Я ніколи не рахував кількість розчарувань у своєму житті, хоча наближався до цієї ідеї.

Розчарування у сімейних цінностях, які проголошувалися старшими. Всі ці проголошення лише множили ілюзію того, що люди взагалі мають якісь цінності. Для того, щоб мати хоч якісь цінності, треба мати якусь клепку. Все те, що проголошувалося, рухнуло, залишився ваккуум, але бінго! це усвідомлення не було раптовим. З самого початку ці цінності були неповноцінними, але це було неочевидно з точки зору мозку, що розвивається. Але циганські предки дали мені те, що дало мені шанс вижити, і тому я весь час гордо заявляю, що маю частково циганське походження, хоча не всі розуміють, нащо.

Розчарування у ідеї просувати тут стиль фламенко. Може, це розчарування у собі як у людині, яка б цим займалася, але це скоріше контакт з реальністю: є неможливі речі, якийсь час тобою може рухати ідеалізм, потім його переростаєш. Але з самого початку ця ідея була нездійсненною, хоча це було неочевидно.

Розчарування в ідеї робити ансамблево-танцювальні програми фламенко. В комерційному сенсі вони могли б бути прибутковими, особливо якщо зробити гарне шоу, але навіть Piano flamenco band як вершина українського ансамблевого фламенко-виконавства майже не мав відчутно прибуткових виступів. Виступи з танцівницями — це окрема тема, я розчарувався в ідеї про те, що роблю з ними щось спільне та у цьому можна якось розвиватися. Моєю задачею було грати фіксований акомпанемент під фіксовану хореографію, вони мені ставили задачу, адже я можу те і те, а я їм здебільшого задач ставити не міг, бо це їм складно, ну плюс технічні обмеження, бо більшість із них почали танцювати пізно і уперлися у ліміт можливостей. З самого початку кожен з нас грав у свою гру та мав власні цілі та очікування, які не співпадали з чужими, але це за риторикою "мьі же шото делаем вместе" якось сховалося. У своїх наїздах на танцювальну тусу я був неправий у тому, що очікував від них того ж, що й від себе. Вони натомість очікували від мене того, що мені просто приємно шось робити і соціалізуватись, от моя соціалізація в їхньому колі й зійшла нанівець. Якщо є якісь робочі питання — в усіх є мій телефон, але ми навіть по роботі більше не маємо контакту.

Я розчарувався або в собі як в артисті, який весь час буде шукати способів здобувати більше популярності, або ж в концепції цієї популярності, тяги до якої я, можливо, ніколи насправді не відчував. Особливо в стані зниженого психічного ресурсу відчувається, що сама по собі соціалізація мене не приваблює, лише тільки якщо вона не організована навколо креативної складової, як нещодавно на проекті Кемп, от там мені сподобалося комунікувати, бо ми виконували завдання, підключаючи свою креативність. Але просто тусити на вечірці я не можу. Якщо нема колег споріднених стилів чи конкретних питань до конкретних людей, я звідти тікаю (хіба що це друзі, з якими коло тем для обговорення менш обмежене).

Я зупинився у практиці на табла, хоча граю цією технікою на дарбуці та кахоні. Я зупинився у грі на скрипці, хоча просунувся у мандоліні завдяки скрипці. Я зупинився у вивченні фарсі, хоча далеко не все з голови вивітрилося, я досі розумію повсякденну мову загалом. Без практики я не маю мотивації розвиватися у вивченні якоїсь мови, і це просто логічно. Можна було б продовжувати просто заради навантаження мозку, але мені лінь.

Добре, що те, що я лінивий, для мене не є раптовим усвідомленням, бо я завжди це знав.

Розчарування у професійній композиторській діяльності. Мої власні композиції навряд чи матимуть резонанс, співмірний з вдалими аранжуваннями хітів (які я вмію робити завдяки композиторській практиці). Хоча я сам пропагую ідею про те, що чиста творчість потрібна передусім самій людині, що творить, я завжди радий якимось зовнішнім приводам щось створити. Тому мої твори не є ходовим товаром, але правда й у тому, що до професійної композиції я впритул навіть не підходив. Хоча от той самий проект Кемп дав можливість до цієї діяльності доторкнутися, і тут я б навпаки сказав, що я з надією ставлюся до себе як до виконавця подібного роду роботи. Але це, знову-таки, схоже на аранжування, технічна робота з креативним компонентом. До композиторської діяльності з переважно творчим компонентом я ставлюся якось ідеалістично — можливо, занадто, адже все, що професійно робиться, то для людей, і треба думати спочатку про них, а потім про себе, а де людина заглиблюється у власну творчість, у неї "я" попереду всього і всіх.

Я розчарувався у західній культурі комунікації, яка мене так приваблювала як народженого ще в совку, вона виглядає екзотично, разом з тим рагулізм, якого повно й там, просто ізригається шляхом інших гримас та словоформ. А так люди всюди однакові, рівні, але ми як українці теж рівні з іншими, але бідніші серед рівних, тому ми в цілому біженці та жертви, які не хочуть закрити гештальт, якого західні диванні спеціалісти у геополітиці так чекають — дати росії нас знищити як культурну одиницю, відмінну від них. Тоді західняки зможуть називати всіх словом "рашнс", як у старі совкові часи, коли не треба було вчити нові слова та назви країн. Тому їм насрати на кількість жертв, бо для них це все просто шум в ефірі. Зачухалися, лише коли самим вже трохи лячно стало. Коли їм казали, що це і їхня війна, вони не хотіли вірити, але Європа дуже різна, генералізація тут не канає.

Так само я розчарувався у тому, що являє собою сучасний варіант демократії, автократії я не симпатизую взагалі, а анархія — це нереальний сценарій, бо анархічне суспільство слабке, його завоювати легко, хоба — і натомість прийшла сусідня автократія. Світова політика намагається якось існувати, роблячи якийсь вигляд, оце й усе, автократичні режими об'єдналися та тиснуть, а демократичні прогинаються, їм об'єднатися не дає хоча б той же Трамп, який то мита якісь введе, то ще якусь херню творить, та й Європа дуже неоднорідна та має проавтократичну колону. Україна наче прямує до демократії, за це демократи на чолі з Байденом нас дуже підтримували на словах, на ділі — давали зброї рівно стільки, скільки треба, щоб не здохнуть швидко. Бо скільки людей загине, не так важливо, головне обмежити можливі інформаційні сплески та "розізлити росіян". Але в цілому жоден спосіб організації суспільства не є досконалим, ідеалізувати якийсь із них — це жити у казці. На жаль, радіти нам пропонується лише одному: стоїш зараз міцно на нижній ланці піраміди потреб — радій, що іще стоїш рівно.

Іноді думаю про нудьгу. Може, думаю про неї, щоб не нудьгувати.

От якщо б у мене вийшов якийсь пасивний дохід на такий рівень, щоб я не заморочувався питаннями роботи, від чого б я тоді відмовився?

Може, хіба що від якихось заходів, які не вписуються у повільний графік життя. Типу я не візьму другого чи третього учня за день чи другу роботу за день в закладі. В цілому не є проблемою робити так хоч зараз.

Але чи відмовлюсь я від усього — від виступів, аранжувань, уроків? Навряд чи. Тобто моє життя, напевно, було б ± таким самим. Хіба що я б більше думав про власну творчість та авторські концерти. Ну або ні. Але іноді точно б виходив у якісь заклади з кимось просто задля руху та не відмовляв би учням, які прагнуть навчитися грати фламенко, або ж вони просто здібні.

Це так здається, що коли можеш купити собі кудись квиток та поїхати туди, то тобі нудьга не світить, бо кругом же ж купа нового, кругом якісь нові враження, новий вайб і те.пе. Але правда й те, що може бути й навпаки — ти просто возиш із собою нудьгу та вигулюєш її там і сям. Новий вайб дають нові люди, а з моїм стилем соціалізації я можу їх знайти тільки на роботі.

Це може так здаватися, що якщо у тебе завжди є гроші на поїздки та нема прив'язки до роботи, нудьга тобі не світить. Схожого плану ілюзія самоствердження у мене була перед випуском диска. От я його випущу і все життя буду відчувати від цього сатисфакцію. Реальність: я забрав з контори кульок з дисками і згодом подумав: так, ну а що далі? З ними ж треба шось робить. Та й далі кудись рухатися, зважаючи на те, що моя точка старту не нульова. Може, була б нульова, було б простіше, а тут ще треба щось думати інше, ніж те, що я робив до того.

Взагалі спостерігати за представниками західної культури комунікації та порівнювати її з тутешньою культурою цікаво. Це як подорож між світами, де таке відчуття, що це якісь різні галактики, потім виявляється, що й галактика одна, і планета, просто різні ділянки планети, різні культури взаємодії, а в глибині ті ж самі люди, про які написані ті сами підручники з психології, соціології, криміналістики і т.д.

Але на поверхні різниця дуже разюча. Вмикаєш якесь відео на ютьюбі, де хтось з американських чи європейських акторів щось розказує у телешоу. Теми, характер жартів, інтонації, ведення діалогу - все незвичайне, ми так не вміємо. Вміємо якось теж, але інакше. Знову-таки, я щось вмію чи ні, мої колеги, а інше покоління спілкується інакше.

Навіть у приватних бесідах, у смол-току європейці та американці інші, вони використовують багато стандартних фраз та шаблонних інтонацій, щоб підтримувати контекст взаємодії, якому вони навчені, це їхнє соціальне виховання. У країнах з певним характером цивілізованості воно має бути, бо все тримається на людській взаємодії та підтриманні мотивації інших взаємодіяти з тобою. У цьому сенсі східна пострадянська Європа трошки дикувата і незрозуміла для них. Ми якісь тихі, стрьомні та наче дикуваті. Наші музиканти - якщо й технічні та освічені, то все одно незрозуміло, як вони налаштовані до колег та публіки. Що у нас в голові та у чому можна на нас розраховувати, коли ми не демонструємо відкритості та прозорості мотивів? Напевно, це є причиною того, що колективний Захід не дуже розуміє, як з нами співіснувати в одному понятійному та правовому полі. Хоча Європа дуже різнобарвна, їм не звикати.

Таке враження, що у них загальний вайб такий: ось я, ось ти, я тобі можу оце, ти мені оте, тримаймо зв'язок та давай грати в одну гру, бо разом ми щось можемо, а поодинці - ні, все справді круте робиться тільки у команді. Чи праві вони в тому? Безперечно. По рахунках можна сплатити, маючи стабільну роботу, а робота - це взаємодія, тобто і для тебе, і для мене це робота, і ми граємо в одній команді. Як мінімум треба підтримувати гарний рівень життя, щоб більше внутрішнього ресурсу було сфокусовано на вищих ланках піраміди потреб, тоді ми створимо особливий вайб, і це буде нашою фішкою.

У нас якось по-іншому. Кожен з нас - особистість, яка може функціонувати, коли їй не заважають. Особистість, яка загартувалася у захисних реакціях. Треба весь час захищатися то від близьких, які питають, коли ти собі нарешті знайдеш роботу, то від суспільства, яке або не поділяє твоїх уподобань, або вважає твою роботу не надто цінною або чимось не на часі, і треба весь час відгороджуватись від рагулізму, у т.ч. рагульного споживацтва, і чимось себе радувати. Щось мутити то тут, то там, і якщо залишаються якісь сили, то ще й іноді радіти чомусь. Коли опиняєшся у контексті, де діло упирається в людську взаємодію, то перестроїтися одразу не виходить. Інша емоційна картина, інше виховання, інша піраміда потреб - спочатку якось виживи, коли на тебе валиться всяке лайно - знецінюючі натяки, рагульні запити, шахеди та ракети. Щоб зберегти себе, потрібен потужний захисний панцир, і ті, хто намагаються зрозуміти, що там у того чувака всередині, отримують подряпини або не розуміють, як підібратись ближче та щось зрозуміти. Я у такому разі кажу всім, що я музикант стабільний у функціональному сенсі, я сказав, що прийду та зіграю, значить, так і буде. Тим, хто хоче якогось іншого контакту, щоб втягнути мене у контекст своєї творчості, я роблю боляче, а буду робити ще боляче, якщо тип не розуміє з першого разу, що його експансії за мій рахунок не буде, якщо у нас нульове співпадіння вайбу, і я швидко втомлююсь когось слухати. Щоб в'їхати у комунікативний контекст, прийнятий у західних колег та менеджерів, треба перебудувати взаємодію з навколишнім світом, але як це зробити, коли цемент давно застиг, неясно. Ситуація, у якій частина проблем усвідомлені, частина ні, зокрема потреба у власній творчої реалізації нікуди не зникає від активного ментального процесингу. Щось я можу робити сам, а щось не можу, і треба щось робити в умовах, коли я не вірю у спільну творчість, а вірю в адресний запит до людей з відповідними скілами, але ж його ще треба скласти та йти шляхом реалізації складного задуму, а сил на це тупо йок.

Але можна стати актором і навчитися розмовляти по-їхньому. Використовувати слова that's amazing, perfect, всяка підтримуюча та позитивна риторика, якої нема в нашій культурі, а дарма. Врешті всі вони теж люди зі своїми тарганами, але подібне акторство - це те, чому вони давно навчилися. Треба і нам навчитися бути зрозумілими та потроху м'яко переконувати Захід у тому, що росіяни - упороті мавпи, яким ніколи не можна вірити, хай би як вони не намагалися мімікрувати під культурних людей та пхати свою історію, вкрадену у нас культуру та надуту велич. Хоча, можливо, вони й самі потроху доходять певних висновків, хоч і бояться різкої прямої риторики та схиблені на пошуках спільної мови між природними ворогами, але ми ще довго матимемо їм у тому допомагати, як вони зараз допомагають нам.

Тиждень складний і цікавий.

Основне — триденний кемп, під час якого створювалися треки командами з трьох учасників — співак, музикант, саунд продюсер. Практично повний робочий день з 9:30 до 18:30. На другий день я вже втягнувся і практично увійшов у режим, бо цікаво. Отже, зроблені три треки, які ще треба косметично допиляти, деякі з треків будуть відібрані до бібліотеки, звідки у разі використання мають капати комісійні та роялті. Були лекції про авторські права, про роботу з бібліотеками і т.д., коротше, все класно й цікаво. Познайомився з новими людьми, з якими, можливо, я колись перетнуся ще, хоча специфіка моєї роботи, стилі та інструменти не дуже перетинаються з іншими учасниками, але деякі перетини таки є.

***

У лекціях часто кажуть про нетворкінг, що важливо знаходити людей, підтримувати контакти і т.п. Я теоретично розумію концепцію, але не можу її відчути, вона у мене скоріше викликає спротив. Напевно, це через мій власний бекґраунд та особливості робочі та персональні. Я намагаюся передусім дійти згоди з собою у тому, куди і як мені рухатися далі, на які рухи взагалі є сили, і звик розраховувати на себе, а у контактах з іншими або дотримуюся нейтральної позиції, або захисної, щоб не сіли на голову. Я не любитель нарощування бази контактів, не хочу новим людям коротко пояснювати, чим займаюсь, а просто собі роблю те, що вмію, і розповсюджую це в інтернеті. Грамотні люди скажуть, що цього недостатньо, треба зустрічатись, контактувати, співпрацювати, бо це рушійна сила. Може, й так. Але я не вмію навіть вести якийсь смол-ток, який переходив би у самопрезентацію. Може, я настільки повірив у те, що більшості нецікаві мої стилістики, що я навіть заводити зайвих розмов не хочу. Або це фаталізм — типу "свої" люди звідки-то самі з'являться. Це відбувається, але дуже повільно. Так, як я працюю з людьми, кар'єра не робиться. Але бінго, міжнародної кар'єри мені все одно не зробити без можливості виїзду, тадааам. Я намагаюся якось іронічно обігрувати те, якою є ситуація, а це просто кромєшний пиздець. І в плані свободи пересування, і в плані моєї закритості, яка нікуди не подінеться й після відкриття кордонів, більше того, я не дуже хочу зустрічатися з вестернсами та чути маячню про те, як українці, напевно ж, втомилися від політики, а от знаєте, Газа теж страдає, і те.пе. Тому мені підходить щось типу закритися в студії і шось клепати, і не виїжджати нікуди. Мені перехотілося, чесно кажучи. Є сенс або сконцентруватися на аранжуваннях, зробити їх іще сотню-дві, напрацювати базу пасивного доходу та влаштовувати собі якісь відпустки, придумуючи щось справді цікаве в плані муз.програми, що б мене надихало, або ж клепати паралельно треки для бібліотек. Одні питання, відповідей я найближчим часом і не чекаю, принаймні для всього цього виїжджати не треба, бо й тут все є.

***

Хотів зробити концерт з групою Рун, яка круто грає кельтику. Наче наблизився до реалізації цього задуму. Але зупинився, бо не можу зараз нічого зовсім нового планувати, щось розписувати, вчити, робити репетиції з новим матеріалом, знаходити консенсус між тими, хто імпровізує, а хто ні. Шкода, але реальність взяла гору.

Недавно концерт кубинської тематики був на Воздвиженці, гарно пограли, тільки трес барахлив, щось там із датчиком, то працював, то ні. Буду з'ясовувати, шкода, якщо гавкнувся.

***

Нещодавно опубліковане відео одного кавера на українську пісню, де я брав участь — гітара + бек вокал. Відео у мережі набрало дофіга лайків та репостів, але ж я це я — зняв звідти теги, щоб ніхто з мого френдліста мені не писав "ой, ти там співаєш, так гарно" і всяке оце. Пойош песенкі, ой як класно, пойош же! А от ти там пєєл, било прікольно! Капець вибішує уся це піднесена риторика стосовно песєнок.

***

Чекаю на кілки для нових сехілій, але от побачив в інеті відносно недорогий токарний міні-станок і думаю: о! Тема, хочу такий, щоб виточувати кілки самому. Але якщо подивитися на речі реально, то у мене в кімнаті немає місця навіть щоб його зберігати. Можна в офісі, але я його не для того знімаю.

***

Скоро концерт з Мариною там же, де завжди. Квитки щось не продаються, але подивимось, хоча б півзала набереться — то вже ок. Як би там не було, буде гарний концерт.

Потяг до експансії — цікава тема. Розповсюдження власних думок, переконань, почуттів, інформації про себе, щоб розкидати інформаційні зерна, щоб вони зберігалися та проростали, щоб перемогти час та подолати обмеженість існування.

Усьому цьому передує переконання в тому, що я ж такий унікальний, що світ має про це знати. Нехай світ побачить, оцінить, якось відреагує.

Але ж тут воно як: світ познайомився, оцінив і т.п. мовчки — автор нічого про це не знає, то цього вважай не відбулося. Саме жива реакція найцінніша, тоді автор розуміє, що його побачено і почуто.

Там, де люди накопичують фрустрацію від непочутості, вони свою творчу природу починають експлуатувати у цьому напрямі, весь час ловлячи якісь ознаки уваги, і це трохи заспокоює біль від фрустрації.

Далі йде рубрика: ну от я про таке кажу ось так, значить, я дивлюся на цю тему збоку, — значить, люди кругом ось такі, а я не такий.

Але я не знаю, який я. Декорація така, що я якимось усвідомленням якось міг так пройнятись, що мені вся ця експансіоністська суєта до лампи. Типу куди, в кого і нащо кидати зерна інформації про себе, на чому вони можуть прорости, як вони збережуться, коли кожен цікавий передусім сам собі?

А може, я такий самий, просто фрустрація настільки давня та хронічна, що мені замість зрозуміти, чого я хочу, простіше сказати собі, що ну його все нафіг, і краще не замислюватись над тим, хто про тебе дізнався та як відчуває цю інформацію. Але за логікою це просто фантазії, бо ніколи не знаєш, як твій образ впишеться в чуже сприйняття, все одно цього не зрозуміти.

З часом ергономічність грає все більше ролі, і статті марних енергозатрат потребують видалення. Фантазії на тему чужого сприйняття твого образу — одна з таких, хоча, з іншого боку, багатьох фантазії надихають.

А може, я логіку підлаштовую під те, що відчуваю, щоб ментальна схема викликала відчуття цілісності.

А може, й ні. А може буть ворона, а може буть собака.

Подібного роду непевність та полярні думки цікаві самі по собі. Це наче асимптотична поведінка якоїсь функції, коли наближаєшся до вісі, але ніколи не наблизишся. Без цього всього реальність була б нестерпно однозначною, і у намаганнях дати явищам імена усім би це вдавалося однаково, це було б дуже нудно. Люди не хотіли б жодної експансії, бо знали б, що в усіх і так є все, а мене та моєї творчості їм уже не треба. Але ніт, в реалі завжди можна собі вигадати корисну роль — я додаю якоїсь визначеності у хаосі. Ну багато хто ще своєї визначеності додає, але шо ж, їх не просили, але з ким не буває.

Прийшла посилка з США зі струнами, після замовлення майже півтора тижні, дуже зручно. Посилки з Китаю теж досить швидко приходити стали. Так от прийшли струни мені й колегам, плюс замовив цікавий п'єзодатчик та пару медіаторів. Медіатор для мандоліни вопше офігенний, хоча й недорогий. Все літо грав на такому, тіки тонший був, а тут трохи товстіший, жииир. При всьому моєму потягові до хендмейду я б такий не зробив.

***

Скіки мене життя вчить, бачиш десь дуже сильно чужеродний вайб та намагання тебе у шось втягнути, біжи, одразу ноги в руки і гоу. Ні, я шось чекаю, мені якось ніяково зливатися, треба якось це обґрунтувати не зовсім коректним на погляд іншої сторони чином. Сьогодні після довгих перекидань аудіомеседжами довелося сказати фразу "я більше не буду зніматися в цих відео навіть за гроші". Тільки ця фраза довела до свідомості автора проекту мою ідею, на яку я натякав так і сяк: я не підходжу для цього проекту, я нездатний виконувати потрібну йому роль, бо така я людина — закрита й не вірю в сумісну творчість, особливо коли її нема, а є маніпуляції цим поняттям.

***

Розпродавши всі сехільї, ввечері настругав пару проектів корпусів двох нових сехілій. Паралельно з цим думав: що я за людина, що мені так складно з колегами, які виявляють якісь побажання, які мені просто не по вайбу? Я відповів собі на це питання, поставивши колись викачаний з вк архів екзотичної музики. Я наспівував і насвистував теми, про які давно забув. Згадав перські пісні, про які забув, з текстами, які загалом досі пам'ятаю. Індійські теми, які досі в памяті навіть у дрібницях. Просто мене дуже складно вразити якимось музичним матеріалом чи своєю експресивністю, бо у моїй пам'яті сидить стільки матеріалу незбагненної якості, шо камон, ну куди ти лізеш, закликаючи мене "прокайфувать" від якогось сумнівного награшу чи від теми, яка мене не так щоб дуже чіпляла. Мене вражає вміння слухати та подавати ледве помітні сигнали про те, що ти вмієш слухати і чути. Я не знаю, чим мене ще можна вразити.

***

Шведська навчальна програма скоро добігає кінця, але я подався ще на одну 3-денну програму наприкінці листопада. Може, візьмуть, то я потусуюсь з колегами три повні дні, щось забацаємо музичне разом, як люблять європейці, їм би когось із кимось на сцені схрестити, щоб вийшов якийсь ф'южн. Вони досі пруться від суміші чогось із чимось, хоча ф'южн давно перестав бути моїм пріоритетом. Хочеш скуштувати українське — роби борщ, а не суп із равіолі з додаванням буряка.