Людям взагалі реальність без якогось сюжетного бекграунду якось не особливо цікава, тому сторітелінг реально продає. Треба зробити продукт частиною реальності, для цього треба його загорнути у міфологічну обгортку.
Можна на цьому етапі переживати внутрішній конфлікт між брехнею та повагою до реальності, але цей конфлікт трохи загладжує ідея про те, що для інших головне, щоб картинка була привабливою, як кіно, а чи засноване воно на реальних подіях — вже питання п'яте, і якщо написати "засновано на реальних подіях", практично всі повірять, бо так сказано. Якщо сказати щось, що швидко додасть якийсь штрих, який легко впишеться у чужу картину світу, ніхто не буде піддавати сумніву сказане, адже нема проблеми у тому, що це виглядає як правда, отже, чому б певному твердженню не бути нею.
"Пошук істини" на цьому етапі упирається у те, що у кожного його істина відповідає його власному потягу до комфорту, спроможності до обробки інформації та тому, як сюжети взагалі вписуються у життя, яку функцію виконують у підтриманні ментального балансу.
Для роботи мені треба рахуватися з тим, що імідж артиста вписується у чужу міфологічну картину. Те бачення артистів, яке є у східних країнах, мені більше імпонує, але тут все якось по-своєму. Концентруючись на функції артистичної роботи, можна працювати більш ефективно, і останнім часом є певні позитивні зсуви. Сам для себе я граю те, на що прийшло б 20-25 слухачів, тому мені дешевше самому собі це пограти, врешті має ж у мене бути щось для себе. Але маючи більше профіту від функціональної роботи, є більше можливостей якось просувати те, що ближче до душі. Хоча я не знаю, чи хочу робити з цього товар.
Сам я розважаюсь, отак от колупаючись у поняттях, хоча поняття придумані людьми, люди — природою, і нащось нам дана така функція, називати предмети, поняття та явища якимись іменами, перетасовувати їх та розкладати складні пасьянси, спостерігаючи щось нове і виловлюючи з комбінацій якісь нові рушійні елементалі. Несумісність якихось загальноприйнятих понять, їхні підміни, протиріччя, нестача інформації — все це може підбішувати, але врешті це цікаво. Це наче освоєння космосу, який завжди може здивувати. Хоба, тут якесь сяйво, тут метеоритний дощ, а тут чорна діра, там на диво гармонійні траекторії, ну рухаємося далі, орієнтуючись по відбитому світлу від якихось світил.
У взаємодії з іншими треба якось на ходу розуміти правила гри, але єдиних правил нема, бо кожен бачить їх по-своєму. Весь час кидати м'яч, розуміючи, що кожен кидок містить якусь інформацію, яку ти хочеш або донести, або приховати. Це складна гра, якщо ця взаємодія не по роботі, а особиста. Але й по роботі не всі вміють керуватися виключно робочими критеріями, і це сумно. Комусь, як мені, хочеться більш емоційно тихого спілкування, хтось навпаки не може без якихось драм, і починається — тебе примушують до участі в емоційному спілкуванні, а ти не можеш примусити інших вирішувати прості питання в емоційно рівному стані, бо для них це наче смерть, а тобі навпаки їхнє полум'я боляче обпалює шкіру. Все це у поєднанні з розмитим поняттям реальності створює хаос, задля підтримання якого, здається, людство як таке було вигадане якимись космічними силами.
