Мені завжди було цікаво ловити якісь специфічні відчуття, вайб, який створюється навкруги. Люди, завдяки яким він виникає, не знають про те, які саме відчуття виникають в інших, хоча намагаються якось на них впливати, і сформувати якесь стійке враження вже для них є успіхом.

Можна про якісь ситуативні та незбагненні речі, але є речі цілком збагненні, які тримаються на ідеї та тривалій реалізації цієї ідеї. Пропаганда, культурна та інша експансія — саме з цієї опери.

Те, якими засобами росія намагалася придушити українськість — це варто окремого дослідження. Варто визнати успіхи на цьому тлі, адже багато поколінь русифікувалися, було розмите відчуття кордонів, навіть елементи рос.фольклору вважали мало не своїми, рос.імперія над цим працювала давно. Але цікаві також ті моменти, коли українська культура виявляла стійкість та ресурс, який росіянам навіть не снився.

Вони користувалися всіми засобами, якими користуються рекламісти, політтехнологи та вдавані монополісти — повторити одне й те саме велику кількість разів, щоб твій образ став частиною чужої реальності, і щоб носій нав'язаної ідеї захищав відчуття стабільності свого світу, який сформувався певним чином, частково завдяки нав'язливій рекламі.

До того, ж, люди люблять прикольне і круте, а неприкольне не люблять або дивляться на нього трохи поблажливо. Російські нафтові гроші давпли можливість пускати багато пилу в очі та створювати контекст "ми", "наше". Окремо маю сказати про телешоу, особливо новорічні, зняті дорогою апаратурою, з яскравими контрастними картинками, це транслювалося потім по центральних українських каналах. Місцеві телекомпанії якийсь час не могли похвалитися якісною картинкою, але українські мюзикли початку 2000-х, які частково фінансувалися москалями, були зняті тут, і нічого кращого, ніж мюзикли Горова на музику Меладзе, московити робити не змогли. Навіть тут у нас склалася інтернаціональна команда — Горов росіянин, Меладзе грузин, але вони жили й працювали в українському культурному полі та пройнялися ним як слід. Те ж з Бадоєвим, який обрав для життя Україну і став нашим кентом.

Навіть якщо взяти пісні на початку існування Території А, то багато які з них досі цікаві та мають ресурс для реміксів та взагалі переосмислення. Виявилося, що у творчості українських артистів — навіть тих, хто звучав геть не "круто" на радіо Промінь — міститься більше життєвої сили. Російська попса 90-х — це музейні експонати, які пожили у той період та досить скоро вмерли. А багато українських пісень, які звучать не дуже цікаво, мають чудові перспективи, якщо їх гарно аранжувати з оркестром або зробити сучасніші поп-версії. З російськими піснями таке не проканає, бо це продукт, який швидко псується, там уже все.

Росіяни вже не перше століття воюють з українською вітальністю, і цю війну очолює вмираючий дід. Таке враження, що вони підсвідомо давно зрозуміли безперспективність цієї війни, але вона дає їм відчуття сурогатного контакту з вітальністю. Вони люблять обсмоктувати історію, але дивляться лише туди, де є ілюзія власної величі та готовності вбивати. Враховувати таку здатність жити, якою ми дивуємо самі себе, їм реально бракує клепки, бо вони вирішили, що смерть, а не життя, є інструментом управління, з цією думкою і крякнуть, нічо так і не зрозумівши.

Люди, які демонструють принципову російськомовність, чудово знаючи українську, навпаки, демонструють потребу у контакті зі смертю, це для них побутова танатотерапія. Здавалося б, смерті навкруги предостатньо, але ніт — їхня психіка здатна витримати ще більше. Або тут працює механізм підміни, коли новини про загиблих від чергового обстрілу глушиш кладбіщєнським вайбом, зашитим у рос.мові, велич якої — це кремезні надгробки. Ніколи не знаєш, що виконає роль ситуативної опори для психіки.

Ми живемо у світі, де чужа мотивація до якихось дій та побудови планів завжди залишається загадкою. Часто навіть для того, хто вмотивований. Набагато простіше з демотивованістю — чого нема, того просто собі нема, хоча саме демотивацію прийнято вважати проблемою, а мотивація — це природна частина життя. Ну припустимо.

Спостерігати розмитість мотивів можна, бачачи творчі страждання окремих людей творчої натури, зокрема артистів. Вони створили щось, бо на те була мотивація. І не просто ситуативна, а стійка, вплетена у структуру особистості та бачення себе крізь призму поняття про продуктивність.

Після демонстрації результату своєї творчої праці або навіть не чекаючи повноцінної демонстрації, починаються корчі: яка ж це фігня, отут треба переробити, тут доробити, і це не варто іншим показувати, бо треба ж це (тобто себе) показати з кращої сторони, а не з отакої.

Тут може постати питання до митця, на яке він найімовірніше не відповість чесно. Нащо ти це починав, нащо було витрачати час, сили, незароблені гроші — заради розпачу?

Ні, скаже, розпач та подальша пов'язані з ним комунікативні явища — це останнє, чого б він хотів.

Мені згадуються дві мої кішки. Вони залазять по кігтеточці на полицю біля антресолю і дуже скоро починають нявкать, типу аяяй спасіті помогіті, зніміть мене звідси. Я підходжу і ставлю одне й те саме питання: а нащо ти сюди залізла? Одна кішка стрибає мені на спину, інша не вміє, її знімаю руками, і вона одразу мчить на кухню, бо є ритуал, до якого її привчила дружина: зняв — насип хрустиків. Інша кішка любить підкреслювати, що вона вміє зістрибувать людиняці на спину.

Так що оцей розпач, демонстративний він чи ні — це частина комунікації с собою та/чи іншими, це тригер до неї, коли у ній є потреба.

***

Я стараюся усвідомлювати, чи є у мене посил типу "вони такі, а я не такий". Так от я не знаю, який я. З одного боку, мені подобається те, що я створюю. Сам собі можу багато чого розказати про деталі, про що мені колеги та слухачі не розкажуть, бо не побудована комунікація відповідним чином. З іншого боку, я не надто вмотивований до творчості, хоча мені подобається процес, але я хочу якось "пристроїти" результат, процес заради процесу мене не влаштовує, а якщо хочу збільшити ентропію Всесвіту, достатньо написати тут пост на багато літер. Може, я б увімкнув емоційний обмін на ґрунті розпачу, самокритики, якби відчував у тому, що мені скажуть, якийсь сенс та якусь додаткову мотивацію для чогось. Саме тому відсутність взаємодій тут у блозі мене не кумарить взагалі. Моя вмотивованість нагадує замкнену екосистему, захищену від стороннього впливу. Обмін, у якому присутні емоційні компоненти, завжди є двостороннім впливом, але у мене дуже жорсткий фільтр чужого вайбу. Можливо, надо жорсткий, але це я пов'язую з хронічною тривогою у ромському компоненті днк.

Як при цьому ефективніше комунікувати з людьми — колегами, слухачими, френдами і т.д. — це питаннячко, яке все одно висить, і його не закрити. Є речі, яким я опираюсь, а є такі, на які я не здатен; щось був би не проти освоїти (зважаючи, що бути "за" та "не проти" — різні речі), а на щось радше залишуся й надалі не бути здатним, бо такою є властивість замкненої екосистеми, а якщо так працює, краще не чіпати.

***

Як би не було, все одно уява намалює гіпотетичну картинку того, як би могло бути краще. Те, що багато чого такого, чого в мене нема, але могло б бути — результат моїх рішень, адже платити за те, що воно у мене було б, мені довго було нема чим, за щось і досі нема, а щось мені вже або пізно, або виявилось не треба, або перестала відчуватися необхідність. Все як в усіх.

Гадав, що мандоліна — сама по собі зручний інструмент, аж поки не помацав мандоліни, на яких грають у філарі. Все-таки можна підняти струни так, щоб грати було слабо можливо, бо має бути важко і незручно. Але це окремий випадок більш загального явища, яке існує у конторах.

***

Я вже очухався від якогось дурного грві, аде капець нежить замахав, кашель і нежить ненавиджу більше за температуру та слабкість. Закладені вуха теж ще те щастя, коли треба працювати, монітор у тобі не поставлять, а ти трохи недочуваєш, шарманн.

***

Вже не один раз їздив в офіс записати одне навчальне відео, так і не записав. Можна було якось себе змусити, аргументуючи це робочою необхідністю, адже канал має оновлюватись. Може, якщо б це була одна з небагатьох роб.необхідностей, було б простіше, але це одна з багатьох, тому нічо я так і не записав. Але це цікаві досліди — намагатися якомога швидше зрозуміти, що саме сьогодні діла не буде, а витискати з себе щось не варто, бо це коштує ресурсу, якого мало. Вірю, що це складова ефективності в цілому.

***

Що треба купити — так це нормальний макбук. Я оце взимку взяв б/в ейр 2019 року, так воно тормозне шокапець, той макбук 2015 року, якого не стало, був кращим. Мені на цьому пригальмованому девайсі відео монтувати ну зовсім не альо, хоча тоненький, всі діла, але на ньому більше фейсбук з ютьюбом дивитися, аранжування записувати табами чи тексти друкувати.

***

Гавкнувся тримач для лампи у дарбуці, тепер я не можу нагріти шкіру, щоб вона вище звучала. Він і був саморобний, непогана ідея конструкції, але треба щось інше вигадати або купити якийсь фірмовий, але 100+ баксів за патрон з розпорками та потенціометром — шось лягуха квакає.

Раптом на радарах з'явився один бард Денис Г., про якого я давно не чув, та з яким я грав ще дуже давно, десь на 1-му курсі коли вчився. Були з ним виступи, записи, ходили на радіо, у мене були різні соло та підголоски у його піснях. У нього справді гарні мелодії при повній відсутності муз.освіти чи хоча б методичних занять та розуміння елементів теорії та гармонії, все на інтуїції, але вона в нього видавала шедеври. Так от знов звернувся, побачивши мене в афіші та на концерті нещодавно — типу а може, щось разом зробити. Я видав дисклеймер: чувак, я за руками-ногами, бо поважаю твою творчу натуру, але з рос-мовними піснями не працюю, і навіть двомовні пісні не канають. Так ідея померла в зародку, хоча не знаю, чи чувак мене зрозумів.

Розмовляти російською в побуті — розумію. Писати на ній вірші, пісні — з культурологічної сторони це зрозуміло, але є інші сторони, і на етапі демонстрації артефактів вже починаються нюансіки: рос-мовний контент викликає обґрунтований хейт, тому такі виступи та публікації — це історія для своєї окремої тусовки, яка давно тебе знає як рос-мовного поета та/чи співака, і твій імідж прив'язаний до їхніх ностальгічних почуттів.

Здавалося б, з 2014 року було дофіга часу на те, щоб це зрозуміти, перебудувати лінгвістичну концепцію та намацати шляхи реалізації та комерціалізації. Хто хоче розширяти коло слухачів, читачів — зробили робочою мовою українську, інакше це демонстрація неготовності та небажання вийти за рамки певної бульбашки, і це місцями трохи ватнєнька тема. От я розмовляю російською і буду нею і надалі творити, вам це буду демонструвати, ви це будете хейтити, дурні ви комсомольці, і казати про мене херню, але ж сила моєї творчості змусить вас до цих почуттів, ще й будете згадувати моє ім'я. А я буду гнути свою лінію і робити так далі, ваші нападки стануть для мене частиною моєї легенди, ви про мене забудете, але я все ще буду обсмоктувать історії, як ви мене кенселили. А якщо я перейду в україномовний сегмент, то мої твори розчиняться у морі творів конкурентів, а цього не можна допустить, тому ви нафіг всі ідіть. У такій позиції більше прихованого профіту, ніж здається. Люди часто такі сміливі, сидячи у незачинених клітках, а відкрити їх власноруч — зась, у клітці вже своя екосистема, і незрозуміло, чи адаптується організм до відкритого простору, коли металеві прути тебе більше не захищають від великого суворого світу. Розумію це дуже добре, бо сам у своїх клітках. Але намагаюся не виносити з хати свинособачу мову не тому, що боюся нетолерантних до неї людей, а тому, що не хочу, щоб на мене реагували так, як я сам реагую на принципову рос-мовність у часи, коли російська вибухівка перетворила стільки будинків на пам'ятники рос.культурі, а пушкіністи готові вмирати за те, щоб продовжувати вбивати. Це треба бути ментально відстороненими від соціального контексту та жити у своєму вигаданому світі рос.казок, тяжіти до вайбу совкового кіно та рос.літературки, щоб плювати в співвітчизників давечами і отнюдями, хоча вони на це не заслужили аж ніяк, але ж ти лічность, і маєш поводитися відповідно — дратуй, бикуй, ігноруй, люди не мають забувати, що таке радянська прошивка. Я згоден, не мають. Тому цей прошарок суспільства — це частина екосистеми, поглинання якої вимагає створення умов, але це справа часу та постійна перевірка системи на стійкість, що є добре у тривалій перспективі, яка вже давно актуальна.

Мені як музиканту, який бере у таких творчих посиденьках епізодичну участь, нема чого там робити. По-перше, це б мене змушувало приховувати сліди своєї участі, бо вона псує репутацію, тому краще навіть не вв'язуватись. По-друге, там ніц не заробиш, бо у маргіналізованих тусовках питання оплати або упирається у персональні дотації залежно від заможності, або в принципі не стоїть, бо нема руху та розвитку проекту, його не може бути. І це не кажучи про те, що обслуговування хобіків — це тема, яку життя мене вчить закривати швидко або в ідеалі не відкривати зовсім. Але цей чувак справді талановитий, це правило я був би готовий порушити, інші — ні.

Був концерт пам'яті Назгуль, мене запросили там виступити. Взяв гітару Godin, бо знаю, що на гарній апаратурі вона офігенно звучить. Так і було, плюс педалі зіграли свою роль. Ніколи раніше не був на концертах у Софії, там чарівний старокиївський вайб, у якому сходяться разом давно минуле та омріяне майбутнє. Познайомився з музикантами, про яких багато чув, з чиїми колегами та членами родини працював, але із самими не перетинався. Буду вважати, що Назгуля нас познайомила.

***

Якогось біса прихворів та скасував роботу у закладі, було дві пропозиції. Температури нема, то 36.8, то 37.4, то зранку 36, ці перепади — тупо ні про що, але щось нежить і кашель дістають. Я не з тієї секти, де 37.2 — вже привід дзвонити нотаріусу, тут навіть 38 буває комфортніше, бо є ясність — значить, вірусняк, і організм пішов в атаку, побажаємо йому вдачі. А це щось реально незрозуміле, як колись ковід, тоді було максимум 37.2, але втома висаджувала капець, а тут щось інше.

***

Коли дружина була в Німеччині, попросив знайти там якесь місцеве вино у місцевості Заале-Унструт. Знайшла, і треба сказати, вони вміють його робити. Мені завжди цікаво отримати звідки-то щось таке, що не йде на експорт, а люди це виготовляють самі для себе. Ніхто ж собі поганого не загоче. Колись румунське рожеве вино теж було гарне, але у нас румунських вин не знайти, бо вони все лише для себе роблять. 

***

Готуємося до концерту в філармонії. Взагалі пішла хвиля цікавих концертів на гарних локаціях. Кумарить тільки купа інструментів, які я сам не довезу на самокаті, буду продумувати логістику — ви оце заберіть, привезіть завтра, а ви оце тут залиште, потім заберу.

Є у мене френдеса, з якою я перетинався якось, але в цілому не дуже знайомий. Вона постила якісь свої ранкові заняття йогою, потім перейшла на відео про свої висновки про життя, про прийняття себе і те.пе., про життя у європейській країні, які там нюанси. Нещодавно дивувалася, чого деякі люди відписуються.

Помітив за собою низьку толерантність до того, що люди, над якими не літає вибухівка, хто може пересуватися між країнами і бувати на якихось курортах, розказують про якісь свої психологічні проблеми та якісь пошуки напівезотеричного плану. Вони та піднімають різні важливі в цілому питання, важливість яких не може бути оцінена багатьма українцями, бо у нас такий екзистенційний контекст і вивчені реакції, якщо ти взагалі демонструєш спокійне розмірене життя, то не канюч тут про якісь проблеми. Пошуки? Пошукай укриття та спосіб убезпечити себе, свою хату та бізнес від прильотів та блекаутів.

Є невідповідність між тим, яку реакцію це викликає, і якими можуть бути справжні ситуації, про які емігранти хочуть сказати тій аудиторії, з якою звикли контактувати (іншою обзавестися дуже непросто), насправді переймаючись, як їх почують, але контактуючи майже з усіма на відстані та непомітно віддаляючись від них. Життя в Європі не те щоб дуже казка, чув різне від людей, хто там жив достатньо довго. У людей були і є якісь проблеми, порядки у певних країнах додають головняка, про який ми тут просто не в курсі. Я сам раніше більше концентрувався на різних проблемах та пошуках і писав про це тут і там, хоча ракети і дрони не літали у такій кількості, і можливість виїзду була, але загальний стан був не дуже, бо так склалася історія, але й сьогодні історії складаються по-всякому де завгодно. Люди свої проблеми та досвіди повезли за кордон, там отримали купу нових досвідів, незручностей та задач, і це їх не надто надихає, а таке щастя як відсутність війни у країні проживання вони наче як недооцінюють. Це генералізована точка зору звідси про них, бо про їхні турботи ми нічого не знаємо, а про їхню безтурботність робимо висновки, керуючись дуже примітивною оціночною базою, адже самі ситуативно скотилися до нижчої ланки піраміди потреб, принаймні тримаємося за неї сильніше, ніж у довоєнний час. Хоча багато хто намагається концентруватися на вищих цінностях, робить та відвідує культурні події, стикаються з хейтом, частину якого розносять кацапи по соцмережах, бо триматися лише за хліб і дах — це бути повноцінною жертвою інформаційної війни, а ведеться саме вона, просто ракети — це підтримка з повітря. Ось хейт любителів концертів ще у 2014 почався, з того часу періодично відбуваються сплески хейту до всіх, хто ситуативно гарно проводить час. Гадаю, цим сплескам передують вкиди свинособачих тролів.

Те, що я спіймав себе на такому механізмі — ще пів біди. Біда — це відділення діаспори на ґрунті нерозуміння та презирства багатьох українців до тих, хто виїхав. Ми наче живемо у різних світах, хоча насправді коло проблем у нас усіх досить схоже. Може знайтися купа об'єднуючих факторів, але самі собою вони не знайдуться, без певної активності не обійтись. А мотивація до цієї активності у народі трохи розмита, хоча у медіапросторі є розмови про єдність, але досягненню єдності її згадка не сильно допомагає, хоча озвучене поняття — вже щось.

Воздвиженка — це дивне гарне місце. Коли я жив у центрі в дитинстві, на її місці були якісь незрозумілі напівзруйновані будинки. Я ніколи туди не ходив, бо це якась сіра зона була. Тепер тут цукеркові будинки, стилізовані під стару архітектуру, на районі дуже релаксний вайб, у якому я люблю купатись. Моя фотосесія була у 2018 році зроблена саме тут, і з неї я досі смикаю фото для афіш. Мій основний концертний майданчик саме тут, і я люблю це місце. Знайшов тут кав'ярню, де завжди є глясе на гарній каві. Сиджу на терасі, дивлюсь на освітлений сонцем мансардний поверх, і хочеться просто мякмякать на цю картину, як коти, коли бачать голубів за вікном. Наче купаєшся в морі, люблячи купатись (я не дуже, просто уявляю. Хоча від моря б щас не відмовився). Якщо і є сенс працювати заради багато грошей, то це щоб оселитися в такому місці, хоча я чув про проблеми з комунікаціями.

***

Добре, що я згадав про єдину фотосесію. З такими активними зйомками фото та відео муз.кар'єра не робиться. Мені іноді важливо ще раз собі про це нагадати. Я ще беру фото з чужих фотосесій, де я є на фотках, але ж це відстій, це наче ти весь час стріляєш цигарки замість купити собі пачку сігаретов чи самому їх накрутити. Спостерігав, як один колежанин так постійно робить, це крінжамба кукарямба. Ненада так!

***

Зробив над собою зусилля та запостив коротке відео з концерту в ютьюб шортс, щоб хоч щось нове було. Знову-таки, відео зняте колегою з її ініціативи, я б сам не заморочився з записом. Мені дуже складно організувати фото чи відеозйомку. От просто відчуваю протест проти цього, хоча знаю, що треба. Цим мав би зайнятись менеджер, якби він у мене був, але кого нема, того нема.

***

Апдейт по саке. Після майже доби в холодильнику ця субстанція стала більш зрозуміла, окреслився прийнятний смаковий профіль, щось між білим вином, зеленим чаєм та якоюсь брагою. Коротше, не можна пить одразу, як відкрив. Хоча те ж стосується і вина за великим рахунком.