Зараз такий час, що люди замість тяжіння до якихось вишуканих сенсів більше піклуються про виживання. Це не лише через війну. У нашому ментальному просторі тяжіння до якихось особливих сенсів — це більше справа поетів, письменників та різного роду осіб, яких більшість населення не розуміє та вважає відірваними від реального життя, тим не менш, знає їхні прізвища. Є цілий світ нижнього поверху піраміди Маслоу, і там оселилася критична маса людей. Якось же жили і живуть. Так чо ви оце каламутите воду?..

Але й на нижньому поверсі відбуваються певні зрушення. Якщо раніше люди переймалися тим, як би шось заробити та чо пожерти, то тепер — як би пережити війну та зберегти кукуху. Більше кажуть про честь, це слово має ширший вжиток. Всі якось адаптуються до реалій буття, але цей процес упирається у можливості мислення та психіки. Багато хто в евакуації пірнув у європейське життя та подивився, що там як. Як закрутили гайки, приїхали назад, хтось там зачепився, але загалом стало більше людей, які бачили та впустили у себе новий досвід, який дає їм ресурс для концентрації уваги на поняттях вищого характеру, ніж їжа-дах-виживання. Виявилось, що любов до своєї країни для багатьох не просто фігура мови, щоб отримати 5 чи там 12 за патріотичне есе на уроці укр.літ. Подивитися на те, як робляться справи та як комунікують люди — теж досвід. Може, вони не перейматимуть манери, бо вона закладена у вихованні, але будуть знати, що так можна і було можна, але хто ж знав і хто ж міг розповісти.

Я вірю, що такий досвід запускає певні фонові процеси, які впливають на сприйняття суспільства та трохи модифікують образ себе у ньому. У щирих намаганнях якось змінити звичну рутину можна застрягнути та повернутись до звичних моделей поведінки та риторики, але мотивація — це вже зерно, яке зародилося та існує.

В цьому сенсі можна розглядати війну як стихію, яка попри весь жах запобігає ментальному закляканню та створює динаміку у просторі базових потреб, щоб крізь діру в стелі було краще видно, що на інших рівнях сприйняття реальності, доводиться подивитися вгору, бо життя таке, що треба оглядатися.

***

Але коли війна жере більше психічного ресурсу, складно концентруватися на якихось речах, які відносяться до поетичних чи якихось зовсім невербальних. Частково тому останнім часом складно сконцентруватися на музиці — увага розсіяна та не чіпляється до змісту композиції. Через те часто виходить грати коряво, тут важливо не набувати толерантності до такого стану речей, але що з цим робити, я поки що не зрозумів.

***

Буває, що попадати на музичні відео з різних фестивалів і цікаво, і бісить. Люди там займаються мистецтвом, самовираженням, є такий спокійний вайб, є маса населення, яка таких артистів фінансово підтримує, відвідуючи концерти, яких багато. Але у них давно не було воєн. Багато хто з них не розуміє, нащо їхній державі вкладатися у захист України. Їм було б зручніше, якби тема війни десь неподалік просто не муляла, а ця війна була зупинена у будь-який спосіб, кількість жертв в Україні їм до сраки, кругом треба шоби був позитивний вайб та розслабон. Я вже не знаю, чи хотів би бути частиною такої спільноти, де згадка про війну та реалії, пов'язані з нею, табуюються, бо треба ж бути на позитиві. А якщо хтось з Іспанії, Італії і т.д. поїхав до кацапів виступати, ну то шо такого, мистецтво внєпалітікі. У мене б розмови з такими одуванчіками викликали б стільки злості, що мене б у такому суспільстві просто не прийняли. Бо для одуванів це все тупо "політика", у якій вони не розбираються або несуть щось конспірологічне — що тут, що там.

Найкращий спосіб стати музикантом — це не мотивація, наявність слуху чи щось таке. Найбільш ефективна тема — мати ОКР, щоб повтор кількох нот сотні разів не сприймався як щось капець нудне, а щоб це перетворювалося на ритуал, який заспокоює. Тут і ритуальна складова, і якісь зміни, бо фрази змінюються, і результативність, бо все це врешті покращує техніку. Але здатність висіти на невеличких фразах годинами чи практикувати гами чи вправи подовгу — для цього треба мати високу толерантність до такого роду одноманіття, щоб повторювані дії тебе переносили у стан, у якому тобі досить комфортно, і все передбачувано.

Цікаво, як у релігіях використовується подібний ефект — повторити мантру 108 разів чи читати православні молитви, вимовляючи "господіпомілуй" незліченну кількість разів — це щось з тієї ж серії, загальмувати якісь психічні процеси, використовуючи ефект коцаної платівки, коли крутиться та сама фраза, час наче зупиняється, щоправда у музичній практиці часом не знехтуєш.

"Все її вина" — гарний міні-серіал, не схожий на інші. Картинка на рівні, але це норма для сучасних серіалів, тут ще топова акторська гра та купа гарно розроблених тем — систематичний аб'юз, поведінка у емоційно складних ситуаціях, готовність допомагати. Зараз багато серіалів несуть феміністичну повістку, цей у тому числі, але вона загорнута у досить небанальну обгортку.

***

Колись таки псіхану й куплю меч шікомідзуе. Ясно, що сувенірний, але є в ньому шось. Типу палка, але не палка — як у фільмі "Сліпа лють". Щоб висів на стіні для феншуя та грів своєю наявністю.

***

Очікування нового сезону роботи в італійському закладі — фіналізується обговорення умов та складу. Вся ця тема з мандоліною та цією роботою — це для мене предмет особливої гордості. Це одна з тем, яку я просував, не маючи особливої підтримки. Фламенко, гітара — це людям ще цікаво і прикольно. Мандоліна — це щось ну дуже нішеве. Але виявилося, що ця тема дала свої плоди, і виступ у філармонії тому доказ. Співпраця з мандоліністками з філармонії почалась з моєї пропозиції розписати для них тему Ланцалаві та зняти їм відео. Досі дивуюся, як у мене на це вистачило ентузіазму, коли я сам собі не зберусь нормально демку зняти. Ну а зараз музика Ланцалаві — це наче оформлення того сегменту мого внутрішнього простору, де я наче на середземноморському відпочинку, плюс є щось у мелодиці магічно-олдове, чого не вистачає.

***

Записав днями пару навчальних відео для виставлення на патреоні. Частина тих, кому цікаві аранжування, не читають ані ноти, ані таби, і такі відео як альтернатива. Плюс це вигідніше, бо патреон не знімає таких комісій, як сайти з продажу нот + елементарний вивід коштів.

Пішов у магаз, думав пошукати якийсь цікавий ром. Ром там весь був таке собі, треба у спец магаз за ним тулитись, після останнього 8-річного рому не хочеться шопопало брать. Але бачу стоїть джин, а я ні бум-бум про джин, хіба що пам'ятаю смак джин-тоніка Оболонь, який мені не подобався, бо гірчив. Але колись навіть сомельє, який проводив дегустацію віскі, казав, що віскі не любить, а любить джин. Думаю, спробую, що воно таке, і наскільки гірке. А виявилося, що дуже цікава тема, ялівець дає такий новорічний вайб. Все, тепер джин з тоніком буде на новорічному столі, бо ялинка завжди штучна, а смак джину наче доповнює її вигляд хвойним смаком. Смак оцього Gordon's — наче хвою жуєш, мені таке дуже заходить.

Люди так влаштовані, що нас усіх дуже тішить відчуття, наче у якихось ситуаціях, аспектах життя, сегментах понятійного простору ти не сам. Бачачи у комусь щось спільне, можна вже казати "ми": ми те, у нас се, простіше будувати комунікацію і т.п. 

Але куди ж без але. Про таке не дуже кажуть, щоб не кидати тіні на щось приємне та на свої ж соціальні засади самореалізації, але варто придивитися до спорідненості: може, глибина спорідненості в цілому ілюзорна, і будується на надто поверхневих ознаках?

А може. Наприклад, я колись зрозумів, що музиканти мислять дуже по-різному. Хто як чує та хто чим керується при побудові музичних фраз — ніколи цього не збагнути, бо це вписується у властивості конкретної людини та її способи мислити та відчувати. Хто як чує та сприймає музику, знати неможливо. Але все це виходить далеко за межі музичної тематики. У тому, як люди виражають те, що думають і відчувають, — це фасад, за яким ніколи не ясно, що саме знаходиться. Можна будувати здогади, але майже або зовсім наосліп. Всі освоюють необхідний лексикон та фразеологію, щоб орієнтуватися у спільнотах, щоб інші тебе розуміли, але все це досить приблизно. Унікальні почуття виражаються стандартним чином, це обмеження, але це й консенсус, адже іншого способу донести повідомлення нема, лише усім зрозумілі фрази у межах наявного лексикону. У мистецтві є можливості сказати більше, ніж люди звикли чути, але це треба вміти.

Можна до цього підходити з позицій celebrate diversity, адже у світі стільки всього унікального та незбагненного. Але це не дає ілюзій визначеності та контакту, а їхня відсутність — для багатьох це подих смерті. Тому у контакті доводиться рахуватися з чужими уявленнями про характер спілкування та характер того, що буде почуто, і які почуття це, ймовірно, спровокує. Біля людини, що йде з милицями, треба йти повільно, або ж не йти поряд. Так само в кожного є свої сформовані понятійні милиці, на які кожен звик спиратися, це як спрощує комунікацію, коли крокуєш поряд в тому ж темпі, наче у тебе такі ж милиці, так і ускладнює її, коли неспівпадіння починає впливати на хід розмови.

Забацав на днях відео з аранжуванням кубинської пісні Cómo fué. Відоси такого плану — це більше для наповнення каналу контентом, який мені самому приємний, ніж про комерційну складову, бо ноти таких аранжувань не дуже продаються. Це гарна пісня, але я не люблю її акомпанувати на виступах, бо мені звучить якась тягамотіна. З кубинською музикою я поняв таку річ, що ми тут можемо робити репертуар, грати пісні ритмічно, схоже за стилем, але коли йдеться про нюанси, то нюансів нема. Щоб звучало, треба ретельно вслухатися та робити аранжування, керуючись смаком та почуттям міри. Якщо робити щось бендом, треба на це час та мотивація, а ми все робимо швидко, щоб наступна зустріч після репетиції була вже на сцені. Плюс не для всіх це базовий стиль, плюс не всі артисти професійні, купа своїх нюансів.

***

Думав, що обрати між поїздкою в офіс записувати навчальні розбори тем та клепанням сехілій. Обрав, як завжди, поїздку на Воздвиженку на каву з мороженком. Солодкий протест проти самоексплуатації.

Головна подія цих днів — концерт у філармонії. Довелося до нього ретельно підготуватися, і це дало свої плоди. Був повний зал, люди приймали дуже тепло все, що гралося — навіть ті композиції, про які я думав, що публіці вони в цілому нецікаві. Пограв з колегами мандоліністками, нарешті дійшло до діла, щоб мені з ними пограти. Концерт перевершив всі очікування та дав заряд енергії та мотивації, його користь для мене розтягнута у часі. Було якесь таке відчуття, коли грав першу тему, то відчував дискомфорт та невпевненість — то те, що струни треба було змінити, то десь якісь фрази не так звучали, як слід, і це напрягало, але після другої теми раптом прийшло відчуття контакту з публікою та якась спокуха. Подібні речі я не навчився пояснювати, і проситься якась езотерика, якою справді тут сильно пахне. Для відповідального концерту, де я грав стільки соло, коли подібних концертів не було вже півтора року, я дуже гарно справився і собою задоволений. Будуть іще подібні запрошення — буду радий.

***

Не поїхав сьогодні в реаб.центр, де вчу пацієнтів грати на гітарі, тож день звільнився. Під вечір думав поїхати на каву з морозивом на Воздвиженці, але натомість взяв морозива і печеньків і поїхав в офіс, де теж є кавомашина. Заодно струни зміню, хоча налаштувався не займатися сьогодні робочими справами, але все одно дозвілля найчастіше навколо музики крутиться.

***

Якогось хріна перестав працювати месенджер. Я його зніс, а заново поставити не можу, тому обходжуся іншими способами контролю повідомлень. Поки грався з чисткою кеша та даних, злетіла оплата карткою, про що дізнався в магазині. Такее. Поки що не знаю, що робити, все перепробував, крім повної переустановки фб та гугл-сервісів.