Нещодавно брав участь у концерті італійської тематики, репертуар — здебільшого стародавня попса з радянських платівок. Звичайно, приєднатися до складу музикантів з мандоліною та кахоном — це для мене свого роду мультиінструментальний тріумф, але до репертуару є питання. Вірніше, питання риторичне: чому така музика досі приваблює людей? Тут відповідей кілька. 1. Бо для тих, хто про італійську музику дізнавався з радянських платівок, це було тоді щось нове, цікаве й енергійне, сьогодні про це живуть спогади. Плюс італійська мелодика перетинається з народною та оперною музикою, і навіть стара попса відчувається як щось рідне та знайоме. 2. Для молодняка, який не дуже в курсі радянських платівок, це європейська екзотика, яка звучить цікаво, є прозорі мелодії та зрозуміла ритміка, тобто музика сама по собі якісна та продовжує бути конкурентноспроможною. 3. Про сучасну італійську поп-музику у нас не знають, бо у нашому медіапросторі вона відсутня, а платівки різних Пупо, Кутуньйо і т.д. за радянських часів були всюди. Ну тобто ця ситуація з уявленнями про італійську музику досить стабільні, але от те, що ми в тріо у ресторані не граємо цю італопопсу, для мене це теж певний тріумф, плюс грати стару попсятину кожного тижня мене б тупо знудило.

***

Зробив транскрипцію теми Pärlepolskan шведського автора Роджера Таллрота. Люблю цю тему у різних варіаціях, вона темна та чарівна, просто перлина нордичної музики. Перестроїв октавну мандолу, понизив дві перші пари струн на тон, і виявилось, що це офігенний стрій, який треба освоювать. Там ще треба каподастр на мандолі щоб був, так от наступну сехілью малого розміру зроблю саме для мандоли.