Оці заруби з поляками за Бандеру і УПА - це якесь трешидло, яке я не можу осягнути. Здавалося б, є теперішній час, у якому є певні атрибути та процеси, у яких треба орієнтуватися і які треба розрулювати. Але ніт, треба вчепитися в атрибути минулого та минулі процеси та боротися за монополію у коректності їхнього прочитання, і цей процес стає атрибутом сьогодення. Така трохи ментальна рекурсія.

Але в усіх вкушених імперським минулим всюди така тема, агресивне осмислення історії, агресивне до інакоосмислюючих. Що в цьому може радувати - це те, що в України є своя позиція, яка озвучується - держава може йти на поступки, на дискусію, але проше паньство, тут у нас отак і так, і щоб ви знали. Ясно, що поляків це бісить. Але що це за хрінь в голові, яка примушує їх до фіксації на Волинях та УПА, я не можу збагнути. Напевно, це бажання вийти за рамки часових обмежень, використовуючи їдею як засіб для розширення рамок - ось я типу оперую не лише теперішнім, а й у чомусь минулим, осмислюю його так або сяк, і певним чином впливаю на те, яку це прочитання минулого буде далі мати рушійну силу. І прив'язую своє життя до минулих процесів, тобто розширюю свій таймлайн назад, цим моделюю майбутнє, де мене й надалі буде кумарити Волинь та Бандера, це породжує ілюзію стабільності процесів у Всесвіті та моєму житті як центрального процесу, принаймні для мене. Так сходяться разом минуле, теперішнє і майбутнє, можна ще накидати зверху польського католицтва, і буде бінго. Уже бінго, я б сказав, вчора казав і скажу завтра.

Імперії хочуть розширятися не просто тому, що якщо ти щось загарбав, то увійшов у смак, і треба ще і ще. З росіянами це у чомусь і так, бо у них херовий грунт, і вони тупо голодні історично. Імперська ідея перетинається з екзистенційними переживаннями та створює ілюзію вирішення питань, на які немає відповідей. Імперські ідеї тоді ефективні, коли подаються як знеболювальне від екзистенційного болю. Тому розширення імперії - географічне, ідеологічне, мовна чи якась іще експансія - це створення для носія імперської ідеї відчуття більш "важкої" бульбашки та участі у вирішенні долі світу, у керуванні світопорядком хоча б у масштабах континенту, чи маніпулюванні ним. Ідеї спираються на прочитанні минулого, бо силу ідеї треба подати у розрізі довгого часового проміжку, який буде перевершувати довжину людського життя. Тому упороті імперці так захищають картинку минулого, що готові впасти заради нього у повну шизу. Бо вже за кілька століть були вибудувані ментальні схеми, і вони потребують ритуалів, які важливіші за якісь окремі життя чи просто моральні норми. Війна проти України стала таким ритуалом, та й поляки від Бандери і УПА не відчепляться, бо оцей поділ на хороший-поганий у них вже стійко засів у тому ж кластері мозку, де аборти вважаються небогоугодним ділом, хоча притомних поляків багато, упоротих досі критична кількість, і знов чіплятися за минуле - це більше регулярні політичні маніпуляції, щоб показати, як певна політ.сила піклується про честь Речі Посполитої. Нелюбов поляків до українців має ту ж природу, що й нелюбов арабів до євреїв чи асирійців, турків до курдів - їх не вдалось арабізувати чи отуречити, а українців не вдалося ополячити, щоб зробити їх частиною польської бульбашки, але частиною другого сорту. У той же час гігантська поміч Україні - це те, за що ми завжди будемо вдячні, але для поляків це ритуал протидії російській імперській ідеї, від якої постраждали поляки. Політично балансувати між чужим бажанням нас русифікуівати чи ополячити та зберегти себе за багато століть нам не звикати, але нові часи потребують адаптації способів такого балансування до сьогодення. Зате ми добре бачимо це сьогодення та будуємо обережні плани на майбутнє. Врешті це більш психічно здоровий підхід попри купу складнощів. Гадаю, тверезий погляд на складне сьогодення - це наш важливий експортний товар.

Нещодавно брав участь у концерті італійської тематики, репертуар — здебільшого стародавня попса з радянських платівок. Звичайно, приєднатися до складу музикантів з мандоліною та кахоном — це для мене свого роду мультиінструментальний тріумф, але до репертуару є питання. Вірніше, питання риторичне: чому така музика досі приваблює людей? Тут відповідей кілька. 1. Бо для тих, хто про італійську музику дізнавався з радянських платівок, це було тоді щось нове, цікаве й енергійне, сьогодні про це живуть спогади. Плюс італійська мелодика перетинається з народною та оперною музикою, і навіть стара попса відчувається як щось рідне та знайоме. 2. Для молодняка, який не дуже в курсі радянських платівок, це європейська екзотика, яка звучить цікаво, є прозорі мелодії та зрозуміла ритміка, тобто музика сама по собі якісна та продовжує бути конкурентноспроможною. 3. Про сучасну італійську поп-музику у нас не знають, бо у нашому медіапросторі вона відсутня, а платівки різних Пупо, Кутуньйо і т.д. за радянських часів були всюди. Ну тобто ці уявлення про італійську музику досить стабільні. А те, що ми в тріо у ресторані не граємо цю стару італопопсу, для мене це теж певний тріумф, грати це кожного тижня мене б тупо знудило.

***

Зробив транскрипцію теми Pärlepolskan шведського автора Роджера Таллрота. Люблю цю тему у різних варіаціях, вона темна та чарівна, просто перлина нордичної музики. Перестроїв октавну мандолу, понизив дві перші пари струн на тон, і виявилось, що це офігенний стрій, який треба освоювать. Там ще треба каподастр на мандолі щоб був, так от наступну сехілью малого розміру зроблю саме для мандоли.

Знесли пам'ятник Булгакову, у стрічці ниття.

Хто його дуже поважає — може просто не здавати його книги в макулатуру, цього достатньо. В цілому у нього був гарний стиль та звучання мови. Я не дуже реагую на зміст тексту, більше на організованість та звучання, тому не читаю прозової художки, бо не можу з нею контактувати. Так от носитися з Булгаковим як зі свєточем світової літератури нема сенсу, бо він у світі не те щоб сильно цікавий. Визнавати його українським письменником — нонсенс, бо це був російський письменник. Навіть якби він не був українофобом, він би все одно був російським письменником. Як от Газданов — осетин, жив у Франції, але був письменником російської еміграції. Парижанам цікаво щось про пам'ятник Газданову? Ага, щас. Або Паустовський, який значну частину життя провів у Києві та симпатизував українству, теж письменник російський, де б він не жив. Гадаю, вся ця історія з пам'ятником М.Б. більше про зміни у вигляді ділянки історичної частини міста, бо люди люблять очима, а думають дупою, і під зміни у візуальному плані підключають якісь суміжні почуття, кожен свої, далі видають цю суміш нейроімпульсів за власні переконання. Хто любить прозу Булгакова, той і так її собі любить, молодняку він навряд чи цікавий, а знесення пам'ятника — це більше стратегічний крок подалі від злиття російської та української окремих історій у масовій свідомості, бо це злиття довго було ціллю росіян. Оцей стогін у мережі дуже симптоматичний, а коли треба зрозуміти кроки для вирішення проблеми, прозора симптоматика цьому допомагає. Щоправда тут нема нічого такого, чого не можна було передбачити, і нічого такого, на що б цей стогін реально сьогодні впливав. Тим більше, булгакосрач, як і інші срачі, допомагає юзерам соцмереж випустити пару, доєднуючи щось відносно новеньке до швидкого дофаміну. Сила мистецтва сьогодні.

Фізик оце казав, що матерія — це сплески певних полів, якими пронизане все. А гравітація створюється масою, і насправді це не те щоб сила, та має поле, але щоб це зрозуміти, треба оперувати багатовимірністю світу та зліпити простір та час у щось одне.

Іноді напрошується така аналогія, що присутність певних людей, до яких є якась емоційна прив'язка, яка потім самого дивує, у певний період можна пояснити схожим чином. Якщо твоя невпевненість у собі має масу та/чи поле, то певні люди входять з нею у резонанс, самі наче є сплеском поля твоєї невпевненості, самі мають гравітаційне поле, яке притягує тебе. Плюс в тому, що через цей резонанс і тяжіння до тебе щось доходить про самого себе. Мінуси можуть бути у майже всьому іншому. Люди "простукують" інших у пошуках резонансів, бо резонанс — це хоча б атрибут об'єму, тяжіння до нього є природним, і кожен тягнеться, як уміє. А як не вміє, не тягнеться. І не скажеш, що хтось тут неправий у глобальному масштабі, бо оце дятлом  простукувати інших — теж цілком собі природна функція. Хтось нарцис, хтось мох, хтось павлін, хтось дятел, хтось щука, хтось медуза.

Був у госптоварах, взяв пляшку меблевого лаку. Думаю, спробую тестову сехілью ним покрити. Виточив з палісандра корпус, покрив кількома шарами лаку. Дивлюся, швидко затвердів, хоба, почав його шліфувать. А виявилось рано. Крім того, що він ще вонючий, поки сохне, він ще й їдкий, там розчинники токсичні. Довботні з цим лаком — ну його нафіг. Але як висох останній шар, за кілька днів запах перестав бути їдким, став приємний меблевий, то сехілья просто як дорога мебля геть іншого штибу, ніж зазвичай. Лакувати — гарна тема, але мені треба це робити виключно на балконі. Поки що по-простому покриваю олією. Але зробив сехілій кілька штук на випадок майбутніх замовлень, виточив свої кілки з того ж дерева, що й корпус. Періодично дружбан з Австрії замовляє по кілька штук на подарунки, так зможу відправити одразу.

***

Цікавлюся тим, що таке джин і яким він буває. Купив якийсь недорогий англ.джин з якимось начебто ягідним смаком — ну норм, але перший Гордонс був краще. Взяв на пробу Tanqueray Sevilla з севільським апельсином. Щось між джином, ромом та лікером — всього вистачає, і нічого не занадто, супер тема. Влітку воно з льодом та пінк тоніком робитиме життя приємнішим.

***

У своєму офісному приміщенні почав робити репетиції. Нуашо, інші шумлять, я теж буду. На тижні по вечорах три репетиції, Італія, Куба, знову Італія. Сусіди на поверсі будуть обкультурюватись, хочуть того чи ні.

***

Серіал Чорний список в цілому норм, хоча дещо абсурдні моделі поведінки персонажів. Місцями цікаво закручений сюжет, але всюди одне й те саме: Реддінгтон — рідкісне червонокнижне чувирло. Поки що на третьому сезоні, не знаю, на скільки вистачить уваги, бо нафлудили аж 10 сезонів.

Одна з незвіданих речей — це те, як інші сприймають чийсь образ загалом. Оце "загалом" розбиває уявлення про те, що чуже сприйняття твого образу залежить від якихось окремих ключових моментів. Типу от зараз я зроблю те й те, і таким чином змоделюю інтерес до себе і, відповідно, поведінку інших стосовно мене. Але ж фігушкі таке спрацює. Поверхнево зачепити може. Та може, й спрацює, коли в контакті є якийсь резонанс, і певна дія для привернення уваги її привертає просто тому, що щось для того робиться, і це помітно. У комерційному сенсі щось передбачити може бути простіше, якщо взяти за основу функціональність образу бренду та підійти до формування образу достатньо грамотно. Але в людському контакті грамотності мало, залишається лише бути собою, бо якщо намагаєшся просувати уявний образ, то це можливо лише за умови відсутності живого контакту, або ж клієнт клює на образ, бо він відповідає його ситуативному запиту.

У бажанні зрозуміти та змоделювати інтерес до себе складно зрозуміти картину себе в очах інших загалом, а не на ґрунті окремих рис, які людина собі намалювала, і вважає, що вони роблять основну погоду. Це так і в контакті працює, і у створенні сценічного образу. З останнім особливо складно, треба специфічну клепку мати, щоб розуміти, чим привертає увагу образ, або що треба змінити, щоб почав привертати. У будь-якому разі, імхо, багато чого упирається у функціональність. Привертає увагу готовність дати людям те, що їм треба. Всі люблять, коли їм шось дають, і не люблять, коли щось беруть; буває, що люблять, коли беруть, але з тихим розрахунком на те, щоб взяти потім щось натомість (я не вірю в альтруїзм).

Напевно, основна роль, яку відіграє чийсь окремий образ, — це підтримання цілісності образу світу, наче намистина у намисті, яке прикрашає світ та відволікає увагу від порожнечі. Якщо критична маса людей вибере саме тебе у якості того, хто буде затикати собою якісь пустоти чи відволікати від них, то ти вважай зірка, всі тебе люблять настільки ж, наскільки ненавидять порожнечу та бояться її подиху. Але не можна просто так взяти і сказати: чуваки, я от теж трохи в курсі про порожнечу і всяке таке, бо така ж людина, як і ви, і знаходжу свої способи розрулювати власні стани. Бо якщо ти намистина у намисті, то намистина не носить намиста, це нонсенс, вона поводиться виключно функціонально. Але в тому різниця між живим контактом та просуванням бренду — сценічного і т.д., у живому контакті можна розраховувати на чесне самовираження, а в комерційному руслі це недоцільно, бо зіпсуєш загальну картину, яка була зрозуміла, і тут з'являєшся ти зі своїм складним єством, і нічо одразу не понятно. Складний лише клієнт, а ти людина проста, так має бути.

Колись, коли я лише зрідка грав у ресторанах, а частіше на концертах, думав, що погано, коли концертні виконавці більше працюють в ресторанах, це їх профдеформує, і на сцені сильно палиться, що на ній лабух. І куди я тепер сам прийшов?

Робота, в основному, в усяких закладах, але ще й часто з кубинською музикою, якою я взагалі ніколи не збирався займатись, тим не менше, по роботі довелося. Навіть італійська програма мені в тому вигляді, як ми її граємо в тріо, приїлася, бо ми не оновлюємо репертуар, на ініціативу у мене нема сил. Але все це лише пів біди.

Тут біда в тому, що попри велику кількість зроблених аранжувань, які якісно зіграні на відео, я мало чого вчу нового та мало займаюсь. Ці аранжування я здебільшого граю з табів лише один раз на відео і все, більше ніколи не доводиться їх грати. Найчастіше ці теми зроблені, щоб продавалися ноти, а не для майбутніх виступів. Серед аранжувань є теми Gipsy Kings, які я якщо вже зробив, то потім добре їх пам'ятаю. Тут напрошується висновок, що скільки б я не грався зі стилістиками та не примушував себе грати щось із тих аранжувань, які я робив не для виступів, а лише для запису нотами, ці теми просто не сидять і не сидітимуть у мене в голові, треба натомість думати саме про концертні твори, які мені більше до душі. Бо оце клепання аранжувань і концертні виступи — це надто різні види діяльності, ця мультизадачність прикумарює, а в умовах роботи переважно по закладах та й взагалі. Якби були інші часи, я б висадився і думав, чи це те, заради чого я вчився грати. Зараз у такі часи у мене ставлення до ситуацій більше спокійне — як би там не було, могло і може бути гірше. По роботі мені потрібні ті речі, які не мають стосунку до виступів, хоча я б із задоволенням більше займався концертним виконавством з репертуаром, який мені до душі, щоб мені самому було зрозуміло, чим я займаюсь та для чого вчився грати. Можливо, для просування саме концертних програм треба більше сміливості, соціальності і т.п., бо якось же ж люди працюють лише як виконавці, але тут можуть бути такі свої нюанси, що я б сказав: поверніть мені назад мою звичну мультизадачність, вона кумарить, але там я хоча б освоївся та знайшов якісь свої баланси та лайфхаки, бо ідеально ніде все одно не буде. Та й якось так складається — те, що більше до душі, некомерційне. Концерти з музикою, яка мені найбільше подобається, практично не дають доходу, мені навіть за ті мізерні гроші соромно колег кликати грати. Та й аранжування цікавої етнічної музики здебільшого не продаються — це те, що я робою сам для себе, і щоб на ютьюб-каналі був якийсь рух. Коротше, ефективного балансу між тим, що подобається, і тим, на чому можна заробити, я так і не знайшов, і ці пошуки ускладнені як моїми власними особливостями, так і умовами, у яких те, що ти взагалі тут, а не в могилі, і з цілими руками-ногами, це вже вважай ачівмент.