Пісня Саят Нови "Назані" в цьому аранжуванні - реально бальзаммм. Екстракт з багато чого такого, що я люблю. Чи треба казати, що моє аранжування цієї пісні - справа часу.

Я в чомусь навіть заздрю тим, хто любить природу, сад, дачу і те.пе. Чого так склалося зі мною — довга історія, яка сягає коренями дитинства, де вилазки на якусь природу були примусовими, а влітку починалась пісня "ну надо же отдыхать", а те, що мені після такого треба відновлюватися, нікому в голову не приходило, навіть мені. Що мені тепер робити з набутою ненавистю до всяких дач та їхнього простігосподі облаштування? Ніяк, я нічого не хочу робити, бо це не та тема, яка має мене хоч до чогось спонукати.

***

Експеримент показав, що для того, щоб з'явилося хоч трохи енергії на якесь нове аранжування, треба було кілька днів примушувати себе взагалі не братися за гітару, хоча був компульсивний поклик. Це важливо, бо компульсивні дії позбавлені стратегії, вони існують самі для себе. І то я якось спромігся вибудувати на них цілий канал з майже 150 відосами, і це мені вже робить погоду. Всесвіт почув мої моління на тему хочу менше уроків, от їх майже нема, але скрута не настала.

***

Непогано б, звичайно, зайнятися своєю музикою, а не каверами. Кавери небезпечні тим, що ти користуєшся результатами роботи інших людей, менеджерів, які вкладалися, інвестували, просували продукт, популярністю якого ти тепер користуєшся. А спробувати просувати своє? Тут у мене стан невизначеності, тривоги та ступору, навіть невпевненість, що це для мене, займатися комерційним просуванням своєї музики. І тут не вдається відрізнити стан застряглості від об'єктивної реальності, неясно, де криється ілюзія. Може, неможливість надумана. Може, можливість надумана. Війна впливає на мотивацію та кількість тривоги. Чи від того більше речей надумані? Може бути. Але тривога не надумана. Отак і пробуц відліпити ілюзію від реальності. Сама ця дія потрібна, але забирає сили.

***

У якості головної розвлєкухи у мене обхід чайних. У чайних закладах мозок наче розпрямляється. Чайну на Рейтарській гарно зробили — замість етнодекору це сучасне кафе, музло волає сучасне, як і на Кудрявці, але втім немає відчуття відторгнення, чуваки зуміли створити настрій простору, хоча є кухня, плюс якість чаю там важить.

Приємно бачити, як сенси поступово стають зброєю — як от повернення партії зіпсованої білої орлятини до країни-виробника. Підсилення доцільності своїх аргументів виконують баражуючі боєприпаси, але так було завжди, слова людей зі зброєю привертають більше уваги. Бути людьми, озброєними сенсами — наступний крок, і тут посеред типу як друзів знайдеться купа бажаючих нас роззброїти, але для того вже трохи пізно. Принаймні, сподіваюсь. Імідж — він як фотографія, спочатку себе треба проявити, потім зображення закріпити. А тут у якості речовин-закріплювачів порох та тротил годяться 100%.

Чим корисні ідеї міфологічної космогонії — це тим, що вони задають вектор мислення у напрямку мінус нескінченності по вісі часу, і змушують стикнутися з невизначеністю, чи там нуль по вісі часу, чи мінус нескінченність, чи щось поза віссю? Концентрувати увагу на цьому моменті — це не щось на кшталт згадок чи чиїхось цитат, а що там Калі, а що на це Шива, а що з цього приводу Брахма та Індра, чи зібрав себе докупи Осіріс, як там Перуну дніпровська вода, і хто потім бомбив Югославію і чи може існувати у природі росія без путіна, а фокус уваги на самому початку: що було, коли нічого не було, і коли вісі часу іще не існувало в актуальному вигляді? (У серіалі Локі є ігри з таймлайном та альтернативними всесвітами, що імпонує авторам коміксів, але у 2-му сезоні нагнали такого біса, що дивитися я не зміг. Може, ще спробую.)

Рігведа (XX 128) каже, що нічого не було, навіть богів, це дуже цікаво, я часто згадую той вірш. Вміння сміливо оперувати чимось, що є "нічим", переросло у математичний нуль як екстракт з філософії порожнечі.

Мені здається, щоб зрозуміти мотивацію людей у певних процесах більш достеменно, треба намагатись сфокусувати увагу на порожнечі, яку індивід хоче від себе приховати тими чи іншими способами. Або ж забути її, насичуючи пам'ять подіями та óбразами, зміщуючи на них увагу, формуючи на тому бачення внутрішнього руху та змін. І коли ці способи стають схожими у певних бульбашках, де є жива взаємодія та робота дзеркальних нейронів, можна говорити про суспільну тенденцію. Коли способи трансформуються, а у моду входить новий коктейль з понять, парадигм та спостережень, можна говорити про суспільні процеси. Але ідеї, ментальні процеси та дії крутяться навколо пустоти, яка утім наділена достатньою енергією, щоб навколо неї розгортався лютий двіж, яким люди себе займають, знаходячи в тому сенс буття. Порожнеча — це не той продукт, який можна пити чистоганом, утім там, де наче нічого нема, все одно щось є. Нам не вистачає цього в культурі. Ми відштовхуємося від негативного, щоб здобути позитивне способом інверсії мінуса, але обходимо увагою нуль. Напевно, цьому сприяє християнська міфологія, де все, що не добро — то є зло, тобто є плюс, є мінус, третього не дано, або ж воно від лукавого. Але справжня історія та цілісний міф починаються з порожнечі, яка шар за шаром обростала тим, що ми тепер називаємо нашим — хоч мисленням, хоч життям, історією, і т.д., парадигма приналежності та її сполуки з іншими парадигмами теж з'явилися не одразу, тому я припускаю, що хірургічний огляд нашарувань з огляду на гравітацію, яку має порожнеча, — це ефективний спосіб аналізу, а чого саме — то вже справа іншого порядку.

Мистецтво відпочинку — це для мене досі щось незвідане. Мені здавалося, що якщо музика — то "моє", то нема що робить — береш гітару чи мандоліну та ганяєш гами чи якісь теми. А те, що від музики можна втомитися, це у мене в голові не дуже вкладалося, бо не було кому мені це пояснити, тому була ілюзія всемогутності, типу якщо музика і я — одне ціле, то інструмент є природним продовженням мене. Ні, воно так і має бути у контексті володінняі нструментом, але ж його треба іноді класти на місце і примушувати себе його не чіпати.

Наприклад, я зрозумів, що у мене є внутрішній протест проти виконання деяких аранжувань українських тем. Вони гарно зроблені, але несуть ретравматизуючий емоційний відбиток. Якийсь час я свідомо їх уникав. Сьогодні спробував зіграти одне, і вийшло досить свіжо і непогано. Треба буде його колись зіграти на концерті у Львові — я впевнений, що туди прийде більше людей, ніж було раніше, бо у мене там тепер багато віртуальних знайомих колег, які цінують мою діяльність.

***

Замовив з Тему пару гірлянд, одну кольорову, повісив над столом, іншу в офіс, бо гірлянда звідти відправилась на дачу. Офісна гірлянда виявилась не дуже, я чекав на тепліший колір світлодіодних ламп. Може, продам комусь, або ж звикну. Вона від usb електрохарчується, це навіть плюс.

***

Був концерт кубинської тематики, гарно пройшов. На відміну від настрою 3-4 роки тому мене зараз ці концерти не кумарять, я навіть ініціативно берусь щось десь підспівати. Гадаю, це не стільки про жадібність, скільки про досягнуті точки в комунікації та готовність до діалогів. Там, де я бачу готовність до діалогу, а не до його декорації, там більше ймовірності, що я десь щиро поступлюся своєю звичною позицією просто з вдячності за те, що її просто почули та врахували, разом з тим я бачу, як працюють мої рекомендації, це теж мотивує бути активною частиною процесу. Це був складний шлях, але так відбувається всюди у людей зі своїми сталими приколами.

***

До речі, згадав про різницю між готовністю до діалогу та його декорацією. Один з маркерів неможливості діалогу — це блукаючий погляд співрозмовника, у якому відчувається його сконцентрованість на тому, що він зараз скаже, і ±терпляче чекає, поки ти заткнешся, а не на тому, що кажеш ти. Я про це кажу категорично як про неможливість діалогу, хоча вона ситуативно може з'явитися; вірогідність мінімальна, але люди вміють дивувати. У цьому я себе відношу до песимістично налаштованих реалістів, можна себе обманювати та намагатися гратися у діалог з тими, хто на нього не налаштований, типу в процесі налаштується. Це так не відбувається, якщо нема налаштувалки, вона по щучєму велєнію не виросте, бо для цього нема передумов. А принцип простий, якщо передумови є, то щось може відбутися, якщо нема — то не може відбутися.

рф обирає об'єкти атак, будучи схибленою на символізмі. Поцілити у Лавру — це, ясне діло, символічний жест, бо церква — це символічна споруда сама по собі. Але якщо у перспективі 2-3 днів це дія, яка викликає сум, то у довшій перспективі ця дія наростить свій символічний зміст, і від цього символізм споруди лише виросте. Храм згодом відремонтують, але я за те, щоб залишити видимі ознаки атаки, бо це ефективна антиреклама рпц, зроблена за кошт воєнної машини рф.

Наші вояки не витрачають ракет і дронів на символічні цілі, бо це лише допомогло б рос.пропаганді ситуативно роздмухати щось на тему національного єдинства, якого в них нема. Нафтові та бензоналивайки — саме воно. Та мені давно здається, що має прилітати по їхнім спиртзаводам, бо це вклад у майбутній вибуховий настрій їхнього суспільства, якщо так можна сказати про жителів рф.

Думав, чим наповнити канал з аранжуваннями, забацав аранжування хітової пісні Клептона Tears in Heaven. Я її вже багато разів грав раніше, але продумав аранжування, щоб якось відрізнятись від інших кавер-мейкерів. Загалом правильно зробив, це виграшна тема і в плані переглядів, і в плані просування нот. Записував крізь втому та не був упевнений, що вийде нормально записати, але вийшло. Ти не менш, треба вчитися регулярно відпочивати від будь-якої музики.

***

Їздив на дачу. Дружина там забацала минулого року гарну перголу, я ще брав участь у її встановленні, бо чувак фізично сам не міг встановити величезні балки. Я туди ще повісив вуличну гірлянду, цього року під перголою гарне патіо з каменів та щебню. Я розумію бажання там щось зробити, навіть захотілося цього року туди вибратись. Але вся ця дачна тема тупо не моє. Думка про те, щоб жити десь за містом, викликає у мене жах. Я навіть бувати там не хочу, все це через складний комплекс факторів, так історично склалося, що місця за містом я сприймаю як резервацію, у яку мене привезли непонятно за шо, і треба перетерпіти, а потім фух, додому.

***

Надибав нову чайну зовсім близько, на Франка. Раз там побував — зробили чайну гарно, є асортимент чаїв, хоч і невеликий, але воду вони замовляють Аквалайф — це мало не найдешевша вода у 5-літрових бутилях, чай на якій я пробував заварювати, але вона дивна, наче морська опріснена вода. Що поробиш, якщо власник чайної (а це взагалі збиткова тема) так вирішив, то що поробиш. Їм типу якийсь хімік так порадив, але, як на мене, це просто намагання зекономити на воді, і це провальна ідея, як для чайної, бо якість води там центральна фішка.