Фізик оце казав, що матерія — це сплески певних полів, якими пронизане все. А гравітація створюється масою, і насправді це не те щоб сила, та має поле, але щоб це зрозуміти, треба оперувати багатовимірністю світу та зліпити простір та час у щось одне.

Іноді напрошується така аналогія, що присутність певних людей, до яких є якась емоційна прив'язка, яка потім самого дивує, у певний період можна пояснити схожим чином. Якщо твоя невпевненість у собі має масу та/чи поле, то певні люди входять з нею у резонанс, самі наче є сплеском поля твоєї невпевненості, самі мають гравітаційне поле, яке притягує тебе. Плюс в тому, що через цей резонанс і тяжіння до тебе щось доходить про самого себе. Мінуси можуть бути у майже всьому іншому. Люди "простукують" інших у пошуках резонансів, бо резонанс — це хоча б атрибут об'єму, тяжіння до нього є природним, і кожен тягнеться, як уміє. А як не вміє, не тягнеться. І не скажеш, що хтось тут неправий у глобальному масштабі, бо оце дятлом  простукувати інших — теж цілком собі природна функція. Хтось нарцис, хтось мох, хтось павлін, хтось дятел, хтось щука, хтось медуза.

Був у госптоварах, взяв пляшку меблевого лаку. Думаю, спробую тестову сехілью ним покрити. Виточив з палісандра корпус, покрив кількома шарами лаку. Дивлюся, швидко затвердів, хоба, почав його шліфувать. А виявилось рано. Крім того, що він ще вонючий, поки сохне, він ще й їдкий, там розчинники токсичні. Довботні з цим лаком — ну його нафіг. Але як висох останній шар, за кілька днів запах перестав бути їдким, став приємний меблевий, то сехілья просто як дорога мебля геть іншого штибу, ніж зазвичай. Лакувати — гарна тема, але мені треба це робити виключно на балконі. Поки що по-простому покриваю олією. Але зробив сехілій кілька штук на випадок майбутніх замовлень, виточив свої кілки з того ж дерева, що й корпус. Періодично дружбан з Австрії замовляє по кілька штук на подарунки, так зможу відправити одразу.

***

Цікавлюся тим, що таке джин і яким він буває. Купив якийсь недорогий англ.джин з якимось начебто ягідним смаком — ну норм, але перший Гордонс був краще. Взяв на пробу Tanqueray Sevilla з севільським апельсином. Щось між джином, ромом та лікером — всього вистачає, і нічого не занадто, супер тема. Влітку воно з льодом та пінк тоніком робитиме життя приємнішим.

***

У своєму офісному приміщенні почав робити репетиції. Нуашо, інші шумлять, я теж буду. На тижні по вечорах три репетиції, Італія, Куба, знову Італія. Сусіди на поверсі будуть обкультурюватись, хочуть того чи ні.

***

Серіал Чорний список в цілому норм, хоча дещо абсурдні моделі поведінки персонажів. Місцями цікаво закручений сюжет, але всюди одне й те саме: Реддінгтон — рідкісне червонокнижне чувирло. Поки що на третьому сезоні, не знаю, на скільки вистачить уваги, бо нафлудили аж 10 сезонів.

Одна з незвіданих речей — це те, як інші сприймають чийсь образ загалом. Оце "загалом" розбиває уявлення про те, що чуже сприйняття твого образу залежить від якихось окремих ключових моментів. Типу от зараз я зроблю те й те, і таким чином змоделюю інтерес до себе і, відповідно, поведінку інших стосовно мене. Але ж фігушкі таке спрацює. Поверхнево зачепити може. Та може, й спрацює, коли в контакті є якийсь резонанс, і певна дія для привернення уваги її привертає просто тому, що щось для того робиться, і це помітно. У комерційному сенсі щось передбачити може бути простіше, якщо взяти за основу функціональність образу бренду та підійти до формування образу достатньо грамотно. Але в людському контакті грамотності мало, залишається лише бути собою, бо якщо намагаєшся просувати уявний образ, то це можливо лише за умови відсутності живого контакту, або ж клієнт клює на образ, бо він відповідає його ситуативному запиту.

У бажанні зрозуміти та змоделювати інтерес до себе складно зрозуміти картину себе в очах інших загалом, а не на ґрунті окремих рис, які людина собі намалювала, і вважає, що вони роблять основну погоду. Це так і в контакті працює, і у створенні сценічного образу. З останнім особливо складно, треба специфічну клепку мати, щоб розуміти, чим привертає увагу образ, або що треба змінити, щоб почав привертати. У будь-якому разі, імхо, багато чого упирається у функціональність. Привертає увагу готовність дати людям те, що їм треба. Всі люблять, коли їм шось дають, і не люблять, коли щось беруть; буває, що люблять, коли беруть, але з тихим розрахунком на те, щоб взяти потім щось натомість (я не вірю в альтруїзм).

Напевно, основна роль, яку відіграє чийсь окремий образ, — це підтримання цілісності образу світу, наче намистина у намисті, яке прикрашає світ та відволікає увагу від порожнечі. Якщо критична маса людей вибере саме тебе у якості того, хто буде затикати собою якісь пустоти чи відволікати від них, то ти вважай зірка, всі тебе люблять настільки ж, наскільки ненавидять порожнечу та бояться її подиху. Але не можна просто так взяти і сказати: чуваки, я от теж трохи в курсі про порожнечу і всяке таке, бо така ж людина, як і ви, і знаходжу свої способи розрулювати власні стани. Бо якщо ти намистина у намисті, то намистина не носить намиста, це нонсенс, вона поводиться виключно функціонально. Але в тому різниця між живим контактом та просуванням бренду — сценічного і т.д., у живому контакті можна розраховувати на чесне самовираження, а в комерційному руслі це недоцільно, бо зіпсуєш загальну картину, яка була зрозуміла, і тут з'являєшся ти зі своїм складним єством, і нічо одразу не понятно. Складний лише клієнт, а ти людина проста, так має бути.

Колись, коли я лише зрідка грав у ресторанах, а частіше на концертах, думав, що погано, коли концертні виконавці більше працюють в ресторанах, це їх профдеформує, і на сцені сильно палиться, що на ній лабух. І куди я тепер сам прийшов?

Робота, в основному, в усяких закладах, але ще й часто з кубинською музикою, якою я взагалі ніколи не збирався займатись, тим не менше, по роботі довелося. Навіть італійська програма мені в тому вигляді, як ми її граємо в тріо, приїлася, бо ми не оновлюємо репертуар, на ініціативу у мене нема сил. Але все це лише пів біди.

Тут біда в тому, що попри велику кількість зроблених аранжувань, які якісно зіграні на відео, я мало чого вчу нового та мало займаюсь. Ці аранжування я здебільшого граю з табів лише один раз на відео і все, більше ніколи не доводиться їх грати. Найчастіше ці теми зроблені, щоб продавалися ноти, а не для майбутніх виступів. Серед аранжувань є теми Gipsy Kings, які я якщо вже зробив, то потім добре їх пам'ятаю. Тут напрошується висновок, що скільки б я не грався зі стилістиками та не примушував себе грати щось із тих аранжувань, які я робив не для виступів, а лише для запису нотами, ці теми просто не сидять і не сидітимуть у мене в голові, треба натомість думати саме про концертні твори, які мені більше до душі. Бо оце клепання аранжувань і концертні виступи — це надто різні види діяльності, ця мультизадачність прикумарює, а в умовах роботи переважно по закладах та й взагалі. Якби були інші часи, я б висадився і думав, чи це те, заради чого я вчився грати. Зараз у такі часи у мене ставлення до ситуацій більше спокійне — як би там не було, могло і може бути гірше. По роботі мені потрібні ті речі, які не мають стосунку до виступів, хоча я б із задоволенням більше займався концертним виконавством з репертуаром, який мені до душі, щоб мені самому було зрозуміло, чим я займаюсь та для чого вчився грати. Можливо, для просування саме концертних програм треба більше сміливості, соціальності і т.п., бо якось же ж люди працюють лише як виконавці, але тут можуть бути такі свої нюанси, що я б сказав: поверніть мені назад мою звичну мультизадачність, вона кумарить, але там я хоча б освоївся та знайшов якісь свої баланси та лайфхаки, бо ідеально ніде все одно не буде. Та й якось так складається — те, що більше до душі, некомерційне. Концерти з музикою, яка мені найбільше подобається, практично не дають доходу, мені навіть за ті мізерні гроші соромно колег кликати грати. Та й аранжування цікавої етнічної музики здебільшого не продаються — це те, що я робою сам для себе, і щоб на ютьюб-каналі був якийсь рух. Коротше, ефективного балансу між тим, що подобається, і тим, на чому можна заробити, я так і не знайшов, і ці пошуки ускладнені як моїми власними особливостями, так і умовами, у яких те, що ти взагалі тут, а не в могилі, і з цілими руками-ногами, це вже вважай ачівмент.

На таких заходах як церемонія прощання підсилюється те, що вже існує. Я от не можу якось бути в одному стані довго, та не можу довго дивитися в одну точку чи на когось одного, починаю роздивлятись врубелівські мурали, вони цікаві, але оця темна православна естетика мені не відгукується нічим рідним. Компульсивно дивлюсь на людей зі спини та навкруги. Особливо відчувається те, що мені бути серед натовпу людей не проблема, якщо у мене з ними нема взаємодії, адже їхні думки і почуття зайняті тим, що майже унеможливлює мій з ними навіть короткий контакт.

Деякі люди виходять через натовп до виходу, спостерігаю це. Раптом осяяло відчуття, наче оцей момент їнього проходу через натовп до виходу краще розкриває їхній рольовий розклад, ніж це зазвичай стається. Грані буття розкривають деякі карти, вони спостерігали смерть та ритуальну складову в ній, розвернулися та прямують через натовп інших людей в бік виходу, до подальшого життя, будучи оточеними іншими людьми з усіх боків. Це дієвий момент тріумфу їхнього власного життя над смертю з елементом самопрезентації, і у тому, як вони проходять через натовп в цей момент, вони наче краще розкривають свою роль, яку вони грають у житті, ніж у більшості емоційно насичених ситуацій, бо зараз особливо драматичний момент.

Оце так з саундом  заморочилась виконавиця, кльово звучать оці всі ембієнтні приблуди.

Вчора не стало Назгуль Шукаєвої.

Враховуючи, що її здоров'я раптово погіршилося кілька пару років тому, і вона буда фактично без нирок, це було питанням часу. Люди на діалізі можуть жити довше, але я не знаю всіх нюансів. Не без того, що вона мала енергозатратні задачі, хоча здавалося, що у неї безмежне джерело енергії.

Я не пам'ятаю такого почуття втрати. Не те щоб ми часто й багато працювали чи спілкувалися поза виступами чи репетиціями. Просто кожна зустріч була якимось порталом в інший світ, де є люди з цінностями наче езотеричного плану, не все мені було зрозуміло, але був певний резонанс та очікування дива, яке завжди траплялося. Гадаю, що Назгуль розгледіла в мені того, хто певним чином резонує, і тому останні три роки, скільки ми знайомі, я був її основним концертним акомпаніатором.

Все це була історія свободи та сміливості, яку я сам хотів би мати, тому з захопленням спостерігав, як це буває. Братися за екзотичний репертуар, зібрати музикантів, створювати передусім настрій, не витягуючи нікого за вуха з зони комфорту, і це мало свій ефект. Я більше переймаюсь стилістикою, правильністю та продуманістю нюансів виступу, але маю тяжіння до такого ж підходу. Може, тоді я б з більшим задоволенням робив концерти. Я і раніше відчував, що спостерігати підходи Назгуль до планування виступів та брати в них участь — це подарунок долі, тепер у запозиченні досвіду доведеться керуватися лише спогадами.