"Все її вина" — гарний міні-серіал, не схожий на інші. Картинка на рівні, але це норма для сучасних серіалів, тут ще топова акторська гра та купа гарно розроблених тем — систематичний аб'юз, поведінка у емоційно складних ситуаціях, готовність допомагати. Зараз багато серіалів несуть феміністичну повістку, цей у тому числі, але вона загорнута у досить небанальну обгортку.

***

Колись таки псіхану й куплю меч шікомідзуе. Ясно, що сувенірний, але є в ньому шось. Типу палка, але не палка — як у фільмі "Сліпа лють". Щоб висів на стіні для феншуя та грів своєю наявністю.

***

Очікування нового сезону роботи в італійському закладі — фіналізується обговорення умов та складу. Вся ця тема з мандоліною та цією роботою — це для мене предмет особливої гордості. Це одна з тем, яку я просував, не маючи особливої підтримки. Фламенко, гітара — це людям ще цікаво і прикольно. Мандоліна — це щось ну дуже нішеве. Але виявилося, що ця тема дала свої плоди, і виступ у філармонії тому доказ. Співпраця з мандоліністками з філармонії почалась з моєї пропозиції розписати для них тему Ланцалаві та зняти їм відео. Досі дивуюся, як у мене на це вистачило ентузіазму, коли я сам собі не зберусь нормально демку зняти. Ну а зараз музика Ланцалаві — це наче оформлення того сегменту мого внутрішнього простору, де я наче на середземноморському відпочинку, плюс є щось у мелодиці магічно-олдове, чого не вистачає.

***

Записав днями пару навчальних відео для виставлення на патреоні. Частина тих, кому цікаві аранжування, не читають ані ноти, ані таби, і такі відео як альтернатива. Плюс це вигідніше, бо патреон не знімає таких комісій, як сайти з продажу нот + елементарний вивід коштів.

Пішов у магаз, думав пошукати якийсь цікавий ром. Ром там весь був таке собі, треба у спец магаз за ним тулитись, після останнього 8-річного рому не хочеться шопопало брать. Але бачу стоїть джин, а я ні бум-бум про джин, хіба що пам'ятаю смак джин-тоніка Оболонь, який мені не подобався, бо гірчив. Але колись навіть сомельє, який проводив дегустацію віскі, казав, що віскі не любить, а любить джин. Думаю, спробую, що воно таке, і наскільки гірке. А виявилося, що дуже цікава тема, ялівець дає такий новорічний вайб. Все, тепер джин з тоніком буде на новорічному столі, бо ялинка завжди штучна, а смак джину наче доповнює її вигляд хвойним смаком. Смак оцього Gordon's — наче хвою жуєш, мені таке дуже заходить.

Люди так влаштовані, що нас усіх дуже тішить відчуття, наче у якихось ситуаціях, аспектах життя, сегментах понятійного простору ти не сам. Бачачи у комусь щось спільне, можна вже казати "ми": ми те, у нас се, простіше будувати комунікацію і т.п. 

Але куди ж без але. Про таке не дуже кажуть, щоб не кидати тіні на щось приємне та на свої ж соціальні засади самореалізації, але варто придивитися до спорідненості: може, глибина спорідненості в цілому ілюзорна, і будується на надто поверхневих ознаках?

А може. Наприклад, я колись зрозумів, що музиканти мислять дуже по-різному. Хто як чує та хто чим керується при побудові музичних фраз — ніколи цього не збагнути, бо це вписується у властивості конкретної людини та її способи мислити та відчувати. Хто як чує та сприймає музику, знати неможливо. Але все це виходить далеко за межі музичної тематики. У тому, як люди виражають те, що думають і відчувають, — це фасад, за яким ніколи не ясно, що саме знаходиться. Можна будувати здогади, але майже або зовсім наосліп. Всі освоюють необхідний лексикон та фразеологію, щоб орієнтуватися у спільнотах, щоб інші тебе розуміли, але все це досить приблизно. Унікальні почуття виражаються стандартним чином, це обмеження, але це й консенсус, адже іншого способу донести повідомлення нема, лише усім зрозумілі фрази у межах наявного лексикону. У мистецтві є можливості сказати більше, ніж люди звикли чути, але це треба вміти.

Можна до цього підходити з позицій celebrate diversity, адже у світі стільки всього унікального та незбагненного. Але це не дає ілюзій визначеності та контакту, а їхня відсутність — для багатьох це подих смерті. Тому у контакті доводиться рахуватися з чужими уявленнями про характер спілкування та характер того, що буде почуто, і які почуття це, ймовірно, спровокує. Біля людини, що йде з милицями, треба йти повільно, або ж не йти поряд. Так само в кожного є свої сформовані понятійні милиці, на які кожен звик спиратися, це як спрощує комунікацію, коли крокуєш поряд в тому ж темпі, наче у тебе такі ж милиці, так і ускладнює її, коли неспівпадіння починає впливати на хід розмови.

Забацав на днях відео з аранжуванням кубинської пісні Cómo fué. Відоси такого плану — це більше для наповнення каналу контентом, який мені самому приємний, ніж про комерційну складову, бо ноти таких аранжувань не дуже продаються. Це гарна пісня, але я не люблю її акомпанувати на виступах, бо мені звучить якась тягамотіна. З кубинською музикою я поняв таку річ, що ми тут можемо робити репертуар, грати пісні ритмічно, схоже за стилем, але коли йдеться про нюанси, то нюансів нема. Щоб звучало, треба ретельно вслухатися та робити аранжування, керуючись смаком та почуттям міри. Якщо робити щось бендом, треба на це час та мотивація, а ми все робимо швидко, щоб наступна зустріч після репетиції була вже на сцені. Плюс не для всіх це базовий стиль, плюс не всі артисти професійні, купа своїх нюансів.

***

Думав, що обрати між поїздкою в офіс записувати навчальні розбори тем та клепанням сехілій. Обрав, як завжди, поїздку на Воздвиженку на каву з мороженком. Солодкий протест проти самоексплуатації.

Головна подія цих днів — концерт у філармонії. Довелося до нього ретельно підготуватися, і це дало свої плоди. Був повний зал, люди приймали дуже тепло все, що гралося — навіть ті композиції, про які я думав, що публіці вони в цілому нецікаві. Пограв з колегами мандоліністками, нарешті дійшло до діла, щоб мені з ними пограти. Концерт перевершив всі очікування та дав заряд енергії та мотивації, його користь для мене розтягнута у часі. Було якесь таке відчуття, коли грав першу тему, то відчував дискомфорт та невпевненість — то те, що струни треба було змінити, то десь якісь фрази не так звучали, як слід, і це напрягало, але після другої теми раптом прийшло відчуття контакту з публікою та якась спокуха. Подібні речі я не навчився пояснювати, і проситься якась езотерика, якою справді тут сильно пахне. Для відповідального концерту, де я грав стільки соло, коли подібних концертів не було вже півтора року, я дуже гарно справився і собою задоволений. Будуть іще подібні запрошення — буду радий.

***

Не поїхав сьогодні в реаб.центр, де вчу пацієнтів грати на гітарі, тож день звільнився. Під вечір думав поїхати на каву з морозивом на Воздвиженці, але натомість взяв морозива і печеньків і поїхав в офіс, де теж є кавомашина. Заодно струни зміню, хоча налаштувався не займатися сьогодні робочими справами, але все одно дозвілля найчастіше навколо музики крутиться.

***

Якогось хріна перестав працювати месенджер. Я його зніс, а заново поставити не можу, тому обходжуся іншими способами контролю повідомлень. Поки грався з чисткою кеша та даних, злетіла оплата карткою, про що дізнався в магазині. Такее. Поки що не знаю, що робити, все перепробував, крім повної переустановки фб та гугл-сервісів.

Сів позайматись на гітарі десь години півтори. Я останнім часом мало граю, бо нема на те настрою. Тут тисне почуття відповідальності, бо філара — не ресторан. Щось треба допрацювать, щось дорозбирать, щось довчить, аде в цілому вже є бачення. Пограв в ансамблі з мандоліністками, звучить саме те, що треба, просто бальзамічно. Плюс там кілька моїх ансамблевих аранжувань. Мене чомусь цей факт не чіпає, нема особливого відчуття реалізації з цього приводу (може, потім з'явиться), мені подобається сам звук та участь у такому виступі.

Коли нормально розігрався, то і бажання щось старе повторити є, і мозок налаштовується на контакт з інструментом та звуком. Отак би щодня, — виникає така думка. А хто ж заважає, — виникає резонне питання. Тримати техніку та репертуар наготові — це запорука майбутньої демотивації, я це вже проходив не раз і знаю робочий шаблон. Коли більше енергії, більше бажання звернути якісь гори, від того сильніше б'єшся головою об зачинені двері, які просто намальовані на глухій стіні. Ніякого золотого ключіка, який би ці двері оживив та відкрив, нема. На це любителі мотивувати та розказати, що все в наших руках, і шо ненада видумувать, зазвичай кажуть, що все насправді можливо, якщо є бажання, а якщо ти застряг, то ти у голові у себе застряг, а ззовні все чікі-пікі, просто треба рухатись, лупати якусь скелю, шось там гризти якесь каміння. Я намагаюсь, наскільки мені дозволяє підсівша когнітивка, помножена на депривацію сну та почуття застрягання, зрозуміти, де я ментально застряг, а де знаходжуся в обставинах, які створюють відчуття пастки. Так от брак мотивації та рухливості — це за мною є, але я реально в таких обставинах знаходжуся, і найкраще, що зараз можу для себе робити, — це не розпорошувати ресурс. Хоча іноді здається, що його зовсім мало, але потім є з чим порівняти, і хоба, виявляється, що його було не так щоб сильно мало, буває і менше. Виникає питання: куди менше? Реальність каже: спостерігай далі. Такі спостереження — теж наче якісь нові досліди, яких я б залюбки не проводив, але хоч шось нове. Можна і тут дійти якихось конструктивних висновків. Наприклад, можна зрозуміти на власному досвіді, як це не бути озабоченим власною корисністю для певних кіл оточуючих, бо тебе просто на це не вистачає. Виявляється, що всі кругом якось виживають і без твоєї корисності для них.

Комусь для медитації треба якісь мандали чи сісти по турецьки, зібрати пальці клювіком та сидіти уявляти себе на шляху до внутрішнього спокою, мені класно медитується на шмат морозива у каві, який я перегортаю чайною ложкою. Це просто танець Шиви, в ньому все суще та несуще.

***

Найкраще заняття в сонячну погоду — поїздити на самокаті по Воздвиженці. Іноді навіть хочеться переїхати туди жити. Але не певен, що цей район для життя норм, чув про проблеми з комунікаціями, з парковкою тут теж нюанси. Але сонячні промені серед цих цукеркових будівель стають особливо м'якими, є в цьому якась магія. Хотів заїхати в одну з двох кав'ярень, на які налаштувався, обидві закриті. Знайшов іншу не гіршу, з чесною кавою глясе, морозиво у якій я перегортав на початку поста.

***

Думав заїхати у кав'ярню "Кара", але я для цього не почуваюся достатньо винуватим за те, що байдикую замість робити поточну роботу, ще й термінову. Готуюся ж оце до концерту в філармонії. Скіки туди прийде людей, я не морочуся, бо це не мій клопіт. Але там треба підготувати матеріал, щось розписати, щось довчити, цим треба займатися мало не зараз, на що я сказав собі, що тут гарна погода, і Воздвиженка жде.

***

Псіханув і купив станок для виточування кілків для сехілій замість замовляти ебенові кілки. Гарна штука, треба ще призвичаїтися, придбати додаткові фічі та, можливо, токарні різці. Зробив протягом тижня 5 сехілій, вже розійшлися. Іноді виконувати замовлення прикумарює, бо це ламає хоббічний вайб. Але якщо взявся розказувать направо-наліво про можливість замовити, то шоуж. Згадав, що колись дід казав, що хотів мені заповісти свої станки. Як мінімум токарний по дереву. От зараз мені вже цікава їхня доля, але там родичі його дружини все прибрали до рук, та й таке.

***

Щоб полегшити процес виточування корпусів сехілій, замовив у чувака з олх порізку бруса американського горіха та іпе на палички потрібного мені розміру. Це реально спрощує роботу, коли сам не маєш циркулярки.