Я ніколи не рахував кількість розчарувань у своєму житті, хоча наближався до цієї ідеї.

Розчарування у сімейних цінностях, які проголошувалися старшими. Всі ці проголошення лише множили ілюзію того, що люди взагалі мають якісь цінності. Для того, щоб мати хоч якісь цінності, треба мати якусь клепку. Все те, що проголошувалося, рухнуло, залишився ваккуум, але бінго! це усвідомлення не було раптовим. З самого початку ці цінності були неповноцінними, але це було неочевидно з точки зору мозку, що розвивається. Але циганські предки дали мені те, що дало мені шанс вижити, і тому я весь час гордо заявляю, що маю частково циганське походження, хоча не всі розуміють, нащо.

Розчарування у ідеї просувати тут стиль фламенко. Може, це розчарування у собі як у людині, яка б цим займалася, але це скоріше контакт з реальністю: є неможливі речі, якийсь час тобою може рухати ідеалізм, потім його переростаєш. Але з самого початку ця ідея була нездійсненною, хоча це було неочевидно.

Розчарування в ідеї робити ансамблево-танцювальні програми фламенко. В комерційному сенсі вони могли б бути прибутковими, особливо якщо зробити гарне шоу, але навіть Piano flamenco band як вершина українського ансамблевого фламенко-виконавства майже не мав відчутно прибуткових виступів. Виступи з танцівницями — це окрема тема, я розчарувався в ідеї про те, що роблю з ними щось спільне та у цьому можна якось розвиватися. Моєю задачею було грати фіксований акомпанемент під фіксовану хореографію, вони мені ставили задачу, адже я можу те і те, а я їм здебільшого задач ставити не міг, бо це їм складно, ну плюс технічні обмеження, бо більшість із них почали танцювати пізно і уперлися у ліміт можливостей. З самого початку кожен з нас грав у свою гру та мав власні цілі та очікування, які не співпадали з чужими, але це за риторикою "мьі же шото делаем вместе" якось сховалося. У своїх наїздах на танцювальну тусу я був неправий у тому, що очікував від них того ж, що й від себе. Вони натомість очікували від мене того, що мені просто приємно шось робити і соціалізуватись, от моя соціалізація в їхньому колі й зійшла нанівець. Якщо є якісь робочі питання — в усіх є мій телефон, але ми навіть по роботі більше не маємо контакту.

Я розчарувався або в собі як в артисті, який весь час буде шукати способів здобувати більше популярності, або ж в концепції цієї популярності, тяги до якої я, можливо, ніколи насправді не відчував. Особливо в стані зниженого психічного ресурсу відчувається, що сама по собі соціалізація мене не приваблює, лише тільки якщо вона не організована навколо креативної складової, як нещодавно на проекті Кемп, от там мені сподобалося комунікувати, бо ми виконували завдання, підключаючи свою креативність. Але просто тусити на вечірці я не можу. Якщо нема колег споріднених стилів чи конкретних питань до конкретних людей, я звідти тікаю (хіба що це друзі, з якими коло тем для обговорення менш обмежене).

Я зупинився у практиці на табла, хоча граю цією технікою на дарбуці та кахоні. Я зупинився у грі на скрипці, хоча просунувся у мандоліні завдяки скрипці. Я зупинився у вивченні фарсі, хоча далеко не все з голови вивітрилося, я досі розумію повсякденну мову загалом. Без практики я не маю мотивації розвиватися у вивченні якоїсь мови, і це просто логічно. Можна було б продовжувати просто заради навантаження мозку, але мені лінь.

Добре, що те, що я лінивий, для мене не є раптовим усвідомленням, бо я завжди це знав.

Розчарування у професійній композиторській діяльності. Мої власні композиції навряд чи матимуть резонанс, співмірний з вдалими аранжуваннями хітів (які я вмію робити завдяки композиторській практиці). Хоча я сам пропагую ідею про те, що чиста творчість потрібна передусім самій людині, що творить, я завжди радий якимось зовнішнім приводам щось створити. Тому мої твори не є ходовим товаром, але правда й у тому, що до професійної композиції я впритул навіть не підходив. Хоча от той самий проект Кемп дав можливість до цієї діяльності доторкнутися, і тут я б навпаки сказав, що я з надією ставлюся до себе як до виконавця подібного роду роботи. Але це, знову-таки, схоже на аранжування, технічна робота з креативним компонентом. До композиторської діяльності з переважно творчим компонентом я ставлюся якось ідеалістично — можливо, занадто, адже все, що професійно робиться, то для людей, і треба думати спочатку про них, а потім про себе, а де людина заглиблюється у власну творчість, у неї "я" попереду всього і всіх.

Я розчарувався у західній культурі комунікації, яка мене так приваблювала як народженого ще в совку, вона виглядає екзотично, разом з тим рагулізм, якого повно й там, просто ізригається шляхом інших гримас та словоформ. А так люди всюди однакові, рівні, але ми як українці теж рівні з іншими, але бідніші серед рівних, тому ми в цілому біженці та жертви, які не хочуть закрити гештальт, якого західні диванні спеціалісти у геополітиці так чекають — дати росії нас знищити як культурну одиницю, відмінну від них. Тоді західняки зможуть називати всіх словом "рашнс", як у старі совкові часи, коли не треба було вчити нові слова та назви країн. Тому їм насрати на кількість жертв, бо для них це все просто шум в ефірі. Зачухалися, лише коли самим вже трохи лячно стало. Коли їм казали, що це і їхня війна, вони не хотіли вірити, але Європа дуже різна, генералізація тут не канає.

Так само я розчарувався у тому, що являє собою сучасний варіант демократії, автократії я не симпатизую взагалі, а анархія — це нереальний сценарій, бо анархічне суспільство слабке, його завоювати легко, хоба — і натомість прийшла сусідня автократія. Світова політика намагається якось існувати, роблячи якийсь вигляд, оце й усе, автократичні режими об'єдналися та тиснуть, а демократичні прогинаються, їм об'єднатися не дає хоча б той же Трамп, який то мита якісь введе, то ще якусь херню творить, та й Європа дуже неоднорідна та має проавтократичну колону. Україна наче прямує до демократії, за це демократи на чолі з Байденом нас дуже підтримували на словах, на ділі — давали зброї рівно стільки, скільки треба, щоб не здохнуть швидко. Бо скільки людей загине, не так важливо, головне обмежити можливі інформаційні сплески та "розізлити росіян". Але в цілому жоден спосіб організації суспільства не є досконалим, ідеалізувати якийсь із них — це жити у казці. На жаль, радіти нам пропонується лише одному: стоїш зараз міцно на нижній ланці піраміди потреб — радій, що іще стоїш рівно.