Інтуїція — поняття, яке пахне езотерикою, але воно пов'язано з важливим явищем. За Юнгом це функція, яка на відміну від почуття вказує на певну цінність у розрізі часу. Тобто інтуїтивний посил з'являється у моменті, але охоплює широкий відрізок таймлайну, даючи у якості відповіді праву частину рівняння, де зліва — інтеграл за часом, хоча питання начебто не поставлене, але хтозна. Коли ти у якомусь процесі, питання з'являються весь час. Інтуїція допомагає вирулювати там, де не вистачає вміння будувати прогнози на знаннях, розуміти доцільність якоїсь дії у розрізі тривалого часу. Як показує практика у багатьох професіях, одних знань буває недостатньо, бо їхня база не те щоб аж така досконала, тому наявність інтуїції на додачу до знань — це сила. Що цікаво, професійна інтуїція практично відсутня там, де людина займається не своєю справою.

Щоправда, часто словом "інтуїивно" називають якісь спонтанні, хаотичні речі, які людина робить просто заради активності. У той же час інтуїція зовсім не хаотична, вона логічна, хоча це спочатку неочевидно, та її послання вбудовані в часову вісь та якось оперують майбутнім моментом. Механізму доступу до минулого чи майбутнього моменту ніхто не зрозумів. Але той самий Юнг казав, що не боїться смерті, бо вважав, що людська психіка пов'язана з процесами поза простором і часом. Мені це симпатично, хоча його релігійність мене стрімає, але що ж, людина ввела поняття архетипу, знайшла свій набір архетипів та радить іншим його пошукати та ними пройнятися, її право.

Ще на цьому тижні є кілька різнокаліберних виступів, а наступного тижня наче можна відпочити. Ну нарешті, бо батарейка сіла. Оце був концерт у квартеті, піаніст зістрибнув, я запросив співачку, басист не міг репетирувати. Відіграли вже як відіграли, заробили вже як заробили. У мене не було сил навіть вислати колегам трекліст, що складався з тем, які не треба репетирувать.

***

Зате якось намагаюсь ловити хоча б нові смаки. Прохавав таку тему як хумус з заатаром. Краще, щоб був лаваш, але й хліб зійде. Намастити хумусом та посипати сумішшю заатар, тема.

***

Нещодавно зробив масло гхі з 4 пачок вершкового масла. Цього разу протримав у мультиварці 2 години у режимі "тушкування", вийшла чудова зерниста структура, раніше так не вдавалося.

***

Робив також суміш чаман, де пажитник — основний інгредієнт. В цілому вийшло, воно й не сильно гірчить, хоча треба буде якось спробувати залити водою та злити її, щоб прибрати гіркоту, як роблять деякі вірмени. Рецепти ШІ дає в цілому цікаві.

Бути відомим — це для мене якась троїхи напівуявна тема. У мене нема такої популярності, щоб народ впізнавав мене на вулицях, але, все ж, мене знають у певних колах. Але це тематичні кола, і я краще доганяю, як вони розуміють контекст, з яким мене пов'язують. Якщо йде мова про популярність серед широкого населення — то це, звичайно, звучить прикольно, але краще не вглядатися у явище популярності детально, щоб не виявилося щось не те.

Саме це я й роблю, бо воно прикольно, коли прийнято вважати, що те — воно те, а воно хоба, і не те. The back side of the moon.

Популярність — це явище, у якому є масове сприйняття певного публічного образу, осідання цього образу у пам'яті людей, певні асоціації з ним. Цей образ вписується у сьогоднішню реальність, а чи впишеться він у завтрашню — залежить від різних факторів.

Про популярність можна казати лише поверхнево, статистично, бо у кожному випадку сприйняття образу "зірки" вплетене у пам'ять глядача, у його асоціативне мислення, смаки, ситуації, період життя і т.д., тобто неможливо зрозуміти роль та місце персонажа в уяві окремого глядача, та як він переплетений з усім іншим, що сидить у його пам'яті, для цього треба знати про особистість глядача надто багато. А коли глядачів багато, цієї невизначеності багато. Визначені лише числа — на концерт прийшло стільки-то народу, а що привело кожного з них на концерт — теж невідомо.

З іншого боку, зіркам, може, приємно відчувати себе частиною сьогоднішньої міфології, це типу впливає на відчуття статусу, провокує певні почуття. Але з того, що я бачив, можу сказати, що відчуття зірковості впливає на манеру спілкування та на обережність, бо за тобою весь час слідкують. Тобто такої свободи, як у мене тут, "зірки" не бачать, але отримають щось натомість. Був би я "зіркою" — подібної платформи у мене або не було б, або я б обмежився твітером та щось коротко чірікав, збирав би лайки, репости та хейт обов'язково. Але зірковість — це складне явище, яке досягається наполегливою роботою. Тобто не бути мені зіркою, бо навіть якщо я раптом стану героєм якогось популярного медіаконтенту, у мене немає стратегії набуття зірковості, нема готовності цю зірковість обслуговувати, а без цього нічо не буде, воно само нічо не буває.

Серед різних неприємних або навіть ризикованих ситуацій у мене топ — це ті ситуації, які стаються через мою нездатність вчасно сказати певним людям, що мені треба і як. В результаті кожен робить все так, як сам хоче, не дуже озираючись на те, чи мені воно ок. А як вони про це дізнаються, якщо я не скажу?

Я хоча б зараз краще це розумію, бо було багато випадків звинувачення мною людей у тому, що вони роблять щось не так, хоча мене ніхто не примушував з ними взагалі контактувати та не забороняв висувати якісь вимоги чи побажання. У мене все просто, типу ну буде як буде, а як буде, так і треба, ну а раз так треба, то що поробиш. Мені що, треба звикати до ситуації безпомічності? Ха.

Але постфактум виявляється, що буде так, як домовлено, а якщо ніяк не домовлено — то це лотерея. Я чогось звик в неї грати, покладаючись на долю. Але ж іноді треба впливати на долю, особливо якщо ти підв'язаний під чужі хоча б частково усвідомлені дії. Схоже, мене переслідує впевненість у тому, що мої прохання не будуть почуті, бо так часто було, і стало частиною реальності. А до того, що у людей є вуха і вони часто готові чути, я ще не призвичаївся, але це провокує часом ну дуже крінжові ситуації.

Коли у розмовах торкаєшся мотивації виступати, часто виринає твердження, яке для співрозмовника є аргументом: "так артиста ж слухають", тому він має бути особливо вдячним публіці за це.

Я давно дійшов висновку про те, що нічого дивного в тому нема, просто кожен звеличує те, у чому бачить цінність, а бажання бути почутим або хоча б вислуханим існує, коли ти щось транслюєш годину-півтори, а люди мало того що слухають, ще й вдячні. Ще й квитки купляють, а то й не раз. Кожен хотів би бути почутим та виражає це так або сяк, тому почутість — для багатьох вагомий аргумент, бо це торкається потреби у соціалізації. Артист, який ставить під сумнів цінність уваги як речі у собі, маючи цей ресурс, чи то біситься з жиру, чи то мислить у сильно непонятному жанрі.

Як мені позиціонувати себе в плані бажання почутості, я, може, не дуже розумію. Мені вистачає того, що я можу написати щось на фб, і це прочитають або ні, бува навіть перепости роблять. Я можу створити якусь композицію чи аранжування у своєму стилі, і його послухають, полайкають, хтось проголосує за мене гривнею чи євро, купивши ноти/таби. Тут у блозі я пишу більше, так мене почує інтернет бгг. Може, це колись сам перечитаю, але хтозна — свого жж блогу я давно не бачив, бо мені западло впн для цього користуватись.

Так от в плані почутості артиста мені імпонує ідея персонажа Джонні Деппа у "Самотньому рейнджері", де казав, що треба правильно мінятись — якщо тобі треба щось від духів, дай зерна опудалу ворони, щоб її дух отримав щось натомість. Артист дає публіці те, що вміє, публіка це спостерігає на певних умовах, ось і обмін. Аргументи про те, що ця увага якось визначає артиста, я відкидаю, бо прослуховування моєї музики ніяк натомість не визначає слухача. Не без того, що він молодець, у нього гарний смак, але більше нічого особливого на його карму не лягає — ну сходив, ну послухав, культурно провів час. Сакралізація концертного дійства існує, і я її поділяю, але я проти того, щоб підходити до бачення цього явища з позицій неповноцінності артиста, який без уваги інших таким і залишиться.

Така сама тема "ти служиш людям". Треба правильно мінятись. Люди натомість мені служать чи готові заплатити за те, що отримують від мене для себе, ось питання.

Те ж саме "ти повинен те/се не стільки для людей, скільки для культури". Та сама тема служіння, відчуття цінності переплетене з парадигмою повинності, концепція обміну тут не дуже канає, хіба що в уявному полі. Проте там, де є сакралізація, там починається щось на кшталт операційного числення, де діють функції комплексної змінної, а вона, з одного боку, уявна, з іншого — може бути представлена координатами на площині. Отак і певні уявні сакральні речі, які мають силу та перетворюються на установки, мають десь у головах свої координати, але не мають чіткого пояснення в стилі "ну це ж як 2+2". Ні, 2 — це занадто точково, незрозуміло, як і нуль, де він у просторі, а яким числом він буде в іншій системі ціннісних координат? Наприклад, -273,15. А хтось прямує до свого нуля через дуже високі температури, бо охолонути є шанс хіба що вийшовши з ладу від перегріву.

Мислення вати та імперських шовіністів — це був би для мене цікавий предмет дослідження, якби я вмів такі дослідження вести. Питання не у логіці, бо їхня логіка нічим не відрізняється від логіки інших людей з середнім інтелектом або нижче, а в тому, з чого складається їхня міфологічна картина та як вони відчувають якісь поняття, навіть якщо якось викривлено, все одно це явище, яке варто зрозуміти, щоб знати, у яких колобків вони вірять і на що у повсякденному житті ця віра впливає. В цілому це має бути схоже на дослідження сектантства, бо мова йде про світогляд та якісь постулати, у які вірити комфортно, більше того, їхнє сповідування — це елемент ідентифікації, який домомагає соціалізуватись у колі начебто однодумців, в реалі — людей, які протестують проти мислення як рушійної сили. Виглядає так, ніби нескладуха між психічними функціями масштабована до розміру суспільних конфліктів, проте корінням упирається у структуру людського мозку.

Мислення людини, яка вдягнулася в імперське минуле — це відчуття колишньої сили та влади, яка начебто перетворюється на сьогоднішню шляхом знаходження таких самих шовіністичних утирків. Типу ми збираємося колом і творимо закони буття. Це створює ілюзію того, що у протистоянні з групою опонентів можна взяти гору, бо так колись було вже. Час іде не вперед, а назад — туди, де все ясно та передбачувано, більше того, є свобода інтерпретації минулого. Це наче влада над часом та нівелювання його законів. Хоча час — дійсно скалярна величина, а не векторна, чи йде він вперед, це контраверсійне питання, але точно не назад. Імперці випромінюють дуже впевнений вайб та мають у розмовах специфічну манерність, типу їм все у цьому світі зрозуміло, а картина світу абсолютно цілісна, на всі питання є відповіді, проте всі ці відповіді — це креативна інтерпретація минулого, де все підганяється під зручне бачення світу. Сперечатися з ними марно, їх просто варто уникати, хоча я толерую насмішки та знущання над ними, але таке ставлення заганяє їх у ще більшу опозицію, адже в реалі вони не сила, а чутливі до хейту розрізнені бідосі з проблематичним сприйняттям себе у часі та постійних змін, ним породжених. Наче якщо розділяєш якусь стару шовіністичну ідею, то Кронос не може зжерти тебе повністю, частину тебе він не переварить, бо ти на іншому рівні буття. Імперія захищає цю ілюзію над-буття, тоді просто буття в цьому світі стає не таке важливе, так імперія здобуває людський ресурс.

Все це у різній мірі стосується будь-яких імперій, але між ними є різниця. Напевно, вона полягає на визнанні законів часу та факту, що людська природа така, що її пресуй та гони у двері, вона увійде через вікно.

Хотілося оце чогось нового.

Купляв улітку ром. Прикольний ром Brugal з дешевих, дорогих не брав. Віскі — шотландське, ірландське, середнє, дороге. Як закінчується — іду у спец.магаз з таким добром. Вже почав думати, може, це якісь зачатки алкоголізму. Нещодавно зайшов у магаз, окинув асортимент оком стомленим і поняв, що воно все набридло.

Але ж не може бути так, що тяга до чогось якогось такого кудись поділася.

Пішов на Розетку замовити пажитник, давно хотів зробити соус чаман. Набрав крім пажитника чорної гірчиці, паприку, заатар, кріп, червоний барбарис, сушену моркву (хз що з нею робить, хай лежить), якусь іще суху суміш овочів, а пажитник забув, тадааам. При тому що це найкрутіша спеція для м'яса та овочів, я навіть у борщ його додаю, він додає горіхових нот і смакового жиру.

Сьогодні десь о 20:30 мені приспичило знайти цей грьобаний пажитник на районі та нарешті зробити чаман. ШІ мені попекомендував магазин горіхів та спецій неподалік, а я про такий не знав. Приїхав, ще як набрав там на 500 грн всякого добра... Навіть асафетіду нащось взяв спробувать, раптом я колись її неправильно використовував, тому воно якось не пішло.

Дивлюсь на спеції, куплені за останні дні, і думаю: це я вже куку чи це просто період такий? Колись же ж закінчаться спеції, яких я ще не взяв. Що тоді? Страшно подумать.