Потяг до експансії — цікава тема. Розповсюдження власних думок, переконань, почуттів, інформації про себе, щоб розкидати інформаційні зерна, щоб вони зберігалися та проростали, щоб перемогти час та подолати обмеженість існування.

Усьому цьому передує переконання в тому, що я ж такий унікальний, що світ має про це знати. Нехай світ побачить, оцінить, якось відреагує.

Але ж тут воно як: світ познайомився, оцінив і т.п. мовчки — автор нічого про це не знає, то цього вважай не відбулося. Саме жива реакція найцінніша, тоді автор розуміє, що його побачено і почуто.

Там, де люди накопичують фрустрацію від непочутості, вони свою творчу природу починають експлуатувати у цьому напрямі, весь час ловлячи якісь ознаки уваги, і це трохи заспокоює біль від фрустрації.

Далі йде рубрика: ну от я про таке кажу ось так, значить, я дивлюся на цю тему збоку, — значить, люди кругом ось такі, а я не такий.

Але я не знаю, який я. Декорація така, що я якимось усвідомленням якось міг так пройнятись, що мені вся ця експансіоністська суєта до лампи. Типу куди, в кого і нащо кидати зерна інформації про себе, на чому вони можуть прорости, як вони збережуться, коли кожен цікавий передусім сам собі?

А може, я такий самий, просто фрустрація настільки давня та хронічна, що мені замість зрозуміти, чого я хочу, простіше сказати собі, що ну його все нафіг, і краще не замислюватись над тим, хто про тебе дізнався та як відчуває цю інформацію. Але за логікою це просто фантазії, бо ніколи не знаєш, як твій образ впишеться в чуже сприйняття, все одно цього не зрозуміти.

З часом ергономічність грає все більше ролі, і статті марних енергозатрат потребують видалення. Фантазії на тему чужого сприйняття твого образу — одна з таких, хоча, з іншого боку, багатьох фантазії надихають.

А може, я логіку підлаштовую під те, що відчуваю, щоб ментальна схема викликала відчуття цілісності.

А може, й ні. А може буть ворона, а може буть собака.

Подібного роду непевність та полярні думки цікаві самі по собі. Це наче асимптотична поведінка якоїсь функції, коли наближаєшся до вісі, але ніколи не наблизишся. Без цього всього реальність була б нестерпно однозначною, і у намаганнях дати явищам імена усім би це вдавалося однаково, це було б дуже нудно. Люди не хотіли б жодної експансії, бо знали б, що в усіх і так є все, а мене та моєї творчості їм уже не треба. Але ніт, в реалі завжди можна собі вигадати корисну роль — я додаю якоїсь визначеності у хаосі. Ну багато хто ще своєї визначеності додає, але шо ж, їх не просили, але з ким не буває.