Дивлюсь я на цю Настю з Потапом, яким набридло все потужне і незламне, і переконуюсь у тому, що купа проблем лежить у площині розуміння причинно-наслідкових зв'язків та відчуття зв'язків між поняттями. Поняття країни, процесу, єдності, доцільності, свободи, обмеження — якщо взаємодія між поняттями базується на альтернативному мисленні та нарцисичній травмі, яка підбурює до демонстративної поведінки, то це може стати проблемою, бо це є певним тригером для рою схожих травмованих зозуль. Інша справа, чому населення звертає на це увагу. Але ж суспільство — то прості люди, які просто дивляться у зоряне небо, а ця бидлота ж зірки, і вони якщо щось кажуть, то їх чують. Згодні чи ні, але чують, бо медіа не дає не почути — їхнє мекання шириться мережею, бо працівники медіа теж хочуть їсти, а подібні інфоприводи та їхній емоційний розгін — це шлях до смачного обіду. Ну смачного їм, шо ж.

Грати кримськотатарську музику — ще той челендж. Теоретична іформація про структури та ритміку відсутня, хоча ритміка непроста, але навіть досвід з індійськими та арабськими ритмами в тому не допомагає. Отак і доводиться підшукувати якісь способи гри, часто некоретні відносно прийнятих у культурі. Ті проблеми, які я маю з цим, можна було б віднести до моєї ліні, якби інформація була на поверхні, а я б лінився брати те, що лежить. Але ж ні фіга. Я вчора подзвонив Джемілю Карікову, з яким знайомий з часів його роботи на каналі ATR, якось я був гостем його програми. Питав, чи є в кого брати уроки, хто з кримців є на материковій частині України, і міг би дати підказки. Каже, нема нікого, посібників теж нема, методика ніяк не розроблялася, кримським татарам історично було просто не до того, і їхня культура тому не пройшла стадій розвитку, характерних для інших локальних культур — у них самих купа проблем.

Але що я помітив ще давно, між кримцями та українцями практично відсутній культурний діалог. Як був відсутній раніше, так воно й зараз. Колаборації українських та кримськотатарських музикантів у програмах на каналі ATR — це максимум цього діалогу. І то вони б не запрошували українських музикантів, якби було достатньо кримськотатарських. Вони були вимушені розширяти бульбашку через окупацію Криму, тут спрацював дуалістичний ефект: біда змусила до діалогу з українцями. Так і я дізнався про їхню культуру більше, і гірше мені від того не стало як мінімум. Ясно, що люди ходять у Мусафір та чують там музику, але це не тягне на культурний діалог, це хавчік і музичний фончік.

З огляду на все це мені цікаво зробити кілька аранжувань кримськотатарських пісень для гітари соло та ансамблів, щоб у музшколах могли хоч щось грати, бо самі кримські татари не зробили майже нічого, щоб українці могли грати їхню музику з нот. У Джеміля Карікова є нотні збірки. Питаю: де їх знайти? Щось десь є в нього особисто, щось є в Криму, але там все ясно. Коротше, воно типу є, але нема. Такий от культурний діалог. Я замовив велику антологію їхньої музики, складену Каріковим. Це дорого, але вона має у мене бути.

Що мені цікаво у історії моєї власної залученості у культуру, якою я ніколи не прагнув займатися, а тепер сам проявляю ініціативу, на яку у мене неясно звідки взялася енергія, це ромський компонент. Як фанат ромської тематики я дізнався таку річ: музика кримських татар збереглася завдяки кримським ромам. Неймовірно, але факт. Саме вони зробили її виконання своєю роботою, вони створили хайтарму, а балканські роми, що осіли в Криму, додали своїх фішок. Кримські роми інтегровані у кримськотатарське суспільство так, що татари їх визнають своїми та поважають. Один з геніїв 20-го ст. скрипаль Енвер Шерфедінов був кримським ромом. А тепер в Києві склалася ситуація, коли колега кримський музикант залишився сам, а для роботи треба дует, і якось доля вивела його на мене, хоча ми давно знайомі, але як перкусіоніста він мене не розглядав, бо я не в темах. А у мене до музики традиційно ромський підхід, і це перетинається з історією кр.-тат. музики. Плюс мені цікава проблема діалогу, його відсутність я вважаю недоцільною і несправедливою, бо за будь-яких умов завершення війни вона наробить шкоди. Магічне мислення, помножене на дуалізм — це схоже на функції комплексної змінної, але вони працюють, так і тут — те, чого не існує чи не відбувається, хоча мало би, робить шкоду.

 

Не можу не зацінити саунд.
Не те щоб "раніше було краще", або ж там люди якось вміли, як зараз не вміють, але у таких записах є щось саме таке, що я люблю. Оця стара обробка звуку, естетика балансу між інструментами, старі синтезатори - для тих, хто не хапанув часу падіння залізної завіси це все, мабуть, такий собі лоу-фай на любителя, а для мене такі записи емоційно заряджені чимось космічним, що можна було почути по тб, або ж послухати на початку серії "Альфа".
Лі Рітенура колись вживу бачив, мене вразив не стільки він сам, скільки його команда афроамериканських музикантів.
Та й Жоао Боско цю свою пісню й досі круто співає.

Муахаха, тільки-но я написав пост про взаємодію влади з соціумом як дитячу гру, так отут вийшло інтерв'ю, у якому відтінки інфантилізму - головна тема. Агугу, пані та панове! 

Я взагалі мало дивлюся інтерв'ю, бо не дуже цікавлюся тим, хто що каже, бо найчастіше це особисті погляди, що базуються на особистій історії, а мені цікаві ті погляди, що підкріплені баченням причинно-наслідкових зв'язків безвідносно до конкретних особистих історій. Хто вартий уваги, то це Олег Покальчук, це я зрозумів, вперше натрапивши колись на друковану версію його інтерв'ю. Таке було відчуття, що це інтерв'ю треба роздрукувати та повісити у рамочці - що це геть інше, ніж та фігня, якої я чекав від текстів на багато літер з інтернету.

З'ясувалося, що там і родина непроста: батько - науковець та дослідник, брат - письменник Юрко Покальчук, який очолював Спілку письменників якийсь час. Колись я навіть того Юрка бачив на початку 2000-х. Тоді я з кимось мав зустрітися в книгарні на Толстого, а там у цей вечір проходив концерт Покальчука, він свої тексти оформляв у пісні та сам їх співав. Але це було так екстравагантно, що я нічо в тому не поняв, послухав одну пісню, не знайшов людини, з якою домовлявся, та й пішов.

Я без поняття, що мотивує людей стати частиною українського політикуму. Бути у цьому середовищі — це бути камікадзе. Народ створює хвилю, на якій тебе закидає у кабінет міністерства чи якоїсь іще установи. Так само народ потім може тебе захейтити, раптом з'явиться привід. Що робити людям, які ставлять перед собою якусь соціально значущу задачу та намагаються штовхати корисні теми, будучи частиною політичної сили? Мабуть, доведеться працювати на два фронти — на популістичний та на практичний, і якось між ними маневрувати. Народу треба обґрунтування твоєї присутності на посаді, це потребує обережної риторики та дій, але в той же час це інформаційна війна з опонентами. Якщо практичні задачі зачіпають чужі схеми, хтось інший займеться чорним піаром, тому без медійності теж не обійтися, але тут працює ефект Даннінґа-Крюґера: критична маса населення оцінює політика не за тим, що він практично зробив, які передумови для майбутніх зрушень з'явилися завдяки йому, а те, як він відіграв чергову серію політичного серіалу, що брякнув у інтерв'ю такого, що можна було б обсмоктати та чимось у мережі обуритися, бо люди звертаються до медіаресурсів у пошуках швидкого дофаміну.

Моменти з нещодавнього інтерв'ю голови ОП тому доказ. Каже: дочекайтеся рішення суду. Тобто: у нас правова держава, у неї є механізми, дайте їм спрацювати відповідно до ситуації, тоді буде більш предметна розмова. Але для багатьох це схоже більше на ігнор суті запитання, ігнор емоційної складової — медіаринок потребує емоції, а не сухої згадки механізмів, які у державі існують. За ведучою пам'ятаю вимогу до гостей програм сказати наприкінці щось позитивне та надихаюче. Не певен, що гості зобов'язані слідувати вимогам, але вона працює згідно законів жанру.

Тобто народ готовий емоційно вигукувати гасла під час протестів та революцій, їх питаєш: за що стоїте? — За прозорість механізмів державної влади! — Так, ну ось є механізм, вам натякнули на нього, він прозорий має спрацювати. — Ну ок, а що мені з того в емоційному сенсі? Тобто ясно, що нічого, якщо не розути очі та не насолодитися прозорістю на противагу муті. Але муть дає простір для маніпуляцій та підмін понять, тому муть далеко не всіх відштовхує, а прозорість — приваблює. Тому юзер невербально заявляє: ви зі своєю прозорістю держ.механізмів мене не вразили, скажіть шось більш вражаюче, мені треба розуміти, чи варто вас слухати. Давайте сюди просту емоцію, інакше це ні про шо. У цьому сенсі що грати в ресторані, що віщати з телевізора — один хрін. Давай сюди емоцію "ой!" або "гей!", бо з мене увага, з тебе — емоційний тригер, ось наш базовий невербальний договір.

Люди традиційно вважають можновладців частиною механізму випуску пари. Типу їх можна і треба хаяти, і тим більше, чим більше у сферах життя заборон на негативну риторику. Пріоритетність емоційності над практичною складовою роботи політика — проблема менталітету, і при тому, що наша культура — це наше історичне надбання, цей нюанс у той самий час є ворожим ресурсом у інформаційній війні, бо ворожі довгострокові плани не можуть не включати хаотичності, емоційності та тенденції до знецінення чиїхось реальних здобутків.

Ясно, що відкрита незгода та протести є частиною демократичного устрою, і коли є проти чого протестувати — то люди кажуть, заявляють, виходять, але у стані підвищеної експресії може кульгати логічне мислення. У тривалій перспективі здатність критичної маси населення розуміти, за що вона і проти чого і чому, має зміцнювати систему. Але розхитувати її, на жаль, поки що відносно просто, бо розхитаний стан відчувається як динамічний і як норма, хоча нормою тут і не пахне. Також постає питання розуміння норми та на чому його базувати, і як переконати інших у тому, що норма — це інше, ніж вони уявляють це складне питання, і як його можливо вирішити, не маю поняття. Якщо локальна норма визначається поведінкою локальної більшості, то найближчим часом — ніяк. Хоча може бути сила впливу, авторитет та/або пропаганда. Переконати у чомусь тутешнє суспільство — ще та задача.

Час шось капець як швидко біжить. Вже субота? Днів 5 тому була субота.

***

За рекомендацією колеги замовив крафтовий джин. Справді якісний, я очікував, що буде щось спиртуозно-шмурдячне, а чувак робить гарно, є і ялівець, у смаку, і цитрус. Але з тоніком починає відносно швидко туманити голову, мені подобаються напої, які не порушують координації, бо накидатись ніколи не було ціллю.

***

З аранжуваннями та навчальними матеріалами робота дуже повільно йде. Учора записав відео, змонтував, але ще треба останні штрихи зробити, на це мене вже не вистачило.

Намагання тримати народ на одній хвилі нагадує якусь гру в дитсадку. Щоб інфантилізм критичної маси населення не наробив шкоди, треба його кудись направити. Бажано щоб групі 5-річок було весело, але щоб вони пам'ятали, що дорослі поряд, і вони слідкують; якщо треба, вони втрутяться, а якщо буде якийсь кіпіш, то прийдуть з ременем або бризкалкою.

Діти у пісочниці можуть сидіти з різними обличчями та грати різні ролі, подібно до експерименту Дезора зі щурами у басейні. Або це якись розбишаки, або тихенькі малюки, яких люблять вихователі, бо вони безпроблемні та виглядають розумними та вихованими, в реалі це фасад, мімікрія під модель поведінки старших, щоб їм сподобатися. Ми не знаємо й частини того, як виглядає конформізм у європейських суспільствах.

Так от вестернси, які відносять себе до першого світу, зверхньо дивлячись на нас, як на третій світ, пострадянських мавп, які не знають, як все у світі влаштовано, - нагадують оцих демонстративно вихованих дітей, які вірять у таке своє амплуа, наче це вони роздають поради, а їм мавпи їх не можуть давати. Звісно, вони знають краще за всіх причини різних глобальних процесів, і т.п., і готові повчати нетямлячих, тобто нас. Така модель поведінки легітимізована у певних колах, вона маскує почуття незбагненності та дає відповідь на питання, хто я і де я, та наскільки я гомо сапієнс порівняно з іншими представниками виду.

Тому є загроза того, що наші "друзі та партнери" будуть до останнього ставити інфантильну пропаганду у себе на місцях вище здорового глузду, до якого спонукає новітній час. Хоча є європейці, які щиро вболівають за Україну, маючи сумний історичний досвід, пов'язаний з росіянським ігом; Польща — окремий випадок, але польська пісочниця дуже заряджена католицтвом, імперськістю та старими образами на українців. Українці тепер знають забагато практичних аспектів стосунків, конфліктів, пропаганди і т.п., вже мають купу подряпин, отриманих через залученістть у процеси, про які інші знають лише у теорії та інтерпретуючи історію по-своєму. І нам вже є що експортувати в цьому сенсі. Але ніт! До комунікації має бути колективний охочий, а реальний консенсус європісочниці такий, що вони найрозумніші, та їм користуватись мав'пячим досвідом тупо западло. Інакше це означало б, що їхня пісочниця з якогось дива має колективний запит на спілкування з нашою, але його нема, бо вони перший чи другий світ, а ми типу третій. Так буде, мабуть, аж до російського вторгнення у країни ЄС. Але що це змінить? Будучи вимушеними розраховувати на український досвід, соціальний запит на спілкування з нами на рівних все одно там не оформиться, тоді діло пахне усіляким примусом йти їм назустріч. Якось так вимальовуються стосунки у цій пісочниці і наша роль у ній. Тому припускаю, що майбутня інтеграція у ЄС буде оформлена таким чином, щоб ми залишили за собою зобов'язання вважатися мавпами та мовчки надавати євроконторі все потрібне, вони нам за це банани. Оці подряпані війною з хронічним ПТСРом нехай сидять десь тут поряд, бо вони хоч і дурні, але їх можна поставити, як щит, для них не вперше. Але ж не перед носом, бо ми тут у чистенькому піску розумні розмови ведемо про радіокеровані машинки, а ці нам тут сядуть поряд та умнічать почнуть про свої радіокеровані літачки, ще й червоне відерце роздавлять, ще й хіхікатимуть, що в окопі воно нам не допоможе, тварюки.

І навіть якщо розмови будуть іти між ментально дорослими політиками, вони все одно обмежені законами жанру. Їх буде стримувати інфантилізм критичної маси населення або намагання маніпулювати нею, використовуючи проблемні питання. От поляки наскільки розумні та сучасні, а Волинь і УПА з них лізе і лізе. А зміна внутрішньоєвропейської повістки через поглиблення контакту з Україною - це проблема, і не спекулюватиме на ній лише лінивий та дурний. А як ми знаємо, європейці дуже мудрі і працьовиті. Але у нас пісочниця своя, і турбулентність у ній - то окрема тема, там починається торнадо, все літає, пісок в очах, у роті, страшне.