Видався вільний день. Думаю: треба шось таке типу творче забацать. Аудіо якесь чи відео зі звуком. Зараз пішов настрій на якийсь лаунж, йога-медитація-розслабон-зашкалюючийревер, ще є новий мідішний проц, педалі, обробка звуку на компі, наче бери й роби, але ніт — щось починаю конструювать та починається: нєє, так не вийде, сяк не вийде, буде примітивна фігня, потім питаю себе, а чи не примітивної фігні я хотів, виявляється, що не зовсім, але незрозуміло, чого саме, плюс якого фідбека я чекаю, знаючи, що на ютьюбі подібного добра навалом, і мій трек тупо загубиться; а чому мені недостатньо того, що я роблю якусь тему чисто для себе, щоб було що наступного року згадать, не знаю, хочеться всього й одразу, але так не буває.

Коротше, плюс-мінус ті самі митарства, що й завжди, і наявність інструментів та технічної бази тут мало на що впливають, хоча здається, що мали б впливати.

***

Вчора на презентації книжки, яка вийшла у подруги дружини, відомої дитячої письменниці, почув фразу про те, що вона створила б та видала збірку поезій, якщо б для того був контекст, а без контексту не може за це взятися. Я подумав, що це й моя фіча, відсутність контексту демотивує, але якщо подивитись на речі загалом, то такого зовнішнього контексту, який би прямо мене спонукав до творчості, майже ніколи не було за винятком моментів, коли окремі композиції чи фрагменти робилися під певний склад виконавців та під конкретні заплановані концерти. Зараз нема жодного конкретного складу, хоча знайомих музикантів стало більше, нема жодного запланованого концерту, але це той випадок, коли непогано було у щось таке впрягтися, щоб був формальний привід попрацювати над матеріалом та ансамблевими аранжуваннями.

***

Раніше на колег, які ковбасять концерт за концертом, роблячи новий матеріал, я дивився як на колег, які просто проявляють нормальну активність. Зараз я дивлюсь на це як на якусь суперздібність. Як їх на це вистачає? Чому, коли вони планують наступний концерт, їх це заряджає, а не руки опускаються? Воістину дивно дивне.

***

Пішов у нову чайну на Рейтарській, знайшов її випадково через інстаграм. Оце пішов бум чайної культури. Мабуть, багатьом кава набридла, хоча й по каві всього вистачає, або ж всі прихожани таких місць, які я, цінують розслабончату атмосферу чайних закладів.

Наша з дружиною подруга порекомендувала серіал "Правдива терапія" з Гаррісоном Фордом, щоправда не у головній ролі. Почали його дивитись, типу про психологів, які між собою щось вирішують. Головне забути, що це психологи, бо інакше складеться враження, що їм реально можна отак поводитися та тупо лізти у життя інших, у них усіх би тупо відібрали ліцензії. Крінжове, але дивитися можна, хоча якщо б не за компанію, то я б сам не дивився.

***

Поїхав на ринок на Почайній, маючи ціль купити темпер для кавомашини у спец.магазині. Знайшов магазин, хоча й не з першої спроби, але він у сб-нд зачинений, бінго. Ну хоча б по ринку пошниряв, купив індійських палок-вонялок та кілька дисків, зокрема останній альбом Gipsy Kings. Давня традиція купляти диски з їхніми новими альбомами саме там. 20 років тому якось зробив так само, ще пам'ятаю, що диск коштував 10 грн, які я заробив, зробивши комусь розрахункову роботу з теорії поля — єдиному розділі математики, у якому я тоді нефігово був прошарений у рамках програми, що приймав замовлення на розрахункові.

***

Епопея зі зміною замків на дачі досягла апогею, коли стало ясно, що брат дружини, погодившись на умови, почав принципово їх не дотримуватись, випробовуючи межі толерантності та намагаючись відстоювати право робити на чужій території те, що і як сам захоче — приїхав без попередження, спиляв гілки одного з дерев без дозволу. Коли дружина сказала, що він догрався, і замки буде змінено, нажалівся двоюрідному дядьку у Ризі, той став надзвонювати дружині з проханнями не позбавляти бідосю права користування дачею та не міняти замки, а "дати йому шанс". Мамкін маніпулятор вирішив скористатися тими способами тиску, які в нього залишилися. В результаті догрався і дядько, бо далі з ним спілкуватися теж сенсу нуль, це у черговий раз подіяло дружині на нерви, вона від того дядька такої херні не чекала, але що поробиш — бувають такі родини, у яких ти або завжди у стані війни, якої не видно, бо саме родичі тобі підсунуть таку свиню, на яку не буде спроможний лівий контингент, або ти лошара, і на тобі весь час їздять і вважають, що тебе саме для цього виховували. От тепер будемо дивитись, чи не виявиться, що цей дебіл знову був на дачі та зробив якусь диверсію, бо я вже на межі погроз викликати поліцію та подавати до суду. Чесно кажучи, я б залюбки це падло по судах потаскав.

***

Дивно, що цього року пішла спека, мені норм, хоча у минулі роки спека мене парила капець, було специфічне відчуття дискомфорту, яке було більше схоже на соматизовану психічну важкість, на що завжди була підозра. Потім з'явилася підозра, що ця важкість була пов'язана з тим, що я не люблю літо, бо улітку з різних боків починає нав'язуватись якась активність, і це спричиняє на мене політичний тиск. Цього року варіанти літньої активності обмежені, і мені це, схоже, ситуативно зручно.

Кльова тема.

 

Після деокупації територій та завершення війни буде купа справ. Про якісь варто думати вже зараз. Зокрема от соціалізація військових та створення умов, за яких вони будуть відчувати заслужену повагу до себе. Як буде вступ до НАТО, то народ перенесе відповідальність на НАТО, але так не вийде.

Декомунізація Криму та встановлення контакту з місцевими — окрема тема. Сподіваюся, загравати там ніхто з ними не буде. Зокрема кaцaпи, які туди перебралися у великих кількостях, що робити з ними та їхнім конфіскованим майном.

Після війни на теперішню владу поллється за розмінування Чонгара і т.п., що з цим робити, нехай думають самі, але якщо будуть намагатися закручувати гайки, самим буде гірше.

Як далі позиціонувати себе відносно цапів та їхніх псевдоліберальних "хорошуль". Важливо, щоб у людей вистачило розуму не сприймати їхніх стонів всерйоз та не включатися у їхні заморочки, інакше буде гірше. Цапи будуть намагатися шкодити нам завжди так або сяк. Треба буде весь час шкодити їм та не втомлюватись опускати їх усюди, де тільки можна. Але важливих справ набагато більше.

Протягом кількох місяців придивлявся до гітарного процесора, який обробляє міді-сигнал, і врешті вирішив його придбати, урряяя. Навіть на одній роботі ним вже встиг скористатися. Відкрилися нові можливості в плані спецефектів. Зазвичай багато хто оглядається на Roland gr 55, але у мене простіший проц, Boss gp 10, але мідішний звук у нього не такий паливно синтетичний.

***

Поїхав позавчора на дачу такий у футболці та шортах, думав, що літо ж, ну типу трохи холодніше, може, стане, але трохи. А зранку хєрак, і +13. Всі такі у куртках, одні ми з дружиною у шортах та сандалях. Зате як приємно було опинитися в теплі нарешті.

***

Пішов увечері на концерт сальса-бенду Dіslосadоs, з більшістю учасників знайомий та співпрацюю з різною частотою, але ніколи не чув їх усіх на сцені. Гарно заморочилися з матеріалом та формою, подібний ентузіазм та готовність робити подібні програми — це взагалі якась надздібність. Дійшов певних висновків — по-перше, я б сальсу у таких кількостях грати не зміг, бо то геть не моє, а по-друге, мрії співачки кубинського стилю, з якою я досі співпрацюю, про те, щоб її проект звучав хоча б схожим чином — це повна маячня, бо цього ніколи не буде, одного ентузіазму недостатньо, треба ще знати та вміти багато чого крім повторення пісень на слух. Власне, це було і раніше ясно, але так ясніше, коли чуєш, як люди працюють по-серйозному, а не в рамках кабацької кавер-програми, де усе по формі один в один зідрано з якихось записів.

Оце іноді думаю: а що раптом я якимось правдами чи неправдами злиняв звідси на початку війни, як купа знайомих та колег, як би змінилося життя, що б я писав про себе у мережі? Як би я сприймав життя у Києві, скучив би чи ні, як сприймав би ці всі обстріли, чи відчував би провину за те, що покинув місто та близьких?

Іноді думаю, що моє уявлення про те, як би все було, притягнуте за вуха до мого бажання не виходити з зони комфорту. Мені, звичайно, було б зручно нічого "зайвого" не відчувати. Ані жалю, ані провини, ані суму, ані того, що я віддалився від тих, з ким я був поряд хоча навіть територіально, і ми розуміли одне одного як жителі одного ареалу зі спільним культурним кодом, а тепер я не зовсім можу вловити цей код, а "своїм" у чужому місці так і не став. Тож які у мене тепер координати в плані приналежності до певного культурного коду та певної місцевості? Іноді мені цікаво погратися в імітацію відчуття себе в інших реаліях, це під настрій дуже цікава гра, бажання пограти в неї у мене іноді передує появі якогось інсайту.

Звичайно, бажання залишатись у зручній бульбашці каже мені, що це все було б неважливо, і такі питання переді мною б не стояли, бо я знайшов би в собі ресурс бути достатньо для того цинічним. Ну або плодив би у мережі якісь пости з волонтерськими зборами, щоб бути в контексті допомоги батьківщині. Але не міг би не відчути, що українська фб-аудиторія на мене косо дивиться, бо я злиняв, а купа людей живе там, отримуючи досвід війни, знаходячись у небезпеці, адаптуючись до неї якимось чином, який перестав бути мені зрозумілим. Просто знати, що у твій бік летить чергова ракета чи вбивчий дрон — як воно? Що в голові у людей, які живуть у стані, коли кругом лотерея, вб'є тебе ракетою чи ні? Може, я б знайшов у собі сили бути цинічним, можливо, витісняв би якісь речі зі свідомості, проте в корягу б не отупів. Зробив би те, що роблять усі, хто поїхав — не світив би цього та сидів у фб тихо, зрозумівши, що я вже не в контексті, і, повернувшись додому, муситиму не лише поновлювати всі свої робочі та персональні контакти, дивлячись в очі людям, які бачать, що ти нарешті зволив повернутись, коли стало не так стрьомно, ну типу молодець, і не впізнав би рідного міста, бо воно бачило те, чого не бачив я, і змінилося за цей час, його магічна сутність змінилася, хоча й раніше була потужною та непростою. Я приїхав би у своє місто майже як іммігрант, який матиме переконати інших, що він не лось, а те, що мене тут не було — ну так вийшло, я все це не для себе — бо дружина, бо коти, бо кар'єра, ви ж розумієте, я завжди мріяв опинитися в осередку культури, якою займаюся, а от випала нагода. Верз би усяку чухню, і сподівався б, що сам в неї повірю, але ніт, настільки отупіти я б не зміг.

Їхав якось на самокаті по Пушкінській, яка тепер Чикаленка, і тут мені стрільнув такий інсайт: йой, якби я бачив місто після довгої відсутності, це породило б купу відчуттів, які мені не дуже зараз знайомі, але я чомусь можу їх приблизно уявити.

Людям, які повернуться та будуть намагатися знову налагодити життя, буде складно, і я нічого не зроблю для того, щоб їм було якось легше, ніяк не підтримаю та не заспокою. За виключенням тих, хто поїхав з дітьми шкільного віку та про кого мені відомо, що вони давно хотіли повернутися, і якщо б не діти, то, може, навіть нікуди б не їхали.

Але тим, хто з самого початку був тупий, буде досить-таки просто, та тут нема чому заздрити.

Гарна пісня. Можливо, зроблю на неї ансамблеве аранжування з мандолінами/домрами, гітарами, басом, хоча воно навряд чи користуватиметься попитом, але це, що називається, чисто для себе, пропустити гарну пісню через своє музичне мислення та пальці.