Колись, коли я лише зрідка грав у ресторанах, а частіше на концертах, думав, що погано, коли концертні виконавці більше працюють в ресторанах, це їх профдеформує, і на сцені сильно палиться, що на ній лабух. І куди я тепер сам прийшов?

Робота, в основному, в усяких закладах, але ще й часто з кубинською музикою, якою я взагалі ніколи не збирався займатись, тим не менше, по роботі довелося. Навіть італійська програма мені в тому вигляді, як ми її граємо в тріо, приїлася, бо ми не оновлюємо репертуар, на ініціативу у мене нема сил. Але все це лише пів біди.

Тут біда в тому, що попри велику кількість зроблених аранжувань, які якісно зіграні на відео, я мало чого вчу нового та мало займаюсь. Ці аранжування я здебільшого граю з табів лише один раз на відео і все, більше ніколи не доводиться їх грати. Найчастіше ці теми зроблені, щоб продавалися ноти, а не для майбутніх виступів. Серед аранжувань є теми Gipsy Kings, які я якщо вже зробив, то потім добре їх пам'ятаю. Тут напрошується висновок, що скільки б я не грався зі стилістиками та не примушував себе грати щось із тих аранжувань, які я робив не для виступів, а лише для запису нотами, ці теми просто не сидять і не сидітимуть у мене в голові, треба натомість думати саме про концертні твори, які мені більше до душі. Бо оце клепання аранжувань і концертні виступи — це надто різні види діяльності, ця мультизадачність прикумарює, а в умовах роботи переважно по закладах та й взагалі. Якби були інші часи, я б висадився і думав, чи це те, заради чого я вчився грати. Зараз у такі часи у мене ставлення до ситуацій більше спокійне — як би там не було, могло і може бути гірше. По роботі мені потрібні ті речі, які не мають стосунку до виступів, хоча я б із задоволенням більше займався концертним виконавством з репертуаром, який мені до душі, щоб мені самому було зрозуміло, чим я займаюсь та для чого вчився грати. Можливо, для просування саме концертних програм треба більше сміливості, соціальності і т.п., бо якось же ж люди працюють лише як виконавці, але тут можуть бути такі свої нюанси, що я б сказав: поверніть мені назад мою звичну мультизадачність, вона кумарить, але там я хоча б освоївся та знайшов якісь свої баланси та лайфхаки, бо ідеально ніде все одно не буде. Та й якось так складається — те, що більше до душі, некомерційне. Концерти з музикою, яка мені найбільше подобається, практично не дають доходу, мені навіть за ті мізерні гроші соромно колег кликати грати. Та й аранжування цікавої етнічної музики здебільшого не продаються — це те, що я робою сам для себе, і щоб на ютьюб-каналі був якийсь рух. Коротше, ефективного балансу між тим, що подобається, і тим, на чому можна заробити, я так і не знайшов, і ці пошуки ускладнені як моїми власними особливостями, так і умовами, у яких те, що ти взагалі тут, а не в могилі, і з цілими руками-ногами, це вже вважай ачівмент.

На таких заходах як церемонія прощання підсилюється те, що вже існує. Я от не можу якось бути в одному стані довго, та не можу довго дивитися в одну точку чи на когось одного, починаю роздивлятись врубелівські мурали, вони цікаві, але оця темна православна естетика мені не відгукується нічим рідним. Компульсивно дивлюсь на людей зі спини та навкруги. Особливо відчувається те, що мені бути серед натовпу людей не проблема, якщо у мене з ними нема взаємодії, адже їхні думки і почуття зайняті тим, що майже унеможливлює мій з ними навіть короткий контакт.

Деякі люди виходять через натовп до виходу, спостерігаю це. Раптом осяяло відчуття, наче оцей момент їнього проходу через натовп до виходу краще розкриває їхній рольовий розклад, ніж це зазвичай стається. Грані буття розкривають деякі карти, вони спостерігали смерть та ритуальну складову в ній, розвернулися та прямують через натовп інших людей в бік виходу, до подальшого життя, будучи оточеними іншими людьми з усіх боків. Це дієвий момент тріумфу їхнього власного життя над смертю з елементом самопрезентації, і у тому, як вони проходять через натовп в цей момент, вони наче краще розкривають свою роль, яку вони грають у житті, ніж у більшості емоційно насичених ситуацій, бо зараз особливо драматичний момент.

Оце так з саундом  заморочилась виконавиця, кльово звучать оці всі ембієнтні приблуди.

Вчора не стало Назгуль Шукаєвої.

Враховуючи, що її здоров'я раптово погіршилося кілька пару років тому, і вона буда фактично без нирок, це було питанням часу. Люди на діалізі можуть жити довше, але я не знаю всіх нюансів. Не без того, що вона мала енергозатратні задачі, хоча здавалося, що у неї безмежне джерело енергії.

Я не пам'ятаю такого почуття втрати. Не те щоб ми часто й багато працювали чи спілкувалися поза виступами чи репетиціями. Просто кожна зустріч була якимось порталом в інший світ, де є люди з цінностями наче езотеричного плану, не все мені було зрозуміло, але був певний резонанс та очікування дива, яке завжди траплялося. Гадаю, що Назгуль розгледіла в мені того, хто певним чином резонує, і тому останні три роки, скільки ми знайомі, я був її основним концертним акомпаніатором.

Все це була історія свободи та сміливості, яку я сам хотів би мати, тому з захопленням спостерігав, як це буває. Братися за екзотичний репертуар, зібрати музикантів, створювати передусім настрій, не витягуючи нікого за вуха з зони комфорту, і це мало свій ефект. Я більше переймаюсь стилістикою, правильністю та продуманістю нюансів виступу, але маю тяжіння до такого ж підходу. Може, тоді я б з більшим задоволенням робив концерти. Я і раніше відчував, що спостерігати підходи Назгуль до планування виступів та брати в них участь — це подарунок долі, тепер у запозиченні досвіду доведеться керуватися лише спогадами.

Забацали учора концерт втрьох. Пограли гарно, але народу було малувато, утім не критично мало. Є відеозаписи з концерту, також я запросив на заміну давнього знайомого, з яким грав кілька разів, було цікаво з ним пограти, є у нього свій фірмовий саунд на безладовому басу, особливо у темах типу Gipsy Kings.

***

Почався сезон роботи з мандоліною в італійському закладі. Приїхав туди, а там все, як було минулого року, наче літо й не закінчувалось. Поставив на мандоліну п'єзодатчик, але шось він мені по тембру не заходить, хоча те, що п'єза — зло, це не новина. Спробую ламповий преамп, але ще придивляюсь до педалей еквалайзера.

***

Думав з'їжджати з офіса на інший поверх, бо заманала тут одна контора, яка в'їхала та шумить. Але передумав, бо у мене дві суміжні кімнати, можна записуватись в іншій кімнаті, і буде тихо. Плюс це ще й переїзд у трохи менще приміщення, заново там облаштовуватись, ну його.

Зробив відео на свою тему, яку створив для композиторського конкурсу цього року. Врешті вивчив, що напридумував. Мені подобається, треба її на концертах виконувать. Я спочатку відмовився брати участь у конкурсі, бо думав, що там занадто академічні вимоги, але умови були більш демократичними, ніж я спочатку думав, тому взяв участь. Привід щось скреативити — це завжди добре.

***

Дивлюсь різні відео з гітаристом Рафаелем Рікені. Раніше я обходив його творчість стороною, бо мені щось не подобалося у манері гри, сухість чи щось. Зараз я інакше дивлюсь на його гру та композиторські ідеї, це чувак дуже високого рівня. Записи 80-90-х років — взагалі захмарна якість. Зазвичай це фламенко з класичними елементами, дуже філігранне, але як акомпаніатор чувак теж дуже крутий, фірмовий звук та традиційні фразування. Шкода, що в житті було складно — біполярка, алкоголь, ще й невеликий термін відбув за якийсь інцидент, але відносно реабілітувався та виступає, щоправда сильно зістарився у свої 64, та сильно сіла техніка, але фірмача видно навіть з дерев'яними руками, як от був Ніньйо Міґель в останні роки життя.

***

Замовили сехілью, традиційно зробив кілька штук. Одна сехілья самому так сподобалась, що вирішив залишити її собі. За якийсь час у мене колекція таких сехілій набереться.

Зараз такий час, що люди замість тяжіння до якихось вишуканих сенсів більше піклуються про виживання. Це не лише через війну. У нашому ментальному просторі тяжіння до якихось особливих сенсів — це більше справа поетів, письменників та різного роду осіб, яких більшість населення не розуміє та вважає відірваними від реального життя, тим не менш, знає їхні прізвища. Є цілий світ нижнього поверху піраміди Маслоу, і там оселилася критична маса людей. Якось же жили і живуть. Так чо ви оце каламутите воду?..

Але й на нижньому поверсі відбуваються певні зрушення. Якщо раніше люди переймалися тим, як би шось заробити та чо пожерти, то тепер — як би пережити війну та зберегти кукуху. Більше кажуть про честь, це слово має ширший вжиток. Всі якось адаптуються до реалій буття, але цей процес упирається у можливості мислення та психіки. Багато хто в евакуації пірнув у європейське життя та подивився, що там як. Як закрутили гайки, приїхали назад, хтось там зачепився, але загалом стало більше людей, які бачили та впустили у себе новий досвід, який дає їм ресурс для концентрації уваги на поняттях вищого характеру, ніж їжа-дах-виживання. Виявилось, що любов до своєї країни для багатьох не просто фігура мови, щоб отримати 5 чи там 12 за патріотичне есе на уроці укр.літ. Подивитися на те, як робляться справи та як комунікують люди — теж досвід. Може, вони не перейматимуть манери, бо вона закладена у вихованні, але будуть знати, що так можна і було можна, але хто ж знав і хто ж міг розповісти.

Я вірю, що такий досвід запускає певні фонові процеси, які впливають на сприйняття суспільства та трохи модифікують образ себе у ньому. У щирих намаганнях якось змінити звичну рутину можна застрягнути та повернутись до звичних моделей поведінки та риторики, але мотивація — це вже зерно, яке зародилося та існує.

В цьому сенсі можна розглядати війну як стихію, яка попри весь жах запобігає ментальному закляканню та створює динаміку у просторі базових потреб, щоб крізь діру в стелі було краще видно, що на інших рівнях сприйняття реальності, доводиться подивитися вгору, бо життя таке, що треба оглядатися.

***

Але коли війна жере більше психічного ресурсу, складно концентруватися на якихось речах, які відносяться до поетичних чи якихось зовсім невербальних. Частково тому останнім часом складно сконцентруватися на музиці — увага розсіяна та не чіпляється до змісту композиції. Через те часто виходить грати коряво, тут важливо не набувати толерантності до такого стану речей, але що з цим робити, я поки що не зрозумів.

***

Буває, що попадати на музичні відео з різних фестивалів і цікаво, і бісить. Люди там займаються мистецтвом, самовираженням, є такий спокійний вайб, є маса населення, яка таких артистів фінансово підтримує, відвідуючи концерти, яких багато. Але у них давно не було воєн. Багато хто з них не розуміє, нащо їхній державі вкладатися у захист України. Їм було б зручніше, якби тема війни десь неподалік просто не муляла, а ця війна була зупинена у будь-який спосіб, кількість жертв в Україні їм до сраки, кругом треба шоби був позитивний вайб та розслабон. Я вже не знаю, чи хотів би бути частиною такої спільноти, де згадка про війну та реалії, пов'язані з нею, табуюються, бо треба ж бути на позитиві. А якщо хтось з Іспанії, Італії і т.д. поїхав до кацапів виступати, ну то шо такого, мистецтво внєпалітікі. У мене б розмови з такими одуванчіками викликали б стільки злості, що мене б у такому суспільстві просто не прийняли. Бо для одуванів це все тупо "політика", у якій вони не розбираються або несуть щось конспірологічне — що тут, що там.