Намагання тримати народ на одній хвилі нагадує якусь гру в дитсадку. Щоб інфантилізм критичної маси населення не наробив шкоди, треба його кудись направити. Бажано щоб групі 5-річок було весело, але щоб вони пам'ятали, що дорослі поряд, і вони слідкують; якщо треба, вони втрутяться, а якщо буде якийсь кіпіш, то прийдуть з ременем або бризкалкою.

Діти у пісочниці можуть сидіти з різними обличчями та грати різні ролі, подібно до експерименту Дезора зі щурами у басейні. Або це якись розбишаки, або тихенькі малюки, яких люблять вихователі, бо вони безпроблемні та виглядають розумними та вихованими, в реалі це фасад, мімікрія під модель поведінки старших, щоб їм сподобатися. Ми не знаємо й частини того, як виглядає конформізм у європейських суспільствах.

Так от вестернси, які відносять себе до першого світу, зверхньо дивлячись на нас, як на третій світ, пострадянських мавп, які не знають, як все у світі влаштовано, - нагадують оцих демонстративно вихованих дітей, які вірять у таке своє амплуа, наче це вони роздають поради, а їм мавпи їх не можуть давати. Звісно, вони знають краще за всіх причини різних глобальних процесів, і т.п., і готові повчати нетямлячих, тобто нас. Така модель поведінки легітимізована у певних колах, вона маскує почуття незбагненності та дає відповідь на питання, хто я і де я, та наскільки я гомо сапієнс порівняно з іншими представниками виду.

Тому є загроза того, що наші "друзі та партнери" будуть до останнього ставити інфантильну пропаганду у себе на місцях вище здорового глузду, до якого спонукає новітній час. Хоча є європейці, які щиро вболівають за Україну, маючи сумний історичний досвід, пов'язаний з росіянським ігом; Польща — окремий випадок, але польська пісочниця дуже заряджена католицтвом, імперськістю та старими образами на українців. Українці тепер знають забагато практичних аспектів стосунків, конфліктів, пропаганди і т.п., вже мають купу подряпин, отриманих через залученістть у процеси, про які інші знають лише у теорії та інтерпретуючи історію по-своєму. І нам вже є що експортувати в цьому сенсі. Але ніт! До комунікації має бути колективний охочий, а реальний консенсус європісочниці такий, що вони найрозумніші, та їм користуватись мав'пячим досвідом тупо западло. Інакше це означало б, що їхня пісочниця з якогось дива має колективний запит на спілкування з нашою, але його нема, бо вони перший чи другий світ, а ми типу третій. Так буде, мабуть, аж до російського вторгнення у країни ЄС. Але що це змінить? Будучи вимушеними розраховувати на український досвід, соціальний запит на спілкування з нами на рівних все одно там не оформиться, тоді діло пахне усіляким примусом йти їм назустріч. Якось так вимальовуються стосунки у цій пісочниці і наша роль у ній. Тому припускаю, що майбутня інтеграція у ЄС буде оформлена таким чином, щоб ми залишили за собою зобов'язання вважатися мавпами та мовчки надавати євроконторі все потрібне, вони нам за це банани. Оці подряпані війною з хронічним ПТСРом нехай сидять десь тут поряд, бо вони хоч і дурні, але їх можна поставити, як щит, для них не вперше. Але ж не перед носом, бо ми тут у чистенькому піску розумні розмови ведемо про радіокеровані машинки, а ці нам тут сядуть поряд та умнічать почнуть про свої радіокеровані літачки, ще й червоне відерце роздавлять, ще й хіхікатимуть, що в окопі воно нам не допоможе, тварюки.

І навіть якщо розмови будуть іти між ментально дорослими політиками, вони все одно обмежені законами жанру. Їх буде стримувати інфантилізм критичної маси населення або намагання маніпулювати нею, використовуючи проблемні питання. От поляки наскільки розумні та сучасні, а Волинь і УПА з них лізе і лізе. А зміна внутрішньоєвропейської повістки через поглиблення контакту з Україною - це проблема, і не спекулюватиме на ній лише лінивий та дурний. А як ми знаємо, європейці дуже мудрі і працьовиті. Але у нас пісочниця своя, і турбулентність у ній - то окрема тема, там починається торнадо, все літає, пісок в очах, у роті, страшне.

Сонце перестало вже бути кусючим, навіть коли спека, як учора. Діло йде до осені.

***

Для роботи з кримськотатарською музикою шукав собі якийсь фрейм драм, який би нагадував традиційний бубон даре. Але жоден з фрейм драмів не прозвучить, бо баланс між дзвінким та глухим компонентами звуку там не такий, як у інших барабанів. Але спробую фрейм драм 12" та подивлюсь, чи можна якось намутити схожий тембр, якщо наклеїти на мембрану ізоленту чи щось.

***

Знайшов прикольну алюмінієву дарбуку більшого розміру (дохолу) в оглядах на ютьюбі. Думаю: ось тема! Звучить як слід, дзвінка, гучна, басова. Шукаю в наявності - зараза, знята з виробництва. ААааааа.

***

Минулого тижня не виходив грати на дарбуці, то хворів, то концерти, то колега не міг, вийшов у неділю тільки. Відчуваю, що лише зараз пішла така тема, що я краще чую мелодику, у мене вистачає на неї уваги, бо аплікатурні моделі напрацьовані, можна тепер більше звертати увагу на нюанси. Взагалі тренування уваги — це цікавий процес. Спочатку мене трохи нажахав новий репертуар, потім якось пішло, плюс музика кримців супроводжується розповідями колеги про життя кримських татар, у т.ч. у депортації. Так я трохи інакше диалюся на Крим, який, чесно кажучи, я ніколи не любив. Але музика допомагає подивитися на цю землю з їхньої перспективи, і з'являється певне відчуття, чому вони її люблять.

***

Давно пора записати навчальне відео з хітярою, але поки що до діла не дійшло, хоча я вже попрактикувався, і має все йти без помилок та різанини/склейки відео. Думав сьогодні, але свято і все таке — обрав чай на подільській терасі, а робота нікуди не втече.

Не встиг я здивуватися тому, що на зв'язок вийшов давній знайомий бард, який продовжує штовхати рос-мовні пісні у якійсь своїй культурній бульбашці, так на зв'язок вийшов ще один тип з тих часів. Теж музично обдарований чувак, який створював мелодії з гарною гармонізацією, толком не шарячи в теорії та гармонії, це просто треба відчувати. Цей не пропонував жодної співпраці, її б і так не було, судячи з того, яких дров він встиг наламати, живучи у якомусь вигаданому світі, де він вважає себе спеціалістом з процесів у ньому.

На жаль, обидва чуваки продовжують бути у більшій або меншій мірі ватою. Чого вони обидва з'явилися на радарі одночасно — цікаве соупадєніє. Або недавні концерти залишили про мене такий цифровий слід, що чуваки побачили афіші та про мене згадали, або пішла тенденція до відкривання певних консервів, чого я теж не виключаю, бо переконані русофіли при всій їх няшності та творчєскості є ворожим ресурсом, більше того, були ними й раніше, самі того не знаючи. Тому, визнаючи творчі здібності згаданих персонажів, я визнаю також і те, що співпраця з ними честі мені не робила.

Іноді якась турбулентність починає теліпати книгу так, що вона відкривається на давно перегорнутих сторінках, але в тому є сенс: їх іноді варто перечитувати, щоб переконатися в тому, що зараз не те що інший розділ, а інша книга.

Мені завжди було цікаво ловити якісь специфічні відчуття, вайб, який створюється навкруги. Люди, завдяки яким він виникає, не знають про те, які саме відчуття виникають в інших, хоча намагаються якось на них впливати, і сформувати якесь стійке враження вже для них є успіхом.

Можна про якісь ситуативні та незбагненні речі, але є речі цілком збагненні, які тримаються на ідеї та тривалій реалізації цієї ідеї. Пропаганда, культурна та інша експансія — саме з цієї опери.

Те, якими засобами росія намагалася придушити українськість — це варто окремого дослідження. Варто визнати успіхи на цьому тлі, адже багато поколінь русифікувалися, було розмите відчуття кордонів, навіть елементи рос.фольклору вважали мало не своїми, рос.імперія над цим працювала давно. Але цікаві також ті моменти, коли українська культура виявляла стійкість та ресурс, який росіянам навіть не снився.

Вони користувалися всіми засобами, якими користуються рекламісти, політтехнологи та вдавані монополісти — повторити одне й те саме велику кількість разів, щоб твій образ став частиною чужої реальності, і щоб носій нав'язаної ідеї захищав відчуття стабільності свого світу, який сформувався певним чином, частково завдяки нав'язливій рекламі.

До того, ж, люди люблять прикольне і круте, а неприкольне не люблять або дивляться на нього трохи поблажливо. Російські нафтові гроші давпли можливість пускати багато пилу в очі та створювати контекст "ми", "наше". Окремо маю сказати про телешоу, особливо новорічні, зняті дорогою апаратурою, з яскравими контрастними картинками, це транслювалося потім по центральних українських каналах. Місцеві телекомпанії якийсь час не могли похвалитися якісною картинкою, але українські мюзикли початку 2000-х, які частково фінансувалися москалями, були зняті тут, і нічого кращого, ніж мюзикли Горова на музику Меладзе, московити робити не змогли. Навіть тут у нас склалася інтернаціональна команда — Горов росіянин, Меладзе грузин, але вони жили й працювали в українському культурному полі та пройнялися ним як слід. Те ж з Бадоєвим, який обрав для життя Україну і став нашим кентом.

Навіть якщо взяти пісні на початку існування Території А, то багато які з них досі цікаві та мають ресурс для реміксів та взагалі переосмислення. Виявилося, що у творчості українських артистів — навіть тих, хто звучав геть не "круто" на радіо Промінь — міститься більше життєвої сили. Російська попса 90-х — це музейні експонати, які пожили у той період та досить скоро вмерли. А багато українських пісень, які звучать не дуже цікаво, мають чудові перспективи, якщо їх гарно аранжувати з оркестром або зробити сучасніші поп-версії. З російськими піснями таке не проканає, бо це продукт, який швидко псується, там уже все.

Росіяни вже не перше століття воюють з українською вітальністю, і цю війну очолює вмираючий дід. Таке враження, що вони підсвідомо давно зрозуміли безперспективність цієї війни, але вона дає їм відчуття сурогатного контакту з вітальністю. Вони люблять обсмоктувати історію, але дивляться лише туди, де є ілюзія власної величі та готовності вбивати. Враховувати таку здатність жити, якою ми дивуємо самі себе, їм реально бракує клепки, бо вони вирішили, що смерть, а не життя, є інструментом управління, з цією думкою і крякнуть, нічо так і не зрозумівши.

Люди, які демонструють принципову російськомовність, чудово знаючи українську, навпаки, демонструють потребу у контакті зі смертю, це для них побутова танатотерапія. Здавалося б, смерті навкруги предостатньо, але ніт — їхня психіка здатна витримати ще більше. Або тут працює механізм підміни, коли новини про загиблих від чергового обстрілу глушиш кладбіщєнським вайбом, зашитим у рос.мові, велич якої — це кремезні надгробки. Ніколи не знаєш, що виконає роль ситуативної опори для психіки.

Ми живемо у світі, де чужа мотивація до якихось дій та побудови планів завжди залишається загадкою. Часто навіть для того, хто вмотивований. Набагато простіше з демотивованістю — чого нема, того просто собі нема, хоча саме демотивацію прийнято вважати проблемою, а мотивація — це природна частина життя. Ну припустимо.

Спостерігати розмитість мотивів можна, бачачи творчі страждання окремих людей творчої натури, зокрема артистів. Вони створили щось, бо на те була мотивація. І не просто ситуативна, а стійка, вплетена у структуру особистості та бачення себе крізь призму поняття про продуктивність.

Після демонстрації результату своєї творчої праці або навіть не чекаючи повноцінної демонстрації, починаються корчі: яка ж це фігня, отут треба переробити, тут доробити, і це не варто іншим показувати, бо треба ж це (тобто себе) показати з кращої сторони, а не з отакої.

Тут може постати питання до митця, на яке він найімовірніше не відповість чесно. Нащо ти це починав, нащо було витрачати час, сили, незароблені гроші — заради розпачу?

Ні, скаже, розпач та подальша пов'язані з ним комунікативні явища — це останнє, чого б він хотів.

Мені згадуються дві мої кішки. Вони залазять по кігтеточці на полицю біля антресолю і дуже скоро починають нявкать, типу аяяй спасіті помогіті, зніміть мене звідси. Я підходжу і ставлю одне й те саме питання: а нащо ти сюди залізла? Одна кішка стрибає мені на спину, інша не вміє, її знімаю руками, і вона одразу мчить на кухню, бо є ритуал, до якого її привчила дружина: зняв — насип хрустиків. Інша кішка любить підкреслювати, що вона вміє зістрибувать людиняці на спину.

Так що оцей розпач, демонстративний він чи ні — це частина комунікації с собою та/чи іншими, це тригер до неї, коли у ній є потреба.

***

Я стараюся усвідомлювати, чи є у мене посил типу "вони такі, а я не такий". Так от я не знаю, який я. З одного боку, мені подобається те, що я створюю. Сам собі можу багато чого розказати про деталі, про що мені колеги та слухачі не розкажуть, бо не побудована комунікація відповідним чином. З іншого боку, я не надто вмотивований до творчості, хоча мені подобається процес, але я хочу якось "пристроїти" результат, процес заради процесу мене не влаштовує, а якщо хочу збільшити ентропію Всесвіту, достатньо написати тут пост на багато літер. Може, я б увімкнув емоційний обмін на ґрунті розпачу, самокритики, якби відчував у тому, що мені скажуть, якийсь сенс та якусь додаткову мотивацію для чогось. Саме тому відсутність взаємодій тут у блозі мене не кумарить взагалі. Моя вмотивованість нагадує замкнену екосистему, захищену від стороннього впливу. Обмін, у якому присутні емоційні компоненти, завжди є двостороннім впливом, але у мене дуже жорсткий фільтр чужого вайбу. Можливо, надо жорсткий, але це я пов'язую з хронічною тривогою у ромському компоненті днк.

Як при цьому ефективніше комунікувати з людьми — колегами, слухачими, френдами і т.д. — це питаннячко, яке все одно висить, і його не закрити. Є речі, яким я опираюсь, а є такі, на які я не здатен; щось був би не проти освоїти (зважаючи, що бути "за" та "не проти" — різні речі), а на щось радше залишуся й надалі не бути здатним, бо такою є властивість замкненої екосистеми, а якщо так працює, краще не чіпати.

***

Як би не було, все одно уява намалює гіпотетичну картинку того, як би могло бути краще. Те, що багато чого такого, чого в мене нема, але могло б бути — результат моїх рішень, адже платити за те, що воно у мене було б, мені довго було нема чим, за щось і досі нема, а щось мені вже або пізно, або виявилось не треба, або перестала відчуватися необхідність. Все як в усіх.

Гадав, що мандоліна — сама по собі зручний інструмент, аж поки не помацав мандоліни, на яких грають у філарі. Все-таки можна підняти струни так, щоб грати було слабо можливо, бо має бути важко і незручно. Але це окремий випадок більш загального явища, яке існує у конторах.

***

Я вже очухався від якогось дурного грві, аде капець нежить замахав, кашель і нежить ненавиджу більше за температуру та слабкість. Закладені вуха теж ще те щастя, коли треба працювати, монітор у тобі не поставлять, а ти трохи недочуваєш, шарманн.

***

Вже не один раз їздив в офіс записати одне навчальне відео, так і не записав. Можна було якось себе змусити, аргументуючи це робочою необхідністю, адже канал має оновлюватись. Може, якщо б це була одна з небагатьох роб.необхідностей, було б простіше, але це одна з багатьох, тому нічо я так і не записав. Але це цікаві досліди — намагатися якомога швидше зрозуміти, що саме сьогодні діла не буде, а витискати з себе щось не варто, бо це коштує ресурсу, якого мало. Вірю, що це складова ефективності в цілому.

***

Що треба купити — так це нормальний макбук. Я оце взимку взяв б/в ейр 2019 року, так воно тормозне шокапець, той макбук 2015 року, якого не стало, був кращим. Мені на цьому пригальмованому девайсі відео монтувати ну зовсім не альо, хоча тоненький, всі діла, але на ньому більше фейсбук з ютьюбом дивитися, аранжування записувати табами чи тексти друкувати.

***

Гавкнувся тримач для лампи у дарбуці, тепер я не можу нагріти шкіру, щоб вона вище звучала. Він і був саморобний, непогана ідея конструкції, але треба щось інше вигадати або купити якийсь фірмовий, але 100+ баксів за патрон з розпорками та потенціометром — шось лягуха квакає.

Раптом на радарах з'явився один бард Денис Г., про якого я давно не чув, та з яким я грав ще дуже давно, десь на 1-му курсі коли вчився. Були з ним виступи, записи, ходили на радіо, у мене були різні соло та підголоски у його піснях. У нього справді гарні мелодії при повній відсутності муз.освіти чи хоча б методичних занять та розуміння елементів теорії та гармонії, все на інтуїції, але вона в нього видавала шедеври. Так от знов звернувся, побачивши мене в афіші та на концерті нещодавно — типу а може, щось разом зробити. Я видав дисклеймер: чувак, я за руками-ногами, бо поважаю твою творчу натуру, але з рос-мовними піснями не працюю, і навіть двомовні пісні не канають. Так ідея померла в зародку, хоча не знаю, чи чувак мене зрозумів.

Розмовляти російською в побуті — розумію. Писати на ній вірші, пісні — з культурологічної сторони це зрозуміло, але є інші сторони, і на етапі демонстрації артефактів вже починаються нюансіки: рос-мовний контент викликає обґрунтований хейт, тому такі виступи та публікації — це історія для своєї окремої тусовки, яка давно тебе знає як рос-мовного поета та/чи співака, і твій імідж прив'язаний до їхніх ностальгічних почуттів.

Здавалося б, з 2014 року було дофіга часу на те, щоб це зрозуміти, перебудувати лінгвістичну концепцію та намацати шляхи реалізації та комерціалізації. Хто хоче розширяти коло слухачів, читачів — зробили робочою мовою українську, інакше це демонстрація неготовності та небажання вийти за рамки певної бульбашки, і це місцями трохи ватнєнька тема. От я розмовляю російською і буду нею і надалі творити, вам це буду демонструвати, ви це будете хейтити, дурні ви комсомольці, і казати про мене херню, але ж сила моєї творчості змусить вас до цих почуттів, ще й будете згадувати моє ім'я. А я буду гнути свою лінію і робити так далі, ваші нападки стануть для мене частиною моєї легенди, ви про мене забудете, але я все ще буду обсмоктувать історії, як ви мене кенселили. А якщо я перейду в україномовний сегмент, то мої твори розчиняться у морі творів конкурентів, а цього не можна допустить, тому ви нафіг всі ідіть. У такій позиції більше прихованого профіту, ніж здається. Люди часто такі сміливі, сидячи у незачинених клітках, а відкрити їх власноруч — зась, у клітці вже своя екосистема, і незрозуміло, чи адаптується організм до відкритого простору, коли металеві прути тебе більше не захищають від великого суворого світу. Розумію це дуже добре, бо сам у своїх клітках. Але намагаюся не виносити з хати свинособачу мову не тому, що боюся нетолерантних до неї людей, а тому, що не хочу, щоб на мене реагували так, як я сам реагую на принципову рос-мовність у часи, коли російська вибухівка перетворила стільки будинків на пам'ятники рос.культурі, а пушкіністи готові вмирати за те, щоб продовжувати вбивати. Це треба бути ментально відстороненими від соціального контексту та жити у своєму вигаданому світі рос.казок, тяжіти до вайбу совкового кіно та рос.літературки, щоб плювати в співвітчизників давечами і отнюдями, хоча вони на це не заслужили аж ніяк, але ж ти лічность, і маєш поводитися відповідно — дратуй, бикуй, ігноруй, люди не мають забувати, що таке радянська прошивка. Я згоден, не мають. Тому цей прошарок суспільства — це частина екосистеми, поглинання якої вимагає створення умов, але це справа часу та постійна перевірка системи на стійкість, що є добре у тривалій перспективі, яка вже давно актуальна.

Мені як музиканту, який бере у таких творчих посиденьках епізодичну участь, нема чого там робити. По-перше, це б мене змушувало приховувати сліди своєї участі, бо вона псує репутацію, тому краще навіть не вв'язуватись. По-друге, там ніц не заробиш, бо у маргіналізованих тусовках питання оплати або упирається у персональні дотації залежно від заможності, або в принципі не стоїть, бо нема руху та розвитку проекту, його не може бути. І це не кажучи про те, що обслуговування хобіків — це тема, яку життя мене вчить закривати швидко або в ідеалі не відкривати зовсім. Але цей чувак справді талановитий, це правило я був би готовий порушити, інші — ні.