Я поняв, чим цікавий серіал Чорний список: довгі театральні монологи Реда — це місток між кіно та театром. Актор старої школи з відмінною риторикою та гарно написаними монологами, у яких іронія, сарказм, відтінки почуттів, замислуваті формулювання та багато чого такого, що є у гарному кіно та чого нема у середнячковому.

***

Взяв на пробу саке запити ним роли. Вопше не поняв цю субстанцію, зовсім. Смак зовсім не вписується у місцеву палітру зрозумілих смаків, хоча, як це буває з елементами японської культури, воно доходить не одразу. Японці у фільмах про самураїв сидять в шинку п'ють оце пляшку за пляшкою. Як це можливо, неясно. Хіба що якась особлива чакра відкрита від тривалого контакту з рисом.

***

У сусіда померла собака. Велика грізна боксерка, яка на практиці ані гавнути на когось, про цапнути чи кусь мови не було. Навіть з дворовими котами не конфліктувала. Шкода животіну, кажуть, останнім часом їй було важко ходити й дихати. Мабуть, недавня спека її доконала.

***

Переслухав деякі поп-хіти пізніх 80-х, 90-х та 2000-х. Робили ж люди музло. І мелодія присутня, і гармонізація адекватна. Згадуєш, які зараз стандарти, тягне у секту "раньше било лучче", принаймні у поп-музиці. Ясно, що зараз є, як є, і якщо все так, то на те є запит. Але не без того, що доступність технологій зробила школярів бітмейкерами та аранжувальниками, і для цього не треба розуміти нічого в музиці, можна кнопать кнопки, і саунд якось мутиться. Ясно, що у реальному шоу-бізнесі все робиться по-серйозному людьми з освітою та досвідом, знанням різних стилів, але чому у попсі така відмова від музики на користь аудіоконтенту, це питання дуже широке. І упирається воно, схоже, в особливості монетизації та поверхневого сприйняття музики, бо вона здешевшала, її так багато, що заморочуватися з її якістю вже не на часі. Аналогічна ситуація з пересіданням з концертного майданчика у ресторан, де менше відповідальності та бажання заморочуватись з якістю виконання — оце погагяєм якусь туфту на 4 акорди, і норм. Так і попса вже давно робиться, більше акордів — неформат, давайте лише примітив.

Коли я вчився у технічному вузі на спеціальності "захист інформації", зробив один узагальнений висновок, який для себе часто не роблять люди, і подекуди мають через те проблеми. Не хочеш, щоб інформація кудись утекла - не сприяй цьому і не тринди де-інде, люди мають знати тільки те, що ти готовий сказати, а не те, що ти бовкнув, бо язик як помело; або ж обрав для конфіденційного повідомлення незахищене середовище.

Коли я проходив курс по розвитку міжнародної кар’єри артиста у сфері world music, основна ідея, яку я для себе видобув (вона була прямо озвучена однією з лекторок) - бути класним музикантом та мати міжнародну кар’єру - геть не одне й те саме. Це було відповіддю на непоставлене запитання, яке висить у повітрі: а можна якось так от, граєш щось, придумуєш, концерти у своєму місті робиш, ютьюб канал собі заводиш, щось туди викладаєш і щоб у якийсь момент хоба! квантовий стрибок кар’єри, і ти такий всюди по концертах поїхав, полетів, диски пишуться, вартість концерта та халтури за Києвом зростає, тебе всі знають, ну і ясно що хочуть купувати квитки на концерт, диски (в усіх є на чому їх слухати, що важливо), слідкують за афішею, тут-там фестивалі, ти на сцені з іншими зірками.

У цьому прихованому бажанні я нагадую собі персонажів всяких казок про золоту рибу, Ємелю чи скатєрть-самобранку, або ж людину, яка цих казок у дитинстві нахавалась вище здорового порогу, через розповсюдження дебільної російської культури, бо саме це - у більшій чи меншій степені дебільні російські казки, де ваня-дурак опиняється на вершині харчової піраміди, а веління спочатку щучеє, а потім вже твоє хотіння - воно не має бути спочатку, бо рос.культура таке банить. Тож у ситуації невизначеності, яка завжди є атрибутом простору, у якому відсутній досвід вирішення специфічних питань, психіка повертається у той стан, у якому ти здобував базові знання про причинно-наслідкові зв’язки, повертаються алгоритми, прописані у дитячих книжках, і домінує теорія самозародження: роби, що хочеш, інтелект не рішає, а воно все якось раптом само розрулиться. Або ні, але включи дурака та про це не думай. 

Ясно, що коли не знаєш, що і як робити, як бути частиною індустрії, яка тут не розвинена, то починаєш гадати на кавовій гущі: а раптом це спрацює, а раптом те. Хоча насправді є певні закони ринку та певні принципи здобування місця на цьому ринку, де якщо опиняєшся, то це зовсім не як в Україні, коли у тебе є місцева монополія на певні функції, на Заході ти весь час пашеш, щоб не розчинитися у морі інших музикантів зі своїми здобутками, будуєш комунікацію, яку будувати толком ніколи не вчився, бо це не дуже рішає, коли у тебе монополія, до тебе веде багато шляхи так чи сяк. Це розхолоджує, треба сказати, але налаштуватися на кропітку роботу по розширенню контактів і т.д. я не можу, мені заважає закритість, втома та інші напрацьовані алгоритми, але оцю ідею про самозародження успіху я намагаюся потроху викорінювати, бо це довбаний ментальний вірус російського походження, а значить згенерований з лайна і палок, які сам ставиш собі в колеса.

Спекота капець. Коли я їду кудись на самокаті, навантажений інструментами, не відчуваю цього, потім у приміщенні піт просто ллється, хоч ходи з рушником. Все ніяк не привчу себе пити більше води у спеку. Основне джерело води для мене — вечірній чай, а так я воду майже не п'ю, бо майже не відчуваю спраги, а процес пиття нудний.

***

Подивився увечері дофіга серій Чорного списку. Не думав, що додивлюся до 9 сезону, втягнувся, як той кіт з анекдоту, що спочатку боявся пилососа. Думав, що коли наприкінці 8 сезону грохнуть одну з головних персонажок, далі буде трохи ні про що, але виявилося навпаки, бо вона забембала своєю хаотичністю та дурнуватою поведінкою, якось навіть спокійніше стало.

***

Вже третій сезон роботи у італійському закладі, і нарешті дирекція викотила претензію (і то через колегу, який з нами не працює, але домовлявся про нас), що ми граємо занадто багато "сумних" тем, та взагалі обличчя у нас невеселі. Муахах. Я вже давно подумую про те, щоб наступного року відмовитись від регулярної роботи там, бо мені доводиться грати одне й те саме весь час, бо фактично я поставлений в умови, коли саме в цьому складі робити щось нове неможливо — колега з філармонійною закалкою майстерно обіцяє розібрати гармонії нових тем, але ніколи цього не робить, а ставити пюпітр та читати з листа їй западло. Сподіваюся наступного року знайти сили перебороти жадібність та відмовитися від цієї теми.

***

Тут з філарою інша тема — скоро там концерт з Мариною, вони зробили афішу, на якій моє обличчя спотворене ШІ, а переробляти ніхто нічо не буде, бо просто отак от. Філара хороше місце, виступ там мене надихнув, але воно випробовує музикантів на толерантність до дичини та відсутності конструктивної комунікації.

Поза тим, що ми бачимо навколо та у чому варимося кожен день, є якісь загальні поняття — прагнення, реалізація, втеча, контакт, обмін і т.д., але коли ти у процесі вирішення якогось побутового, робочого питання, чи в емоційній комунікації з кимось, то трохи не до того, щоб фіксувати увагу на більш загальних речах та давати їм імена. А чи потрібно це? Загалом люди якось без цього живуть, як і без багато чого такого, що цікаво мені, і будуть жити далі, тож тут питання особистого вибору, гратися у ситуативне жонглювання поняттями чи ні. Особисто мене цей процес розважає та якось заспокоює, коли я відчуваю застряглість та брак мотивації, також він допомагає не переоцінювати власну роль у якихось процесах навколо. Вона загалом зводиться до "щось зробив — то й добре". Кому цього від мене мало, той мені допоможе зробити більше. Якщо ні — то оточуючих все влаштовує, мене тим паче.

В цілому я нез тих, хто обсесивно прагне продуктивності та бажає іншим "продуктивного дня". До неї та до мотивації у мене помірне ставлення, у якому хотілося б якнайбільше претендувати на об'єктивність. Мотивація надає вектор, але здійснення та відчуття реалізації тримається на чинниках різної природи, які супроводжують цей вектор та забезпечують рух у заданому напрямку. Мотивація — це наче потенціальна енергія, яка має рушійну спрямовану силу. Чи буде вона перетворена на кінетичну у процесі руху — це залежить далеко не лише від сили мотивації, а ще й від властивостей об'єктів та процесів, параметрів простору, кожен вимір якого грає свою роль.

Мотивація — частина механічної системи між зародженням та реалізацією ідеї, але чому певна ідея зароджується саме у чиїйсь окремій фантазії?

Як параметри простору впливають на появу зерна ідеї та її розробку?

Чи не самозароджується вона там, де її присутність особливо доцільна?

Чи є її народження появою з пустоти, чи це перехід з однієї форми в іншу?

Які підсвідомі процеси передують її появі, і наскільки точно може бути підсвідомо оцінено весь контекст та зроблені прогнози?

Все дуже цікаво, але нічо не зрозуміло.

Частина понятійного простору, де існує інформаційний вакуум — це скринька з невідомим, яка вже дає мені певний вектор, бо такі об'єкти цікаво вивчати, тобто роздивлятись їх під різними кутами у пошуках хоча б відблиску. Зокрема це дає можливість відволіктись від питань мотивації, бо я нічого толком не знаю про систему, у якій мотивація — це напрямок майбутнього руху, а можу тільки приблизно щось про неї уявляти. Все одно спокій нам лише сниться, і ніхто не знаходиться у повній бездіяльності; раз вже я пишу цей пост, то й тут працює механізм реалізації якогось задуму, який мені самому не дуже зрозумілий на початку написання.

Співіснування з думкою про невизначеність, невідомість, пустоту — за цим цікаво спостерігати, слухаючи людей іноді особливо уважно. Індуси тисячі років казали, що у будь-якій порожнечі існує атман, і навіть більшість філософських шкіл Індії це прийняли за відправну точку. Сучасна фізика каже, що порожнечі не існує хоча б тому, що у вакуумі існують хвилі та сила гравітації. Але пустота у сприйнятті багатьох людей, якщо не більшості, — це наче смерть, кінець, остаточне руйнування. Можливо, вона міфологізована християнською культурою, або ж демонізація пустоти створює контраст, де чим темніша порожнеча, тим яскравіше блищить антонімічний ряд до слів, які до неї відносяться. Міямото Мусаші, до речі, торкнувся теми порожнечі з дуже цікавої сторони.

У школі я не любив історію, мені просто було нецікаво те, що відбувалося там-сям, коли і що відбувалося — війни, повстання і т.п. Я зрозумів, де ключ до цікавості: зв'язок із сьогоденням. Якби історичні події та процеси розбиралися як компонент сьогодення, то тоді стало б ясно, про що воно, бо так це не для всіх очевидно. Проте деякі моменти відтоді залишилися у пам'яті.

Перше — різниця між причинами війн/повстань та приводами до них. У цьому сенсі існує популярна підміна понять, нібито привід сам по собі стає причиною, проте достатньо уважно піходити до людських стосунків, щоб зрозуміти, наскільки це не так. Без причини будь-який привід не має значення, а за наявності причин поява приводу — справа часу.

Друге — роль духовенства у політичних процесах, на уроках історії це стосувалося здебільшого католицтва у середні віки, але насправді це тому, що таким був акцент у радянських підручниках, насправді це стосується й інших частин світу та різних часів аж до сьогодення. У школі це явище, коли у попів влади більше, ніж у короля, здавалося якоюсь дичиною, поки не стало ясно, що легитимізація влади тримається на міфах і легендах.

Зараз на історичний процес я загалом дивлюся як на двошаровий — є події, тобто явні процеси (або ±явні, залежить від акцентів та фокусу уваги), а є сприйняття та обробка інформації під впливом риторики, подій та сталих реакцій — індивідуальних та групових. Світ ментальних процесів неявний, але врешті, хоч і непрямо, але стає явним через певні дії під впливом певних ідей за певний час. Неявне проситься стати явним приблизно так само, як працює виштовхування з води під дією сили Архімеда.

Такий комплексний підхід до історичних процесів насправді цікавий, бо він включає соціопсихологічну складову, але тут важливо не впасти у квазірелігійну впевненість у вірності власних висновків, бо такі випадки бувають. Інтелектуалізації передує бажання подавити почуття, але почуття є підґрунтям до думки, і у ментально-почуттєвому циклі можна потрапити у зручну карусель та втратити адекватність.

Один з успіхів москалоти — вони дуже давно зрозуміли, що задурювати людям голову — найкраща зброя, тому вони навчилися штучно формувати інформаційне поле, контекст, у якому психіка людини тоне та вважає, що оцей інфобруд, яким вона захлинається, — це і є правда, бо це оточує всюди. А нє может же бить, чтоби тєлік всьо врємя врал, ну нє может же. Це дієво, бо більшість людей неспроможні триматися від цього подалі. Навіть ті, хто позиціонує себе як рос.опозиція, продовжують бути носіями бруду та розносити його всюди. Ідея, яка навіть опозицію тримає в узді — це сильна зброя, і це краще визнати, бо протидія їй — довгий процес, який має бути координованим протягом тривалого часу, і тут авторитаризм знову має фору — там реалізуються довгострокові плани, у демократичних країнах нова команда завжди може поставити під сумнів доцільність тривалих іпсо, особливо якщо політсила фінансується з певних джерел. Модна й дуже популярна надія на те, що все якось само виправиться під дією часу та подій, розтягує ланцюг подій та забирає все більше часу, і все одно деякі речі не стаються самі собою. Час, а точніше досвід, отриманий протягом часу, спонукає, вчить, лікує, переконує, але не всюди і не всіх, і сам собою не вирішує питань, які упираються у прикладання власної волі до певної точки опори, бо час — лише мірило того, що ми робимо чи ні. І тут було б доречно поставити питання про те, створюються чи не створюються передумови для того, щоб іншим певну суспільно корисну роботу було робити швидше та простіше. Для цього свою непомітну функцію треба поставити вище за демонстрацію власних здобутків, а це удар по нарцисизму, який ще спробуй витримать. Суспільство, критична маса якого має нарцисичну травму, яка керує почуттями та діями, саме стріляє собі в ногу та кульгає, але каже на це народний танець.

Хотів собі меч шікомідзуе, ось нарешті прийшов. Контора, яка ними торгує, отримала партію різних прикольних катан, було з чого обрати. Тепер є модна палка з секретом. Поселю її в офісі, бо вдома місця нема, щоб вона була на видноті.

***

Замовив фірмовий фрейм драм невеликого розміру, щоб його задіювати у роботі з акордеоністом. Це так здавалося, що на дарбуці все проканає, але виявилося, що дарбука має зовсім не той характер звуку, що треба. В ідеалі для кримськотатарської музики треба або дхол вірменського типу, або дойра, схожа на узбецьку, але жоден серійний фрейм драм такого звуку не дає, хіба що мізхар, і то до якоїсь міри — він яскраво звучить, але традиційний звук сухіший. Ясно, що тут не та ситуація, щоб мені сильно з цим паритись-кумаритись, бо я просто гітарист, який дарбучить на заміні, я можу продовжувати так робити. Але я поважаю традиційну музику, хоч до кримської ніколи не мав особливого інтересу, як і до Криму, але вона малює цікаві знайомі пейзажі, які показують Крим з такої сторони, яким я його не бачив.

Я впевнений, що якби склалося так, що я б кудись емігрував, то однією з речей, за якою я б тужив, була б якість продуктів. Залежить, звичайно, від країни, бо десь щось краще, десь гірше, десь місцева кухня могла б зовсім не "зайти", але їжа — це тутешня сильна сторона, як і родючість ґрунтів.

Але всюди присутній дуалізм, і з цією родючістю пов'язані пастки, куди потрапляє носій традиційної ментальності. Крім того, москалота традиційно ненавидить тих, у кого щось є просто тому, що є, а не тому, що ти заплатив за це століттями поїдання пареної рєпи, і влаштували тут Голодомор, тепер ще й війну, разом з якою екоцид.

По-перше, гарна земля — запорука наявності їжі, її відносно легкого здобутку. Не треба збиратися у зграї та йти грабувати інші народи, як варяги чи москалі. Плюс — можна цього не робити, все і так є. Мінус — відсутність досвіду збиття у зграї та войовничого настрою. Він у критичної маси українців з'являється ситуативно, зараз якраз така ситуація, але агресивна войовничість не вплетена у порядок денний, вона у нас не є частиною соціокультурного континууму, у цьому сенсі ситість робить нас недостатньо підготовленими, у той час як москалі ненавидять ситих — достатньо почути інтонацію диктора якоїсь їхньої пропагандистської програми, коли той каже про ситу Європу чи ситу Америку. Якими би не були феноменальними наші військові здобутки, за умов психологічної підготовки до війни, яка може бути розв'язана будь-ким, та хоч і нами, була б ще краща результативність, бо швидке переведення психічних ресурсів у стан війни вже виснажує саме по собі.  

По-друге, традиційне мислення у аграрній країні зводиться до аграрного циклу з його нюансами. Один з нюансів, на який я б звернув увагу, — це відсутність різких рухів, у природі все повільно, тому мислення і психіка налаштовуються на повільні повторювані процеси, це впливає також на музику, бо в ній нема яскравої атаки, все на м'якому видобуванні. Але на рівні довготривалого планування домінує відчуття циклічності та є страх перед факторами, які цю стабільну циклічність порушують. Янукович своєю фразою "головне — це стабільність" попадав у цей ментальний паттерн. Сьогодні психологічно важкий час, бо світогляд, у якому домінує відчуття циклічності, стикається з необхідністю адаптуватися до форс-мажорів, коли стало складніше будувати довгострокові плани, але і тут працює дуалізм, бо цей досвід розширює світоглядну картину та додасть таких вкраплень у ментальність, щоб бути стійкішими до подібних психологічних пасток.