Я мрію про розширення понятійного простору в текстах українських популярних пісень. Але створення пісень звелося до поняття "релізнути трек", а для релізу трека достатньо чогось "що бачу, про те й співаю", а хто що і чому бачить — це окреме питання.

Завдяки Псою Короленку колись дізнався про пісню Ґі Беарта "Qui suis-je?", бо він співає її перекладену та дещо адаптовану версію, проте все одно загальний зміст передає.

Попросив ШІ зробити буквальний переклад.

І ось мій наступний пост, який складатиметься з чужих слів, але таких рідних, що я б залюбки їх собі присвоїв.

Куплет 1

​Я бачив, як люди вмирали за ідеї,

Які наступного дня виявлялися хибними.

Я бачив, як руйнувалися надії,

Які здавалися міцнішими за скелі.

Я бачив, як великі люди ставали малими,

А маленькі люди ставали катами.

​Приспів

​Хто я, щоб судити про цей світ?

Хто я, щоб казати «це добре» чи «погано»?

Я лише перехожий, який проходить мимо,

Тінь, яка зникає вночі.

​Куплет 2

​Я чув промови про справедливість

З уст тих, хто сіяв несправедливість.

Я бачив закони, створені для миру,

Які приносили лише війну та руйнування.

Я бачив, як істина змінювала колір

Залежно від того, хто тримав владу.

​Куплет 3

​Я бачив, як кохання перетворювалося на ненависть,

А друзі ставали найгіршими ворогами.

Я бачив, як багатство приносило лише злидні,

А бідність — неймовірну велич душі.

Я бачив стільки речей та їхніх протилежностей,

Що більше ні в чому не впевнений.

* Окремо зазначити, що Ґі Беарт був громадянином держави, яка брала участь у рекордній кількості воєн та сутичок.

Можна, звичайно, згадувати рашистські написи типу "кто вам разрешил красиво жить?" на стінах розграблених та зруйнованих будинків, пояснювати це характерних для росіян скотством, але ж актуально й те, що у начебто цивілізованих та не настільки оскотинених спільнотах живе така установка, що якщо ти впевнений у чомусь стосовно самого себе, то тобі це неодмінно мали дати інші, а якщо не дати, то принаймні дозволити. Дати — це коли в тебе чогось нема, запит на це сформувався, і тоді тобі зробили послугу, або ж ні, тобі просто дали це як багаж або інвестицію. Як би там не було, сформовано запит чи ні — мало не важливіше ніж те, дали чи ні, бо саме твій запит — це твоя персональна сила. Коротше, так ти залучений у певні стосунки зі спільнотою та/чи окремими її представниками, які мають відповідні повноваження дати чи не дати тобі окуляри, через які ти будеш бачити сам себе.

Коли ти демонструєш непрогнозоване самоусвідомлення або претендуєш на його еволюцію без запиту на залучення певних спільнот, ти стаєш людиною, яка бере, не попросивши, і тоді спільнота реагує: хто тобі дозволив? Від кого ти прийшов? Звідки ти це взяв? Коли встиг знахабніти? З кого береш приклад?

Не скажу, що у мене великий досвід подібної крінжі крім родини, де вітчим та його мати були типовими совєцькими любителями посадити інших у клітку.

Заруби з гендерними та ЛГБТК+ питаннями лежать десь у цьому ж просторі. Що значить сам собі вирішив, до якого гендера належиш? Хто тобі сказав, що є таке поняття? Хто тебе надоумив до одностатевих стосунків, хіба тебе так виховували, хіба тобі вкладали в голову саме такі цінності? Ти поводишся невідповідно до того, що тобі  давали.

Але хіба давали щось крім їжі та роз'яснення елементарних правил виживання, типу не суй пальці в розетку? Давали, щоб у людини щось надалі було, і вона цим користувалася, чи щоб можна було смикнути за повідок і сказати: "но, фу!", коли хтось надто проявлятиме своє "я"?

З тих же міркувань росіяни вважають, що українців надоумили бути націоналюгами та русофобами саме американці та інший загнивающий запад. Тобто в цьому просторі українці досі традиційно мають з москалотою набагато більше спільного, ніж можна виправити, подаючи історію по-новому та прибравши все оце типу "одна країна" та "спільна історія", і це лажа. Чому так — це соціопсихологічна область, тут і особливості виховання, і побуту, і домінування православ'я.

Але в цілому — чи потрібні, наприклад, марші рівності? Так, потрібні. Їх мало, треба більше, щоб кожне мурло змирилося з тим, що люди з самоусвідомленням, якого їм не дозволяли, були і будуть. Якщо росіяни бояться "пропаганди лгбт", то це дієва річ, треба брать, потім експортувати толерантність по слов'янському світу, якщо тільки зможемо спочатку виробити достатньо для самих себе.

 

Могсен Чавоші - іранський співак, на чиї треки та тексти я звертав увагу ще на початку вивчення фарсі. Живих відео майже нема, але деякі відео були записані, щоб довести, що його специфічний голос не "накручений", а такий і є по природі. Тут звучить фрагмент пісні "Mot'asefam" ("Мені шкода"). Чому я згадав про нього, поки що не знаю.

Твій клунок із мріями на твоїх плечах,
Як же далеко ти зайшло пішки [без сторонньої допомоги]!
Ти стільки йшло, але нічого з того, що хотіло, не досягло,
Мені шкода тебе, о наївне [просте] серце.

Кому б ти не віддавало себе - це ставалося через наївність,
Своє життя ти поклало в ім'я [до ніг] своєї готовності себе віддати,
Усюди, де ти бачило яскраве світло оманливої надії,
Щойно ти туди доходило - розуміло, що це брехня.

Останнім часом забацав кілька аранжувань, пора записувати, але в офісі спекота без кондиціонера, тому не поспішаю, поки те й се, пограю теми, щоб був більш впевнений вайб. Хочеться записати на якійсь відкритій локації, але поки що неясно, як саме. Але треба якось апгрейдити картинку. Можливо, іноді звертатися до відеографа. З одного боку, це заморочки, яких я не люблю. З іншого боку, це впливає на кількість переглядів та підписників, яких ніколи не достатньо, завжди треба більше.

***

Побував на ярмарку, там всяке гарне. У центрі нема базарів, тому на ринку я як з голодного краю. М'яса хіба що не було, але на спеці я б і не ризикнув його там купляти. А сала нормального в центрі нема в принципі.

***

Купив на розетці міні охолоджувач за 600 грн чисто заради проби, ну а раптом дійсно охолоджує. Але тема, реально можна застудитися, сидячи поряд. Працює від usb, можна до павербанка підключати.

Пісня Саят Нови "Назані" в цьому аранжуванні - реально бальзаммм. Екстракт з багато чого такого, що я люблю. Чи треба казати, що моє аранжування цієї пісні - справа часу.

Я в чомусь навіть заздрю тим, хто любить природу, сад, дачу і те.пе. Чого так склалося зі мною — довга історія, яка сягає коренями дитинства, де вилазки на якусь природу були примусовими, а влітку починалась пісня "ну надо же отдыхать", а те, що мені після такого треба відновлюватися, нікому в голову не приходило, навіть мені. Що мені тепер робити з набутою ненавистю до всяких дач та їхнього простігосподі облаштування? Ніяк, я нічого не хочу робити, бо це не та тема, яка має мене хоч до чогось спонукати.

***

Експеримент показав, що для того, щоб з'явилося хоч трохи енергії на якесь нове аранжування, треба було кілька днів примушувати себе взагалі не братися за гітару, хоча був компульсивний поклик. Це важливо, бо компульсивні дії позбавлені стратегії, вони існують самі для себе. І то я якось спромігся вибудувати на них цілий канал з майже 150 відосами, і це мені вже робить погоду. Всесвіт почув мої моління на тему хочу менше уроків, от їх майже нема, але скрута не настала.

***

Непогано б, звичайно, зайнятися своєю музикою, а не каверами. Кавери небезпечні тим, що ти користуєшся результатами роботи інших людей, менеджерів, які вкладалися, інвестували, просували продукт, популярністю якого ти тепер користуєшся. А спробувати просувати своє? Тут у мене стан невизначеності, тривоги та ступору, навіть невпевненість, що це для мене, займатися комерційним просуванням своєї музики. І тут не вдається відрізнити стан застряглості від об'єктивної реальності, неясно, де криється ілюзія. Може, неможливість надумана. Може, можливість надумана. Війна впливає на мотивацію та кількість тривоги. Чи від того більше речей надумані? Може бути. Але тривога не надумана. Отак і пробуц відліпити ілюзію від реальності. Сама ця дія потрібна, але забирає сили.

***

У якості головної розвлєкухи у мене обхід чайних. У чайних закладах мозок наче розпрямляється. Чайну на Рейтарській гарно зробили — замість етнодекору це сучасне кафе, музло волає сучасне, як і на Кудрявці, але втім немає відчуття відторгнення, чуваки зуміли створити настрій простору, хоча є кухня, плюс якість чаю там важить.

Приємно бачити, як сенси поступово стають зброєю — як от повернення партії зіпсованої білої орлятини до країни-виробника. Підсилення доцільності своїх аргументів виконують баражуючі боєприпаси, але так було завжди, слова людей зі зброєю привертають більше уваги. Бути людьми, озброєними сенсами — наступний крок, і тут посеред типу як друзів знайдеться купа бажаючих нас роззброїти, але для того вже трохи пізно. Принаймні, сподіваюсь. Імідж — він як фотографія, спочатку себе треба проявити, потім зображення закріпити. А тут у якості речовин-закріплювачів порох та тротил годяться 100%.