Оці заруби з поляками за Бандеру і УПА - це якесь трешидло, яке я не можу осягнути. Здавалося б, є теперішній час, у якому є певні атрибути та процеси, у яких треба орієнтуватися і які треба розрулювати. Але ніт, треба вчепитися в атрибути минулого та минулі процеси та боротися за монополію у коректності їхнього прочитання, і цей процес стає атрибутом сьогодення. Така трохи ментальна рекурсія.

Але в усіх вкушених імперським минулим всюди така тема, агресивне осмислення історії, агресивне до інакоосмислюючих. Що в цьому може радувати - це те, що в України є своя позиція, яка озвучується - держава може йти на поступки, на дискусію, але проше паньство, тут у нас отак і так, і щоб ви знали. Ясно, що поляків це бісить. Але що це за хрінь в голові, яка примушує їх до фіксації на Волинях та УПА, я не можу збагнути. Напевно, це бажання вийти за рамки часових обмежень, використовуючи їдею як засіб для розширення рамок - ось я типу оперую не лише теперішнім, а й у чомусь минулим, осмислюю його так або сяк, і певним чином впливаю на те, яку це прочитання минулого буде далі мати рушійну силу. І прив'язую своє життя до минулих процесів, тобто розширюю свій таймлайн назад, цим моделюю майбутнє, де мене й надалі буде кумарити Волинь та Бандера, це породжує ілюзію стабільності процесів у Всесвіті. Так сходяться разом минуле, теперішнє і майбутнє, можна ще накидати зверху польського католицтва, і буде бінго. Уже бінго, я б сказав, вчора казав і скажу завтра.