Оце іноді думаю: а що раптом я якимось правдами чи неправдами злиняв звідси на початку війни, як купа знайомих та колег, як би змінилося життя, що б я писав про себе у мережі? Як би я сприймав життя у Києві, скучив би чи ні, як сприймав би ці всі обстріли, чи відчував би провину за те, що покинув місто та близьких?

Іноді думаю, що моє уявлення про те, як би все було, притягнуте за вуха до мого бажання не виходити з зони комфорту. Мені, звичайно, було б зручно нічого "зайвого" не відчувати. Ані жалю, ані провини, ані суму, ані того, що я віддалився від тих, з ким я був поряд хоча навіть територіально, і ми розуміли одне одного як жителі одного ареалу зі спільним культурним кодом, а тепер я не зовсім можу вловити цей код, а "своїм" у чужому місці так і не став. Тож які у мене тепер координати в плані приналежності до певного культурного коду та певної місцевості? Іноді мені цікаво погратися в імітацію відчуття себе в інших реаліях, це під настрій дуже цікава гра, бажання пограти в неї у мене іноді передує появі якогось інсайту.

Звичайно, бажання залишатись у зручній бульбашці каже мені, що це все було б неважливо, і такі питання переді мною б не стояли, бо я знайшов би в собі ресурс бути достатньо для того цинічним. Ну або плодив би у мережі якісь пости з волонтерськими зборами, щоб бути в контексті допомоги батьківщині. Але не міг би не відчути, що українська фб-аудиторія на мене косо дивиться, бо я злиняв, а купа людей живе там, отримуючи досвід війни, знаходячись у небезпеці, адаптуючись до неї якимось чином, який перестав бути мені зрозумілим. Просто знати, що у твій бік летить чергова ракета чи вбивчий дрон — як воно? Що в голові у людей, які живуть у стані, коли кругом лотерея, вб'є тебе ракетою чи ні? Може, я б знайшов у собі сили бути цинічним, можливо, витісняв би якісь речі зі свідомості, проте в корягу б не отупів. Зробив би те, що роблять усі, хто поїхав — не світив би цього та сидів у фб тихо, зрозумівши, що я вже не в контексті, і, повернувшись додому, муситиму не лише поновлювати всі свої робочі та персональні контакти, дивлячись в очі людям, які бачать, що ти нарешті зволив повернутись, коли стало не так стрьомно, ну типу молодець, і не впізнав би рідного міста, бо воно бачило те, чого не бачив я, і змінилося за цей час, його магічна сутність змінилася, хоча й раніше була потужною та непростою. Я приїхав би у своє місто майже як іммігрант, який матиме переконати інших, що він не лось, а те, що мене тут не було — ну так вийшло, я все це не для себе — бо дружина, бо коти, бо кар'єра, ви ж розумієте, я завжди мріяв опинитися в осередку культури, якою займаюся, а от випала нагода. Верз би усяку чухню, і сподівався б, що сам в неї повірю, але ніт, настільки отупіти я б не зміг.

Їхав якось на самокаті по Пушкінській, яка тепер Чикаленка, і тут мені стрільнув такий інсайт: йой, якби я бачив місто після довгої відсутності, це породило б купу відчуттів, які мені не дуже зараз знайомі, але я чомусь можу їх приблизно уявити.

Людям, які повернуться та будуть намагатися знову налагодити життя, буде складно, і я нічого не зроблю для того, щоб їм було якось легше, ніяк не підтримаю та не заспокою. За виключенням тих, хто поїхав з дітьми шкільного віку та про кого мені відомо, що вони давно хотіли повернутися, і якщо б не діти, то, може, навіть нікуди б не їхали.

Але тим, хто з самого початку був тупий, буде досить-таки просто, та тут нема чому заздрити.