Дивилися оце серіал Закон і порядок: спец.корпус. Після 21 сезону нема українського перекладу, а слухати рос.озвучку нема нервів, це гидота, оцей запоребрічний прононс. Поки що незрозуміло, як далі дивитись, тут би оригінал з субтитрами, бо без субтитрів я всього не схоплю, бо купа американської вуличної мови. Серіал почався у 1999, та досі виходять нові серії. Олівія була така зелена, трохи за 30, зараз вже солідна мадам передпенсійного віку.

***

Купив ще спецій та зробив багато соусу чаман. Частину довелося заморозити, бо дофіга вийшло. Роздам ці баночки, чоуж. Все хочу отримати рецензію від колеги дружини з вірменськими коренями.

***

Разом зі спеціями купив трохи горіхів пекан, смажених у сиропі. Капець, оце я на них присів, буду їх жерти такими темпами — не пролізу в двері. Їздив потім ще за ними, реально тема, це просто мій смак. Це китайські, але цікаво спробувати центральноамериканські, бо вони передусім там ростуть.

Часто у різних промовах звучить теза про те, що треба зрозуміти, як саме у своїй арт-діяльності відобразити своє справжнє єство, що тобі близько і те.пе. Мені здавалося, я не маю з цим проблем, ну хіба що якісь трохи неспівпадіння з концепціями проектів або цілями учасників, але в цілому я роблю те, до чого маю справжній інтерес.

Тут я потрапляю у приблизно ту ж пастку, що й люди, які вважають усіх представників артистичних професій "творчими людьми" за замовчанням. Але диявол криється десь у просторі замовчених понять. У моєму випадку недостатньо в принципі займатися виконавством на гарному цікавому інструменті, треба ще й реалізовувати творчі амбіції, коьи вони є, для початку окресливши їх. Не схоже, щоб у мене вони були чітко окреслені, і це причина колаборацій, про які я тепер волію не згадувати. Це має свою зручність: коли бажання не окреслені, робиш будь-яку роботу, ставлячись до неї тупо рівно. Ну концерт, ну ресторан, ну івент. Інакше довелося б оцінювати кожну робочу тему за принципом, наскільки все це далеко від моїх справжніх побажань по сценічній активності, і це б кумарило. Буває, що нема ресурсу кумаритись, і здається, що окреслення своїх бажань та дотримання курсу вимагає енергії, якої нема. Хоча, з іншого боку, якщо красти у себе можливість робити своє, то це теж енергозатратно, в результаті обирається найменш енергоекономічний варіант, але наскільки заряджає реалізація своїх ідей, це треба розуміти на досвіді та отримувати його частіше, щоб не забувався.

Мені поки що не завадить подивитися на таку активність збоку, не пірнаючи у якісь процеси підготовки до своїх виступів. Є відчуття, що такий підхід дає свій повільний ефект.

Є деякі ідеї, до реалізації яких я навіть не підійшов близько. Для цього треба уявити настрій, зрозуміти стилістику, продумати відповідні нюанси, щоб музика розкривала якусь з моїх сторін краще, ніж чужа музика. Мабуть, програма повністю авторської музики з вкрапленнями гарно продуманих каверів.

Користуючись вільним від якоїсь роботи днем, поїхав у чайну на Кудрявці за червоним чаєм, бо закінчився вже. Минулого разу я взяв тут купу всякого чаю, бо лінь було їхати на самокаті на Поділ. Але виявилося, що це було на краще, бо у них тут чай бімба. Побачив чайник з ісинської глини, який замовлю собі на др, який скоро. До цього б іще гарний японський термос, щоб можна було чаювати де завгодно, але його вже собі куплю, коли стане ближче до таких походів. Хоча я, чесно кажучи, не любитель таких походів, минулого року була лише одна вилазка на Труханів на Великдень в день придбання другого самоката. Може, буде більше, а може, ні — головне, щоб термос був наготові. Я людина проста, чим більше прикольних чайних штук в наявності під рукою, тим краща якість життя.

***

Чайні заклади мені подобаються ще й саундтреком. На Кудрявці серйозна акустична система, топовий звук та гарні треки. Коли їх чую, зазвичай починається шерудіння в голові: а може, схожий трек забацать, а що для цього треба, і т.п., тобто обсесивне бажання шось зробить. Тепер я зловив відчуття, що я не хочу нічо такого робить, тобто є десь на периферії свідомості такий слабкий шурхіт, але я його розумію лише так, а в цілому — ну його в баню, я краще просто посиджу послухаю.

***

Те саме з ідеєю зіграти якийсь концерт — я зрозумів, що все зводиться до енергобухгалтерії — видатків та доходів в широкому сенсі. Концерти — це мало не остання стаття доходів, гра в ресторанах не така напряжна, а нею можна заробити більше. От і на фіга корячитись? Раніше я це собі пояснював тим, що концертуючий музикант — це геть інше в плані іміджу. Зараз на мій імідж впливає мережева та ютьюб-активність, і сольні концерти як інфопривід для мене втратили значущість, для потенційних учнів чи замовників вони і до сьогодні грали не таку важливу роль. До того ж, у тому режимі, в якому я живу та працюю, у мене нема мотивації витрачати час на згадування сольної програми, мені лінь. Кілька концертів за останні півтора року мене демотивували, я витратив забагато, а отримав замало + непотрібні напряги. Я нарешті ставлю лінь та демотивацію попереду інших чинників та не врешті маю сил себе до чогось змушувать. Щоб нарешті визнати відсутність мотивації, треба іноді пройти довгий шлях, так і сяк намагаючись розгледіти у пустій каністрі хоча б краплину бензину, і думаючи: ща як заведусь та як розгонюсь.

Весна радує. Повітря наче свіжіше, не треба топтатися по слякоті, самокати з'явилися, тільки ожеледь не зникла. Довший день. Більше двіжняка по роботі. Хочеться все-таки заробляти більше, ніж витрачаю, притому витрати бувають на рівному місці неочікувано.

***

Шукав японський фільм про самураїв типу свого улюбленого "13 ронінів". Знайшов фільм "Останній меч самурая". Гарний, але нагадує аніме.

***

Ідея використовувати для гітари акумулятори "крона", які заряджаються через usb, виявилася провальною. Гітара стала свистіти на частоті десь 11800 Гц, ШІ каже, що це акумулятор дає такі наводки на гітарну електроніку. Такеее.

***

Вже скучив за чайними закладами, плюс закінчився червоний чай, пора поповнювати запаси.

Завжди любив зиму, сніг, оце все, що нагадує класичну зиму, але цього року набридла шокапець. Я вже чекаю відкриття самокатного сезону, мені не вистачає можливості пересуватись по центру на самокаті.

***

Наприкінці січня за кілька днів склепав композицію для конкурса, навіть взяв з нею лауреатство. Якось запишу її.

***

Здається, я поняв тему, чому виникали типові ситуації з різними людьми, коли я після певного роду вибриків з їхнього боку обривав спілкування. Коли демонструються прояви межового розладу, це у мене створює відчуття повної дезорганізації контакту та його беззмістовності, людина просто сама від нього відмовилась тим, як себе позиціонує. Може, і не відмовилась, але це може виглядати як жорстка перевірка толерантності, щоб співрозмовник сам видалився з чату. Може, люди й не спеціально, просто інакше не вміють, але і я вмію якось лише по-своєму. Тут коса находить на камінь — там, де хтось інший просто би сказав "ок, буває, проїхали", я підбиваю підсумок та розриваю контакт нафіг, бо не бачу іншого варіанту. Не те щоб я про це тепер шкодував, керуючись більшим досвідом. Я не знаю, як би я повівся зараз у подібних ситуаціях — ставився до людей більш толерантно чи розривав би контакт ще раніше, тільки-но з'явились знайомі передумови. Мені це вже й не дуже зрозуміло, я перевірити цього не можу, бо не контактую з новими людьми з претензією на якісь людські стосунки — вони або робочі, або досить поверхневі, щоб не було жодної емоційної складової, і це чудово. Коли починаються якісь емоційні флуктуації, очікування, політичні нюанси спілкування, це мене занадто навантажує, і мені одразу хочеться вийти з такого роду спілкування. Більшість людей, схоже, поводяться інакше, і в цьому вони нормальні, якщо нормальність визначати поведінкою більшості. Ну а я тоді ні, та й таке. Мабуть, мені комфортніше спілкуватися з тими, хто в міру відсторонений, у тому числі від мене.

Хотів подивитись фільм про Майкла Джексона "От і все" ще років 15 тому. Тільки зараз поставив. Цікаво, як люди працюють. Новітні хореографічні та музичні ідеї поєднувалися з його афро-натурою, це сполучення унікальне, візуально він довго був "білим", але для чорних він "свій". Звичайно, дискредитував себе цими історіями з Неверлендом, але роботягою був огого.

***

Потроху стає більше роботи по закладах та учнів, але енергії щось не додається. Взявся зробити запис однієї циганської теми, щось туго йде процес. Пішов в офіс, частину записав, поки що видохся. Треба в день хоча б частину робити, тоді за тиждень буде запис.

***

Зате забацав для навчального профілю на ютьюбі два відео, одне про апойяндо з поясненнями, одне з вправами. Але вони не залетіли, як попереднє відео, що десь по тисячі переглядів на день якийсь час. Але нічо, це частина загального плану.

***

Грали з колегою пару разів у закладі біля парку Шевченка, невеличкий бар. Власник хотів запрошувати музикантів два або навіть три рази на тиждень, велись такі розмови, хоча заклад маленький, і відвідувачів увечері дуже мало. Схоже, так воно все й накривається мідним тазом, але ж інакше не могло бути. Це мені нагадує промови потенційних учнів: я так люблю гітару, готовий займатися хоч два, хоч три рази на тиждень, скіки скажете, ще дома практикуватимусь. Коротше, такі любителі мистецтва рідко коли приходять на друге заняття, бо збили емоційну оскомину ще під час натхненних промов про власне майбутнє у музиці.

***

Іноді беруся за скрипку знов. Це значить, що щось трохи стабілізувалося у власному стані, бо я довго не міг за неї взятись. Знову взявся за свою севільяну замість грати щось простіше та брати уроки, тим більше є в кого їх брати. Ніт, я спочатку севільяну свою зіграю (може, колись), а там подивимося. Я часто сам собі нагадую людей, про яких думаю: ну як так можна, невже неясно, що це утопія?.. Але деякий прогрес все одно є.

Є у мене така мулька, використовувати погіршення ситуацій як вікно можливостей. У 2022 на початку вторгнення я посидів удома без роботи, постресував, як усі, у якийсь момент зрозумів, що треба трохи повертатися до життя, почати дивитися якісь фільми хоча б, шукати можливості роботи онлайн, коли весь офлайн злетів. До того у мене був такий режим життя, що я себе загнав у стан виснаження. А війна, виходить, цей процес зупинила, і я під дією зовнішніх факторів переглянув пріоритети. Не без того, що я тоді пірнув у аранжування, як і при ковіді, і зробив їх багато, брався за українську музику, це стало більше на часі. Плюс в тому, що зроблено багато, і це принесло мені та іншим користь. Мінус в тому, що у потоці цих аранжувань, які я граю з листа на відео або вчу їх для одного запису, я майже перестав вчити теми, підключаючи довгострокову пам'ять. Тобто більшість цих аранжувань, записаних на відео, я більше ніколи не грав і грати не дуже збираюся. Вони зроблені більш академічно, але я не звик так мислити, і вони не осідають у моїй голові надовго.

Тепер інша тема — блекаути. Коли пропадає світло, я поринаю у зсунуту активність, щоб менше думати про те, як усе це бісить. Сидів обсесивно робив різні вправи, і зробив їх багато, бо часу без світла було немало. І спіймав себе на думці про те, що нарешті я поринув у роботу, яку давно хотів зробити. Весь час до того це було неможливо, бо весь час щось відволікало. А тут хоба, і нема чому відволікать. Wi-fi роутер  я не вмикав, щоб зарядна станція довше тримала, от і вийшло, що нема спокуси переключитися на ютьюб, на фб чи ще кудись, сидиш собі саме працюєш над матеріалом як слід. Це створило також трохи ностальгічний вайб. Коли я починав займатися на гітарі, протягом багатьох років у мене була тільки гітара та магнітофон, комп'ютера не було, але обмеженість у засобах мене навчила тому, що можна багато чого вижати з мінімуму. Те, що я не відволікався на ліві речі, було скоріше добре, а зараз багато спокус переключитись на щось — там повідомлення, тут хтось дзвонить, там тобі мем надіслали, так хрін попрацюєш. Виходить, блекаут виконує роль вимушеного цифрового детоксу. Тобто, звичайно, можна ввімкнути моб.інтернет і роздати його собі на ноутбук, але реально в тому сенсу нема. Натомість, коли є електрика, ноут типу автоматично підключений до інтернету. Коротше, все це наче можна вирішити, не чекаючи на якісь зовнішні чинники, але це реально складно, і потребує додаткових психічних ресурсів, яких мало.