Часто у соцмережах лунає питання, хто як вивозить те, що відбувається навкруги, усі ці обстріли та втрати. Мені допомагає відсторонення від ідеї про те, що я щось кудись везу, я ніяк нічого не виводжу, бо нікуди не рухаюсь. Я не можу завадити влучанням по об'єктах, мені набридло сподіватись на те, що ми раптом опинимося у числі чиїхось військових союзників, бо нікому нафіг не треба нам допомагати виживати, не кажучи вже про перемогу. Сподіватися на завершення війни теж не доводиться, бо якби рф і захотіла б, їй навряд чи дозволить китай. Мені допомагає розуміння того, що так, як я жив у дитинстві, тепер живе вся країна, і якщо тоді мав місце брак розуміння ситуації з боку інших людей, то тепер нікому нічого не треба пояснювати. Ті ж москалі, той же гидотний рагулізм, комуняцько-нацистська ксенофобія, агресія, недолугі намагання ідейної експансії, хоча усе це було демонстрацією власної лайняності та бажанням перетворити на лайно все навкруги, так відбувається і тут. Я весь час живу з відчуттям того, що все це вже бачив. Те, що люди навкруги ставляться одне до одного з більшою емпатією, ніж мав я у свій час, мені не заздрісно, скоріше радісно, але не стільки за них, скільки за себе, бо я живу у кращому суспільстві.

Думав поміняти скін цього блогу, але нічого кращого за цей не знайшов.

***

Можливо, колись навчусь сидіти у чайному закладі, не туплячись в мобілу. Знайшов розвлікуху, коментувати рендомні пости у тредс. Вигулюю там своє тіньове базікало.

***

Дружина привезла грибів, назбирала разом з тіткою підосиновиків, польських, один білий знайшла. Проварили, підсмажили, це просто амброзія. Причому білі гриби за смаком програють іншим, вони розкриваються за інших умов.

***

Вчора провів онлайн-урок, розказував, як грати вступ до однієї пісні GK. Увечері забацав ціле аранжування цієї пісні, треба буде відредагувати та зіграти, і можна пиляти відео. Це пісня No volveré, яку особливо люблять іранці та араби, бо там є типово арабські елементи аранжування. А відео записати треба якимось хитрішим чином. Так не хочеться самому з ним заморочуватись, що звернусь, мабуть, до відеографа.

Я не особливо великий любитель намальовувати собі якості типу переконливості чи якоїсь влади над чужими думками чи поведінкою, бо не знаю, навіщо людям така влада чи тримання за ілюзію її наявності. Але були деякі моменти у проф.діяльності, коли є причини вважати, що саме я ініціював деякі процеси, які до того не були вербалізовані, і коли критична кількість колег або ключові особи, які приймають рішення, переварюють сказане та знаходять в тому сенси та дієво це підкреслюють, це потім працює певним чином, і мені це повертається кращими умовами роботи та взаєморозумінням.

Нещодавно я спостерігав роботу дзеркальних нейронів. Колега, з яким я працюю, живе у досить напруженому темпі, який я не знаю, як можливо вигрібати, але він досить стабільний у роботі та інших проявах (не скажу, що з усім погоджуюсь, але стабільність присутня). І тут у мене з'явилося відчуття, що ця стабільність трохи пливе, це помітно по непрямих ознаках. Це співпало з тим, що я йому недавно сказав, що фізично не можу брати на себе таку кількість роботи, бо просто не вигрібаю, пару днів я просто не вийшов, мотивуючи це постковідною слабкістю. У мене з'явилася підозра, що на якомусь несвідомому рівні йому ідея прислухатися до себе імпонує, і те розхитування, яке я бачу, це наслідок. Коли хтось заявляє, що йому важливий власний стан та якісь більш звичні задачі, а вони у мене є, це спонукає до конструктивних роздумів та процесів, хоча який вигляд ці процеси будуть мати, хто його знає, але як би там не було, не буду ж я обмежувати себе у констатації меж своїх можливостей.

Трохи за сьогодні поколупався у сайті. Небагато, але вдень трохи поредагував назви та посилання, ввечері дещо на сторінках. Роботи там ще багато, але робити мені її важко.

***

Фізична активність зараз просто нереальна задача. Чи то постковідло, чи соматизоване вигорання, чи те і те.

***

Думав посидіти попрацювати з сайтом у шоколадній майстерні, але вона вдень зачинилася через кацапські гівнодрони. Поїхав на Воздвиженку, знайшов там заклад, в якому раніше не був, поряд з 32джаз, ще у парк потрапив, який раніше був закритий для прогулянок.

***

Думаю піти завтра грати на дарбуці у закладі, але мені так сподобалося бути вдома по вечорах, що, напевно, буду я потроху прикривати цю лавочку.

У таких питаннях як ідеологічне єднання або взагалі промоушн певної ідеї, яку в теорії люди мали б розділити, доводиться рахуватися з тим, що люди егоцентричні, і на першому плані у них "а що мені з того", а потім вже "ок" чи не ок. Так само обговорювали нюанси роботи гітарної асоціації - імхо, спочатку треба дати людям зрозуміти, що їм з того, що вони братимуть участь у роботі асоціації, а потім можна їх мотивувати робити якісь внески.

У голові того, хто чує слово "єдність", воно або перетворюється на абстракцію, яка не має рушійної сили, або потребує уточнення на рівні побуту та вирішення звичних справ. Такі поняття потребують конкретизації, як підмет потребує присудку, далі обставини, означення (сама структура повного речення - це наче модель явища, яка сприймається як повна), тобто людина має розуміти, з ким єдність, навіщо, що їй з того, які плюси та мінуси. Може бути єдність на грунті страху, тривоги - ці почуття люди точно розділяють, але чи це стає фактором єднання, не впевнений, хоча короткостроково - вочевидь, так.

Хоча є такий момент, що існують колективні рішення проговорені та не проговорені. Фактором єднання, напевно, може бути прийняття ідеї про те, що існують колективні рішення, які втратили актуальність, і потрібні нові, це також питання колективної відповідальності, і багато чого з того, що відбувається - це і є колективні рішення, і якщо вони вам не подобаються, давайте приймати інші. Але таку ідею неможливо просунути, бо люди такого не розуміють. Риторика, яка базується на існуванні "непроговореного, але діючого колективного рішення" - це надто реальна абстракція та надто абстрактна реальність, щоб люди з цим погодились. Прийнятна або міфологія, відірвана від реальності, або щось настільки реальне, щоб у тому не було сумнівів.

У цьому місяці сильно просів продаж нот аранжувань, десь у 3 рази зменшився. Я гадав, що це через відсутність нових відео на каналі, але виявилося, що на платформі з продажу табів деактивували деякі хіти, які гарно продавалися, бо за вміст цієї платформи взявся лейбл, і звідти купу всього повидаляли.

Є, звичайно, деякі обхідні шляхи, як туди закинути таби та прив'язати їх до відео в обмеженому доступі, або ж викласти на іншу платформу, але все це гра з чужою власністю. В цілому, я це сприймаю як певний фактор руху, менше прив'язуватись до хітів та більше створювати власний ексклюзив або братися за твори, не захищені авторським правом або захищені лише теоретично, з можливістю маневрів. Ясно, що це не набере стільки переглядів, але ж люди якось і без того працюють і живуть.

***

Грав нещодавно на дарбуці у закладі, відчував нездорову втому, надалі вирішив туди не виходити, поки не пройде. Це підсилюється усвідомленням того, що мені з цієї кр.-тат. теми пора потихеньку зістрибувать. Пару тижнів тому я казав, що воно навіть по приколу, зараз розумію, що ніт.

***

Забацав аранжування кр.-тат. пісні на 4 гітари, аранжування шкільного рівня, але гітарна академічна спільнота навряд чи візьме таке в роботу, надто екзотично, хоча дарма, пісня гарна. Є ще купа суперових пісень, деякі я зроблю соло чи на ансамбль чисто для свого задоволення.

Об'єднання людей у спільноти пов'язане з потребами людей у соціалізації та самовираженням. З усім цим важко у часи війни, коли обставини змушують до концентрації уваги на нижчих ланках піраміди потреб, але ті, хто сприйняття та продукування сенсів зробив атрибутами свого внутрішнього світу, залишить це у собі назавжди. Інша справа, наскільки актуальною для нього буде концентрація уваги на певних сенсах у певних ситуаціях.

Культура в широкому розумінні прокачує в людині сприйняття образів та сенсів та вміння ними оперувати. Суспільство, у якому є взаєморозуміння в інтерпретації образів та сенсів, стає таким організмом, де кожен член суспільства має почуття єдності та безпеки, бо знає, що представники культури підуть одне одному назустріч у скрутних ситуаціях та скоріше оберуть довіру у ситуаціях невизначеності.

Бачити культуру держави лише як сукупність певних мистецьких активностей — це досить вузький підхід, хоча ставлення до видів мистецтва — це лакмусовий папірець. Культурне життя у сенсі потягу до мистецтва починається з мотивації торкнутися певного мистецтва, сприйняти його сигнали, зібрати їх у сенси, і цей гештальт закривається отриманням бажаного. Ті ж властивості має суспільне життя, тому культурне життя від суспільного я б не відділяв, адже культура — це діяльність суспільства та його взаємодія у передусім невербальному полі.

Сенси сприймаються як щось одне, почуття — суміжне, але інше, проте людина пов'язує сигнали у єдиний меседж, керуючись почуттями, і культурна пропаганда має це враховувати. Російська імперія заганяла усіх в одне культурне русло страхом, безвихіддю та безальтернативністю, бо могла, але й сьогодні їхні методички не змінились, і їхня інформаційна війна проти своїх же громадян продовжується тими ж методами. Зараз такі часи, коли у нас з'явилося більше свободи вибору, але мотивувати людей зробити певний вибір стало теж складніше. Ситуація та сама, що з торгівлею у совку та після його розвалу — раніше реклама в умовах монополії була не потрібна, потім стало треба нагадувати про себе знов і знов, вишукувати для цього нові способи, складати маркетингові стратегії. Так і тепер виходить, що політичним українцям різних етнічних груп треба нагадувати про фактори єднання так і сяк в умовах, коли вони обирають хто досі рос.культуру, хто поїхав чи поїде та культурно розчиниться там або ні, хто концентрується на своїй етнічній культурі та чхав на ідею єднання у державі. (Маю відмітити, що кримським татарам вдається бути і носіями своєї культури, і фанатами української державності, адже для них Україна — це безпечне середовище, проте ця ідилія продиктована скоріше бажанням самозбереження, ніж симпатією до української держави чи культури, хоча мені складно судити, але я б самому собі про всяк випадок не лестив.) А хтось залишається дрімучим рагулем та вважає це справжньою рідною культурою, тож якось треба їх переконувати у зворотньому, і це процес, де виникає купа складних питань. Особливо коли рагуль (та й не тільки) дивиться новини, бачить певного персонажа з його мільйонами та королевами, і думає: а хто з них для мене може бути авторитетом? Якщо про це думає взагалі. Чиїсь авторитетні твердження у нас не мають рушійної сили.

Імхо, у нас культурна експансія держави по відношенню до громадян ефективна скоріше тоді, коли дотримується стратегії м'якого оточення людини культурою та провокує несвідоме відчуття її цілісності, бо будь-які різкі рухи волелюбний українець вважатиме стрьомною підставою. Єднання на ґрунті протистояння агресору — це ситуативне явище, але воно не панацея зовсім, і масове відчуття цілісності культури, яка панує навкруги та всередині, могло б бути профілактикою майбутніх проблем суспільства та держави, але це задача, з якою сьогодні справляються загалом фанати, які пропагують культуру просто тому, що інакше не можуть, якими рухає маніакальне бажання розширити коло її свідомих носіїв (росіяни слово "свідомиє" використовують в обсценному контексті, що теж симптоматично, бо саме свідомість носія культури — це захист від їхньої експансії). Тож ці свідомі маніяки роблять для нас усіх те, чого не зробить жодна авторитетна заява чи настанова, просто результати їхньої роботи сьогодні неочевидні, але завтра-післязавтра будуть, ці люди працюють просто на перспективу, на створення умов, передумов; таке підійшло б у якості мірила ефективності роботи чиновників, але їм далеко не всім така ідея сподобається.