Об'єднання людей у спільноти пов'язане з потребами людей у соціалізації та самовираженням. З усім цим важко у часи війни, коли обставини змушують до концентрації уваги на нижчих ланках піраміди потреб, але ті, хто сприйняття та продукування сенсів зробив атрибутами свого внутрішнього світу, залишить це у собі назавжди. Інша справа, наскільки актуальною для нього буде концентрація уваги на певних сенсах у певних ситуаціях.

Культура в широкому розумінні прокачує в людині сприйняття образів та сенсів та вміння ними оперувати. Суспільство, у якому є взаєморозуміння в інтерпретації образів та сенсів, стає таким організмом, де кожен член суспільства має почуття єдності та безпеки, бо знає, що представники культури підуть одне одному назустріч у скрутних ситуаціях та скоріше оберуть довіру у ситуаціях невизначеності.

Бачити культуру держави лише як сукупність певних мистецьких активностей — це досить вузький підхід, хоча ставлення до видів мистецтва — це лакмусовий папірець. Культурне життя у сенсі потягу до мистецтва починається з мотивації торкнутися певного мистецтва, сприйняти його сигнали, зібрати їх у сенси, і цей гештальт закривається отриманням бажаного. Ті ж властивості має суспільне життя, тому культурне життя від суспільного я б не відділяв, адже культура — це діяльність суспільства та його взаємодія у передусім невербальному полі.

Сенси сприймаються як щось одне, почуття — суміжне, але інше, проте людина пов'язує сигнали у єдиний меседж, керуючись почуттями, і культурна пропаганда має це враховувати. Російська імперія заганяла усіх в одне культурне русло страхом, безвихіддю та безальтернативністю, бо могла, але й сьогодні їхні методички не змінились, і їхня інформаційна війна проти своїх же громадян продовжується тими ж методами. Зараз такі часи, коли у нас з'явилося більше свободи вибору, але мотивувати людей зробити певний вибір стало теж складніше. Ситуація та сама, що з торгівлею у совку та після його розвалу — раніше реклама в умовах монополії була не потрібна, потім стало треба нагадувати про себе знов і знов, вишукувати для цього нові способи, складати маркетингові стратегії. Так і тепер виходить, що політичним українцям різних етнічних груп треба нагадувати про фактори єднання так і сяк в умовах, коли вони обирають хто досі рос.культуру, хто поїхав чи поїде та культурно розчиниться там або ні, хто концентрується на своїй етнічній культурі та чхав на ідею єднання у державі. (Маю відмітити, що кримським татарам вдається бути і носіями своєї культури, і фанатами української державності, адже для них Україна — це безпечне середовище, проте ця ідилія продиктована скоріше бажанням самозбереження, ніж симпатією до української держави чи культури, хоча мені складно судити, але я б самому собі про всяк випадок не лестив.) А хтось залишається дрімучим рагулем та вважає це справжньою рідною культурою, тож якось треба їх переконувати у зворотньому, і це процес, де виникає купа складних питань. Особливо коли рагуль (та й не тільки) дивиться новини, бачить певного персонажа з його мільйонами та королевами, і думає: а хто з них для мене може бути авторитетом? Якщо про це думає взагалі. Чиїсь авторитетні твердження у нас не мають рушійної сили.

Імхо, у нас культурна експансія держави по відношенню до громадян ефективна скоріше тоді, коли дотримується стратегії м'якого оточення людини культурою та провокує несвідоме відчуття її цілісності, бо будь-які різкі рухи волелюбний українець вважатиме стрьомною підставою. Єднання на ґрунті протистояння агресору — це ситуативне явище, але воно не панацея зовсім, і масове відчуття цілісності культури, яка панує навкруги та всередині, могло б бути профілактикою майбутніх проблем суспільства та держави, але це задача, з якою сьогодні справляються загалом фанати, які пропагують культуру просто тому, що інакше не можуть, якими рухає маніакальне бажання розширити коло її свідомих носіїв (росіяни слово "свідомиє" використовують в обсценному контексті, що теж симптоматично, бо саме свідомість носія культури — це захист від їхньої експансії). Тож ці свідомі маніяки роблять для нас усіх те, чого не зробить жодна авторитетна заява чи настанова, просто результати їхньої роботи сьогодні неочевидні, але завтра-післязавтра будуть, ці люди працюють просто на перспективу, на створення умов, передумов; таке підійшло б у якості мірила ефективності роботи чиновників, але їм далеко не всім така ідея сподобається.

 Просто люблю поєднання електроніки та голосу старих курдських співаків.

 

Оце місяць тому хворів чимось непонятним, потім відійшов, потім кашель знову посилився, але тепер розумію, що воно схоже на ковід, і його дружина привезла зі Львова. Тестів не робили, але я по характеру втоми впізнаю. Кашель тільки от почав попускатися.

***

Замінили диван, понаходили у старому дивані кілька речей, які колись зникли за загадкових обставин. Зокрема гарний годинник Citizen, який я не встиг толком поносити. Одразу поїхав у контору поставив батарейку, тепер не нарадуюсь.

***

Змусив себе до оновлення каналу на ютьюбі, забацав ансамблеве аранжування гарної кр.-тат. пісні. Плюс відловив на сайті "тарганів" — деякі сторінки, звідки можна було купити ноти, не працювали через зміну серверного протоколу.

***

На макбуку програма OpenShot страшенно тупить. Я псіханув та поставив саме прогу для мака CapCut, бо ШІ мені сказало, що цей опеншот погано оптимізований для mac os. Блін, це ж інша справа, нова прога просто літає, функціонал бімба, чо я раніше не поставив шось нормальне? Гадаю, це питання я ще не раз і не п'ять собі поставлю з приводу різних речей. 

***

Їздив записуватися на студії, задіяв манушну гітару, але попередив чувака, що ми запишемо ще одну пісню, про яку домовлялись, і далі я пас. Хай думає, що я виснажений і що в мене хандра, вигорання, депресія чи щось таке (щось із цього справді може бути), просто я не думаю, що казати йому справжню причину відмови братися за його пісні йому справді варто. Може, у мене таки є базові поняття про емпатію, хоча тут, може, інше: є речі, які треба окреслити дуже контрастно, щоб на них зважали, а надто виразна прямолінійність може бути образливою, тим більше той вид прямолінійності, до якого я тяжію, коли мене бісить те, що і як відбувається.

Через суміш факторів я перестав робити аранжування, через це у канала з відео став падати рейтинг через брак оновлень, а через це я втрачаю більше, ніж заробляю, граючи кілька разів на тиждень на дарбуці з акордеоністом. Треба цю роботу жорсткіше дозувати та повертатися до аранжувань, бо це не діло.

***

Вчора зробив айран на основі катику, хоча для цього міг би підійти і якийсь інший кисломолочний продукт, але цей я сквашував сам. Айран вийшов ідеальний, просто додати води та солі.

***

Провів онлайн урок з кубинцем, який живе у Маямі. Гадав, що він нормально спілкується англійською, живучи там, але виявилось, що не дуже. Довелось мені згадати іспанську, у якій я не практикувався багато років, але виявилося, що я багато чого пам'ятаю та можу нормально нею розмовляти, хоча музичну термінологію треба ще погуглити. Я вчив іспанську у шкільні часи, і вона мені завжди подобалась набагато більше, ніж англійська, це впливає на те, чому вона краще сидить у пам'яті.

Лише через пару місяців роботи з акордеоністом з'явилося відчуття якоїсь впевненості та слідкування за темами у швидких темпах. Пробував чіпляти тамбурин на п'ятку, бо інакше м'яз на лівій нозі втомлювався часто тупотіти, потім почепив його на дарбуку, знову зняв і почепив на носок, вже насобачився.
***
Ця робота у закладі мені звалилась на голову, і я очікував, що вона швидко мене прикумарить. Насправді я від неї не те щоб втомився, хоча й утомився загалом, просто мені подобається буцати по дарбуці, ще й прогресувати у цьому, плюс безкоштовна кава на молоці у джезві, чай, комуністичні ціни на янтики для персоналу та відчутна знижка на все меню мене тупо підкупили, є фактори емоційного підкріплення. Плюс у мене немає зорового контакту з публікою — я сиджу під кутом та дивлюся в стіну, на якій висить вінтажний килимок. Ідеально. Плюс дізнаюся щось про кр.-тат. мову та культуру щось, чого раніше не знав. Це мене повертає у ті часи, коли я вивчав фарсі та паралельно дізнавався про перську культуру та життя в Ірані загалом. Тут схожа тема, але з музичною мовою. 

***

Кашель так і не проходить вже місяць. Був нещодавно на заході, де народ палив сигари, прокурили приміщення так, що я потім повернувся додому і кашляв весь вечір. Але це не вперше, кашель довго тримається, а що я реально ненавиджу — це коли тримається нежить, це просто капець.

***

Зробив катик на основі того катику, що передав колега, спочатку подумав, що помилився з ультрапастеризованим молоком, але воно було просто пастеризованим, і все вийшло. Отримав щось схоже на грецький йогурт, зробив на ньому цацикі. Тепер зробив трохи більше, щоб частина встигла закваситись як слід.

***

Якось надибав магазин, у якому завжди є пікулі/pickle, який мені в Індії дуже зайшов, ферментовані оливки, цитрусові чи мікс манго та овочів. Дружина привезла соус tikka masala, який я додаю у курку під час смаження, виходить дуже по-індійськи. Соус закінчується, де брати новий, поки що не знаю. Знайти гарний чай ассам — теж така собі задачка, бо чай на ринку є, але щоб гарний, то не факт.

Одні кажуть, спочатку були танки, а потім російські книги, балет і т.п. Інші кажуть, все почалося з культурної експансії. Хоча у мене інша версія: все почалося з передумов до прийняття чужого. На полицях знайшлося місце для російських книг, у голові воно знайшлося для російської мови. У головах знайшлося місце для дичини, не сприйняти якої було чомусь не можна. Воно і досі знаходиться там, і досі купа українців мають до дичини потяг. Якийсь потяг до екзистенційного досвіду, перемішаний з садизмом — а от я візьму і зроблю інших жертвами власних уподобань. Не все ж самому бути жертвою, треба ж щось змінити навкруги, відчути владу. Покращити іншим життя не можу та не хочу, так хоч зіпсую.

Як от обсесивна тяга всюди тулити російську мову, особливо там, де це недоречно. Відсутність тоталітарного устрою у країні дає можливості, якими люди зловживають, маючи на це певні права, хоча, як виявляється, використання рос.мови у певних робочих сферах таки має не завжди очікувані обмеження, але ж у нас демократія з її парадоксом: процент населення наполегливо розповсюджує рос.мову, бо це "язик моєй мами, і я не буду нікому нічево обьяснять", граючи з ворогом в одній команді, але користуючись свободами, яких би людина не мала у ворожій країні, для якої тутешні принципово демонстративні рос-мовні — це ресурс. Здавалося б, коли держава закручує гайки, це мало б викликати у русофілів ейфорію, бо наконєц-то щімят как слєдуєт, але вони чогось ниють. Може, це і є прояв ейфорії, хтозна. Але в Латвії та ж петрушка, хоча там повноцінним громадянином не кожен може і хоче стати.

Якщо поглянути на розвиток рос.імперської ідеології та напрацювання по задурюванню людям мізків, то диву даєшся — системна робота протягом століть. Ідеологія перемішана з міфологією, є методички, готовий комплекс дій ще з царських часів. Як їм вдалося надбати стільки знань у сфері пропаганди та організованого примусу?

Гадаю, росіянами рухало і досі рухає передусім бажання зберегти те, що вони захопили, ілюзію політичної цілісності та культурного домінування, не будучи при цьому повноцінною нацією з окресленими кордонами, тобто це намагання окреслити себе у сурогатний спосіб просто тому, що вони колись стали на цей шлях і не можуть більше з нього звернути. А наша задача — окреслити себе від них, як це робив Хома Брут.

На всьому рос-мовному просторі практично відсутні діалекти, хіба що якісь регіональні говірки чи специфічна вимова. Вони з самого початку ідею об'єднання великої території підкріплювали запозиченими атрибутами, зокрема такими як Русь і слов'янство, хоча Русь тут, а не там. Тож їхня база знань та бібліотека методичок — результат багатовікових намагань склеїти те, що не дуже склеюється, тому треба тиснути, раптом воно склеїться. Але ж кожен, хто пробував клеїти, наприклад, пластик епоксидкою, знає, що тиск не допомагає, і те, що не клеїться по природі, ніколи не склеїться.

Тому ясно, чому існування України вони називають екзистенційною загрозою — бо саме тутешня земля породила все, що пов'язано з Руссю, а способи розвалити її на складові не дали результату. Україна виявилася більш цілісною, ніж рос. імперія та її подальші аватари — совок та рф, але без присвоєння собі кореня, з якого росте все "руське", їхні гілки пересихають та відпадають. Війна почалася тоді, коли термін придатності сурогатних способів об'єднання захоплених земель дійшов до критичної межі. Хоча це було так ще тоді, коли головний герой у Generation "П" Пелевіна отримав завдання придумати національну ідею, якої і на той час не було, та й не могло бути, бо росіяни — це імперський етнос, а не нація, тому їхнє вторгнення так нагадує навалу ходячих мерців.