Чим корисні ідеї міфологічної космогонії — це тим, що вони задають вектор мислення у напрямку мінус нескінченності по вісі часу, і змушують стикнутися з невизначеністю, чи там нуль по вісі часу, чи мінус нескінченність, чи щось поза віссю? Концентрувати увагу на цьому моменті — це не щось на кшталт згадок чи чиїхось цитат, а що там Калі, а що на це Шива, а що з цього приводу Брахма та Індра, чи зібрав себе докупи Осіріс, як там Перуну дніпровська вода, і хто потім бомбив Югославію і чи може існувати у природі росія без путіна, а фокус уваги на самому початку: що було, коли нічого не було, і коли вісі часу іще не існувало в актуальному вигляді? (У серіалі Локі є ігри з таймлайном та альтернативними всесвітами, що імпонує авторам коміксів, але у 2-му сезоні нагнали такого біса, що дивитися я не зміг. Може, ще спробую.)

Рігведа (XX 128) каже, що нічого не було, навіть богів, це дуже цікаво, я часто згадую той вірш. Вміння сміливо оперувати чимось, що є "нічим", переросло у математичний нуль як екстракт з філософії порожнечі.

Мені здається, щоб зрозуміти мотивацію людей у певних процесах більш достеменно, треба намагатись сфокусувати увагу на порожнечі, яку індивід хоче від себе приховати тими чи іншими способами. Або ж забути її, насичуючи пам'ять подіями та óбразами, зміщуючи на них увагу, формуючи на тому бачення внутрішнього руху та змін. І коли ці способи стають схожими у певних бульбашках, де є жива взаємодія та робота дзеркальних нейронів, можна говорити про суспільну тенденцію. Коли способи трансформуються, а у моду входить новий коктейль з понять, парадигм та спостережень, можна говорити про суспільні процеси. Але ідеї, ментальні процеси та дії крутяться навколо пустоти, яка утім наділена достатньою енергією, щоб навколо неї розгортався лютий двіж, яким люди себе займають, знаходячи в тому сенс буття. Порожнеча — це не той продукт, який можна пити чистоганом, утім там, де наче нічого нема, все одно щось є. Нам не вистачає цього в культурі. Ми відштовхуємося від негативного, щоб здобути позитивне способом інверсії мінуса, але обходимо увагою нуль. Напевно, цьому сприяє християнська міфологія, де все, що не добро — то є зло, тобто є плюс, є мінус, третього не дано, або ж воно від лукавого. Але справжня історія та цілісний міф починаються з порожнечі, яка шар за шаром обростала тим, що ми тепер називаємо нашим — хоч мисленням, хоч життям, історією, і т.д., парадигма приналежності та її сполуки з іншими парадигмами теж з'явилися не одразу, тому я припускаю, що хірургічний огляд нашарувань з огляду на гравітацію, яку має порожнеча, — це ефективний спосіб аналізу, а чого саме — то вже справа іншого порядку.

Мистецтво відпочинку — це для мене досі щось незвідане. Мені здавалося, що якщо музика — то "моє", то нема що робить — береш гітару чи мандоліну та ганяєш гами чи якісь теми. А те, що від музики можна втомитися, це у мене в голові не дуже вкладалося, бо не було кому мені це пояснити, тому була ілюзія всемогутності, типу якщо музика і я — одне ціле, то інструмент є природним продовженням мене. Ні, воно так і має бути у контексті володінняі нструментом, але ж його треба іноді класти на місце і примушувати себе його не чіпати.

Наприклад, я зрозумів, що у мене є внутрішній протест проти виконання деяких аранжувань українських тем. Вони гарно зроблені, але несуть ретравматизуючий емоційний відбиток. Якийсь час я свідомо їх уникав. Сьогодні спробував зіграти одне, і вийшло досить свіжо і непогано. Треба буде його колись зіграти на концерті у Львові — я впевнений, що туди прийде більше людей, ніж було раніше, бо у мене там тепер багато віртуальних знайомих колег, які цінують мою діяльність.

***

Замовив з Тему пару гірлянд, одну кольорову, повісив над столом, іншу в офіс, бо гірлянда звідти відправилась на дачу. Офісна гірлянда виявилась не дуже, я чекав на тепліший колір світлодіодних ламп. Може, продам комусь, або ж звикну. Вона від usb електрохарчується, це навіть плюс.

***

Був концерт кубинської тематики, гарно пройшов. На відміну від настрою 3-4 роки тому мене зараз ці концерти не кумарять, я навіть ініціативно берусь щось десь підспівати. Гадаю, це не стільки про жадібність, скільки про досягнуті точки в комунікації та готовність до діалогів. Там, де я бачу готовність до діалогу, а не до його декорації, там більше ймовірності, що я десь щиро поступлюся своєю звичною позицією просто з вдячності за те, що її просто почули та врахували, разом з тим я бачу, як працюють мої рекомендації, це теж мотивує бути активною частиною процесу. Це був складний шлях, але так відбувається всюди у людей зі своїми сталими приколами.

***

До речі, згадав про різницю між готовністю до діалогу та його декорацією. Один з маркерів неможливості діалогу — це блукаючий погляд співрозмовника, у якому відчувається його сконцентрованість на тому, що він зараз скаже, і ±терпляче чекає, поки ти заткнешся, а не на тому, що кажеш ти. Я про це кажу категорично як про неможливість діалогу, хоча вона ситуативно може з'явитися; вірогідність мінімальна, але люди вміють дивувати. У цьому я себе відношу до песимістично налаштованих реалістів, можна себе обманювати та намагатися гратися у діалог з тими, хто на нього не налаштований, типу в процесі налаштується. Це так не відбувається, якщо нема налаштувалки, вона по щучєму велєнію не виросте, бо для цього нема передумов. А принцип простий, якщо передумови є, то щось може відбутися, якщо нема — то не може відбутися.

рф обирає об'єкти атак, будучи схибленою на символізмі. Поцілити у Лавру — це, ясне діло, символічний жест, бо церква — це символічна споруда сама по собі. Але якщо у перспективі 2-3 днів це дія, яка викликає сум, то у довшій перспективі ця дія наростить свій символічний зміст, і від цього символізм споруди лише виросте. Храм згодом відремонтують, але я за те, щоб залишити видимі ознаки атаки, бо це ефективна антиреклама рпц, зроблена за кошт воєнної машини рф.

Наші вояки не витрачають ракет і дронів на символічні цілі, бо це лише допомогло б рос.пропаганді ситуативно роздмухати щось на тему національного єдинства, якого в них нема. Нафтові та бензоналивайки — саме воно. Та мені давно здається, що має прилітати по їхнім спиртзаводам, бо це вклад у майбутній вибуховий настрій їхнього суспільства, якщо так можна сказати про жителів рф.

Думав, чим наповнити канал з аранжуваннями, забацав аранжування хітової пісні Клептона Tears in Heaven. Я її вже багато разів грав раніше, але продумав аранжування, щоб якось відрізнятись від інших кавер-мейкерів. Загалом правильно зробив, це виграшна тема і в плані переглядів, і в плані просування нот. Записував крізь втому та не був упевнений, що вийде нормально записати, але вийшло. Ти не менш, треба вчитися регулярно відпочивати від будь-якої музики.

***

Їздив на дачу. Дружина там забацала минулого року гарну перголу, я ще брав участь у її встановленні, бо чувак фізично сам не міг встановити величезні балки. Я туди ще повісив вуличну гірлянду, цього року під перголою гарне патіо з каменів та щебню. Я розумію бажання там щось зробити, навіть захотілося цього року туди вибратись. Але вся ця дачна тема тупо не моє. Думка про те, щоб жити десь за містом, викликає у мене жах. Я навіть бувати там не хочу, все це через складний комплекс факторів, так історично склалося, що місця за містом я сприймаю як резервацію, у яку мене привезли непонятно за шо, і треба перетерпіти, а потім фух, додому.

***

Надибав нову чайну зовсім близько, на Франка. Раз там побував — зробили чайну гарно, є асортимент чаїв, хоч і невеликий, але воду вони замовляють Аквалайф — це мало не найдешевша вода у 5-літрових бутилях, чай на якій я пробував заварювати, але вона дивна, наче морська опріснена вода. Що поробиш, якщо власник чайної (а це взагалі збиткова тема) так вирішив, то що поробиш. Їм типу якийсь хімік так порадив, але, як на мене, це просто намагання зекономити на воді, і це провальна ідея, як для чайної, бо якість води там центральна фішка.

Оці заруби з поляками за Бандеру і УПА - це якесь трешидло, яке я не можу осягнути. Здавалося б, є теперішній час, у якому є певні атрибути та процеси, у яких треба орієнтуватися і які треба розрулювати. Але ніт, треба вчепитися в атрибути минулого та минулі процеси та боротися за монополію у коректності їхнього прочитання, і цей процес стає атрибутом сьогодення. Така трохи ментальна рекурсія.

Але в усіх вкушених імперським минулим всюди така тема, агресивне осмислення історії, агресивне до інакоосмислюючих. Що в цьому може радувати - це те, що в України є своя позиція, яка озвучується - держава може йти на поступки, на дискусію, але проше паньство, тут у нас отак і так, і щоб ви знали. Ясно, що поляків це бісить. Але що це за хрінь в голові, яка примушує їх до фіксації на Волинях та УПА, я не можу збагнути. Напевно, це бажання вийти за рамки часових обмежень, використовуючи їдею як засіб для розширення рамок - ось я типу оперую не лише теперішнім, а й у чомусь минулим, осмислюю його так або сяк, і певним чином впливаю на те, яку це прочитання минулого буде далі мати рушійну силу. І прив'язую своє життя до минулих процесів, тобто розширюю свій таймлайн назад, цим моделюю майбутнє, де мене й надалі буде кумарити Волинь та Бандера, це породжує ілюзію стабільності процесів у Всесвіті та моєму житті як центрального процесу, принаймні для мене. Так сходяться разом минуле, теперішнє і майбутнє, можна ще накидати зверху польського католицтва, і буде бінго. Уже бінго, я б сказав, вчора казав і скажу завтра.

Імперії хочуть розширятися не просто тому, що якщо ти щось загарбав, то увійшов у смак, і треба ще і ще. З росіянами це у чомусь і так, бо у них херовий грунт, і вони тупо голодні історично. Імперська ідея перетинається з екзистенційними переживаннями та створює ілюзію вирішення питань, на які немає відповідей. Імперські ідеї тоді ефективні, коли подаються як знеболювальне від екзистенційного болю. Тому розширення імперії - географічне, ідеологічне, мовна чи якась іще експансія - це створення для носія імперської ідеї відчуття більш "важкої" бульбашки та участі у вирішенні долі світу, у керуванні світопорядком хоча б у масштабах континенту, чи маніпулюванні ним. Ідеї спираються на прочитанні минулого, бо силу ідеї треба подати у розрізі довгого часового проміжку, який буде перевершувати довжину людського життя. Тому упороті імперці так захищають картинку минулого, що готові впасти заради нього у повну шизу. Бо вже за кілька століть були вибудувані ментальні схеми, і вони потребують ритуалів, які важливіші за якісь окремі життя чи просто моральні норми. Війна проти України стала таким ритуалом, та й поляки від Бандери і УПА не відчепляться, бо оцей поділ на хороший-поганий у них вже стійко засів у тому ж кластері мозку, де аборти вважаються небогоугодним ділом, хоча притомних поляків багато, упоротих досі критична кількість, і знов чіплятися за минуле - це більше регулярні політичні маніпуляції, щоб показати, як певна політ.сила піклується про честь Речі Посполитої. Нелюбов поляків до українців має ту ж природу, що й нелюбов арабів до євреїв чи асирійців, турків до курдів - їх не вдалось арабізувати чи отуречити, а українців не вдалося ополячити, щоб зробити їх частиною польської бульбашки, але частиною другого сорту. У той же час гігантська поміч Україні - це те, за що ми завжди будемо вдячні, але для поляків це ритуал протидії російській імперській ідеї, від якої постраждали поляки. Політично балансувати між чужим бажанням нас русифікуівати чи ополячити та зберегти себе за багато століть нам не звикати, але нові часи потребують адаптації способів такого балансування до сьогодення. Зате ми добре бачимо це сьогодення та будуємо обережні плани на майбутнє. Врешті це більш психічно здоровий підхід попри купу складнощів. Гадаю, тверезий погляд на складне сьогодення - це наш важливий експортний товар.

Нещодавно брав участь у концерті італійської тематики, репертуар — здебільшого стародавня попса з радянських платівок. Звичайно, приєднатися до складу музикантів з мандоліною та кахоном — це для мене свого роду мультиінструментальний тріумф, але до репертуару є питання. Вірніше, питання риторичне: чому така музика досі приваблює людей? Тут відповідей кілька. 1. Бо для тих, хто про італійську музику дізнавався з радянських платівок, це було тоді щось нове, цікаве й енергійне, сьогодні про це живуть спогади. Плюс італійська мелодика перетинається з народною та оперною музикою, і навіть стара попса відчувається як щось рідне та знайоме. 2. Для молодняка, який не дуже в курсі радянських платівок, це європейська екзотика, яка звучить цікаво, є прозорі мелодії та зрозуміла ритміка, тобто музика сама по собі якісна та продовжує бути конкурентноспроможною. 3. Про сучасну італійську поп-музику у нас не знають, бо у нашому медіапросторі вона відсутня, а платівки різних Пупо, Кутуньйо і т.д. за радянських часів були всюди. Ну тобто ці уявлення про італійську музику досить стабільні. А те, що ми в тріо у ресторані не граємо цю стару італопопсу, для мене це теж певний тріумф, грати це кожного тижня мене б тупо знудило.

***

Зробив транскрипцію теми Pärlepolskan шведського автора Роджера Таллрота. Люблю цю тему у різних варіаціях, вона темна та чарівна, просто перлина нордичної музики. Перестроїв октавну мандолу, понизив дві перші пари струн на тон, і виявилось, що це офігенний стрій, який треба освоювать. Там ще треба каподастр на мандолі щоб був, так от наступну сехілью малого розміру зроблю саме для мандоли.

Знесли пам'ятник Булгакову, у стрічці ниття.

Хто його дуже поважає — може просто не здавати його книги в макулатуру, цього достатньо. В цілому у нього був гарний стиль та звучання мови. Я не дуже реагую на зміст тексту, більше на організованість та звучання, тому не читаю прозової художки, бо не можу з нею контактувати. Так от носитися з Булгаковим як зі свєточем світової літератури нема сенсу, бо він у світі не те щоб сильно цікавий. Визнавати його українським письменником — нонсенс, бо це був російський письменник. Навіть якби він не був українофобом, він би все одно був російським письменником. Як от Газданов — осетин, жив у Франції, але був письменником російської еміграції. Парижанам цікаво щось про пам'ятник Газданову? Ага, щас. Або Паустовський, який значну частину життя провів у Києві та симпатизував українству, теж письменник російський, де б він не жив. Гадаю, вся ця історія з пам'ятником М.Б. більше про зміни у вигляді ділянки історичної частини міста, бо люди люблять очима, а думають дупою, і під зміни у візуальному плані підключають якісь суміжні почуття, кожен свої, далі видають цю суміш нейроімпульсів за власні переконання. Хто любить прозу Булгакова, той і так її собі любить, молодняку він навряд чи цікавий, а знесення пам'ятника — це більше стратегічний крок подалі від злиття російської та української окремих історій у масовій свідомості, бо це злиття довго було ціллю росіян. Оцей стогін у мережі дуже симптоматичний, а коли треба зрозуміти кроки для вирішення проблеми, прозора симптоматика цьому допомагає. Щоправда тут нема нічого такого, чого не можна було передбачити, і нічого такого, на що б цей стогін реально сьогодні впливав. Тим більше, булгакосрач, як і інші срачі, допомагає юзерам соцмереж випустити пару, доєднуючи щось відносно новеньке до швидкого дофаміну. Сила мистецтва сьогодні.