Пограв з колегами мандоліністками, нарешті дійшло до діла, щоб мені з ними пограти. Концерт перевершив всі очікування та дав заряд енергії та мотивації, його користь для мене розтягнута у часі. Було якесь таке відчуття, коли грав першу тему, то відчував дискомфорт та невпевненість — то те, що струни треба було змінити, то десь якісь фрази не так звучали, як слід, і це напрягало, але після другої теми раптом прийшло відчуття контакту з публікою та якась спокуха. Подібні речі я не навчився пояснювати, і проситься якась езотерика, якою справді тут сильно пахне. Для відповідального концерту, де я грав стільки соло, коли подібних концертів не було вже півтора року, я дуже гарно справився і собою задоволений. Будуть іще подібні запрошення — буду радий.

***

Не поїхав сьогодні в реаб.центр, де вчу пацієнтів грати на гітарі, тож день звільнився. Під вечір думав поїхати на каву з морозивом на Воздвиженці, але натомість взяв морозива і печеньків і поїхав в офіс, де теж є кавомашина. Заодно струни зміню, хоча налаштувався не займатися сьогодні робочими справами, але все одно дозвілля найчастіше навколо музики крутиться.

***

Якогось хріна перестав працювати месенджер. Я його зніс, а заново поставити не можу, тому обходжуся іншими способами контролю повідомлень. Поки грався з чисткою кеша та даних, злетіла оплата карткою, про що дізнався в магазині. Такее. Поки що не знаю, що робити, все перепробував, крім повної переустановки фб та гугл-сервісів.

Сів позайматись на гітарі десь години півтори. Я останнім часом мало граю, бо нема на те настрою. Тут тисне почуття відповідальності, бо філара — не ресторан. Щось треба допрацювать, щось дорозбирать, щось довчить, аде в цілому вже є бачення. Пограв в ансамблі з мандоліністками, звучить саме те, що треба, просто бальзамічно. Плюс там кілька моїх ансамблевих аранжувань. Мене чомусь цей факт не чіпає, нема особливого відчуття реалізації з цього приводу (може, потім з'явиться), мені подобається сам звук та участь у такому виступі.

Коли нормально розігрався, то і бажання щось старе повторити є, і мозок налаштовується на контакт з інструментом та звуком. Отак би щодня, — виникає така думка. А хто ж заважає, — виникає резонне питання. Тримати техніку та репертуар наготові — це запорука майбутньої демотивації, я це вже проходив не раз і знаю робочий шаблон. Коли більше енергії, більше бажання звернути якісь гори, від того сильніше б'єшся головою об зачинені двері, які просто намальовані на глухій стіні. Ніякого золотого ключіка, який би ці двері оживив та відкрив, нема. На це любителі мотивувати та розказати, що все в наших руках, і шо ненада видумувать, зазвичай кажуть, що все насправді можливо, якщо є бажання, а якщо ти застряг, то ти у голові у себе застряг, а ззовні все чікі-пікі, просто треба рухатись, лупати якусь скелю, шось там гризти якесь каміння. Я намагаюсь, наскільки мені дозволяє підсівша когнітивка, помножена на депривацію сну та почуття застрягання, зрозуміти, де я ментально застряг, а де знаходжуся в обставинах, які створюють відчуття пастки. Так от брак мотивації та рухливості — це за мною є, але я реально в таких обставинах знаходжуся, і найкраще, що зараз можу для себе робити, — це не розпорошувати ресурс. Хоча іноді здається, що його зовсім мало, але потім є з чим порівняти, і хоба, виявляється, що його було не так щоб сильно мало, буває і менше. Виникає питання: куди менше? Реальність каже: спостерігай далі. Такі спостереження — теж наче якісь нові досліди, яких я б залюбки не проводив, але хоч шось нове. Можна і тут дійти якихось конструктивних висновків. Наприклад, можна зрозуміти на власному досвіді, як це не бути озабоченим власною корисністю для певних кіл оточуючих, бо тебе просто на це не вистачає. Виявляється, що всі кругом якось виживають і без твоєї корисності для них.

Комусь для медитації треба якісь мандали чи сісти по турецьки, зібрати пальці клювіком та сидіти уявляти себе на шляху до внутрішнього спокою, мені класно медитується на шмат морозива у каві, який я перегортаю чайною ложкою. Це просто танець Шиви, в ньому все суще та несуще.

***

Найкраще заняття в сонячну погоду — поїздити на самокаті по Воздвиженці. Іноді навіть хочеться переїхати туди жити. Але не певен, що цей район для життя норм, чув про проблеми з комунікаціями, з парковкою тут теж нюанси. Але сонячні промені серед цих цукеркових будівель стають особливо м'якими, є в цьому якась магія. Хотів заїхати в одну з двох кав'ярень, на які налаштувався, обидві закриті. Знайшов іншу не гіршу, з чесною кавою глясе, морозиво у якій я перегортав на початку поста.

***

Думав заїхати у кав'ярню "Кара", але я для цього не почуваюся достатньо винуватим за те, що байдикую замість робити поточну роботу, ще й термінову. Готуюся ж оце до концерту в філармонії. Скіки туди прийде людей, я не морочуся, бо це не мій клопіт. Але там треба підготувати матеріал, щось розписати, щось довчити, цим треба займатися мало не зараз, на що я сказав собі, що тут гарна погода, і Воздвиженка жде.

***

Псіханув і купив станок для виточування кілків для сехілій замість замовляти ебенові кілки. Гарна штука, треба ще призвичаїтися, придбати додаткові фічі та, можливо, токарні різці. Зробив протягом тижня 5 сехілій, вже розійшлися. Іноді виконувати замовлення прикумарює, бо це ламає хоббічний вайб. Але якщо взявся розказувать направо-наліво про можливість замовити, то шоуж. Згадав, що колись дід казав, що хотів мені заповісти свої станки. Як мінімум токарний по дереву. От зараз мені вже цікава їхня доля, але там родичі його дружини все прибрали до рук, та й таке.

***

Щоб полегшити процес виточування корпусів сехілій, замовив у чувака з олх порізку бруса американського горіха та іпе на палички потрібного мені розміру. Це реально спрощує роботу, коли сам не маєш циркулярки.

Кароче, дурдом якийсь, купа поточних задач, кожна з яких потребує часу.

Колеги пролобіювали мій концерт у філармонії. Ну він так собі мій, типу це як "творча зустріч",  у якій беруть участь мандоліністки та співачка, участь якої від мене ніяк не залежала, вле треба щось акомпанувати, взагалі від тебе там мало що залежить — артисту можуть влаштувати будь-який сюрприз. Раптом змінити назву концерту, щось намутити з назвами та авторством творів і т.п. Квартету гітаристів там взагалі більше нема. Його хотіли скоротити до тріо чи дуету, в результаті всі звільнилися.

Тут один урок офлайн розбиває день, бо треба тулитися в офіс. Ще запис гітари треба зробити на замовлення, а потім переробити, бо аранжувальник поставив приблизну задачу, а партія гітари в загальне аранжування не лягає. Там іще треба доробити партитуру композиції без ритму, це окремий вид мазохізму, хоча мені вдається так записати, щоб все вкладалося у довгі такти одного розміру. Там іще треба розписати всім всі партії для концерту у філармонії.

Паралельно з цим якось треба клепати нові аранжування, щоб канал розвивався, навчальні відео, для яких готово все, тільки нема часу сконцентруватися. Паралельно з цим непогано б щось на гітарі грати, хоча б повторювати теми, які є в репертуарі. До цього руки доходять в останню чергу.

За велику частину усіх цих справ я дарма взявся, є таке відчуття. Шкода, що воно не з'являється у момент прийняття рішення у щось впрягтись. Щось можна й перенести було, але що ж уже.

***

Вирішив оптимізувати виробництво сехілій, і замовив деревину з порізкою на палички. Офігенна тема. Ось треба ще сехілій наклепати, бо замовили, а часу тупо нема. Утім хочу собі міні-станок по дереву, щоб самому виточувати кілки для сехілій. Ще хочу насобачитися в інкрустації, бо поки що у мене з цим по нулям.

***

Ще треба щось їсти. Сьогодні обідав аж о 9 вечора, бо до того те й се, а поки приготується. Я іноді думаю: та нафіг, піду щас пожеру десь у закладі. Але прикину, що там є і чого нема, і йду до магазину брати щось та роблю сам. Мені ж ніхто не зробить ані смажену картоплю, як у мене, ані плов, ані печеню з м'ясом, де купа спецій, але всього по мінімуму. "Хайям" закрився, такого кебаба більше ніде нема, то й рипатись нащо, коли можна щось самому норм приготувать.

***

Під настрій гарно йде імпровізувати на гітарі мануш під мінусовки з ютьюба. Уже краще виходить, це така тема, яка затягує. Коли є чисто слуховий та аплікатурний підхід, мелізматичні та фразувальні нюанси, то відкривається циганська сутність цієї музики, хоча вона заснована на старих джазових стандартах.

***

З музики я б із задоволенням розписував вальс Ланцалаві для ансамблю, тим більше, що він чекає на моє аранжування, що для мене велика честь. Але коли, неясно. Трохи з'явиться час, поїду в чайну, візьму шось червоне і буду дивитися в одну точку тупо дві години як мінімум.

Клепаю замовлені сехільї на новому верстаку. Те, що я не купив собі його набагато раніше — це тупняк, дуже для мене характерний. Нарешті нічо не шатається і можна щось робити з нормальним упором.

***

Провів тест-драйв гітари мануш на роботі, грав на ній два сети. Ще призвичаїтись трохи треба, але акомпанемент уже звучить. Гра на мандоліні та на тресі мені дозволила трохи краще прокачати медіаторну техніку, і тепер це допомагає. Соло я поки що більш впевнено граю вдома під мінусовки, але якщо регулярно займатися, то все буде.

***

З тим, щоб нормально займатися, взагалі біда. Купа всього цікаво, але це значить, що все на рівні так-сяк, у мене хоч і є напрацьовані скіли, але нема суперздібності грати на всьому суперкруто без регулярної практики. Займатись, не граючи на концертах, нема мотивації, а концерти робити теж її нема. Щоб грати у ресторанах, не треба особливо морочитись, але і там я часто лажаю, забуваю акорди тем, які вже сто разів грав — просто тому, що ці теми мені ні про шо, і я не відчуваю різниці, коли вона зіграна чисто чи лажово. Вихід з такого колеса — максимально концентруватися на тому, що мені самому про шось. Але якщо я не зможу цю музику просувати як продукт, то вся ця тема знову зав'яне, бо нема позитивного підкріплення. А я тут і зараз не бачу таких можливостей. Скільки б не було розмов про те, що все у ваших руках, неважливо, де саме ви знаходитесь, всюди можна робити те, що до душі, це ні фіга не так. Все можна робити у якості хобі чи подробітку. Нема відповідного ринку, нема інституту менеджменту у стилістиках, у яких я працюю — то це глуха стіна, через яку не перестрибнеш. Навіть проходження курсу по менеджменту муз.проектів мені якщо допомогло, то зрозуміти краще, у якій дупі тут подібні перспективи.