Обробок української музики у мене на цілу збірку, аранжувань різної іншої музики для муз.шкіл ще на збірку як мінімум, своїх тем теж на цілу збірку. Я вже потроху доходжу до того, щоб видати свою збірку, яка була б передусім цікавою потенційним покупцям, тобто нею треба зацікавити вчителів київських та регіональних муз.шкіл. Для цього треба зрозуміти їхні потреби та механізм придбання збірок. Можливо, збірку поки що не варто видавати на папері, а просто продавати pdf, як деякі роблять. Буду шукати, в кого дізнатись про деталі, включаючи правові та юридичні моменти, бо не можу ж я масштабно барижити матеріалом під чужим копірайтом десь у тіні, хочеться вирішувати питання по-нормальному. Ще є питання приналежності до профільної асоціації, податися на вступ до якої є бажання, але є певні фактори, що мене зупиняють.

Виникла ідея мати собі кубинський трес. Знайти інструмент тут не вдається, вирішив переробити на нього зменшену гітару. Подивився гітари на олх та у магазинах, вони або старі, або фанерні, або дорогі, або зменшених нема. Згадав, що є мандоліна, яку я ніяк не використовую. Переробив її на трес-мандоліну, таке моє новшество. Нічо так! Навіть у закладі на ній трохи пограв. Звук ще проганяю через октавер, компресор та передпідсилювач.

***

Зробив ото кавер на Стефанію для соло гітари, потім на дует. Багато зверталися за нотами. Тепер виклав "Києве мій", трохи звертаються, але так і думав, що попит буде не дуже, бо він чисто локальний.

***

Глясе у Хлібному біля опери затьмарило глясе у кофелактиці на Саксаганського. Кілька днів поспіль ходив чи їздив кудись на глясе. Здається, вже оскомину збив. Хоча ні, зранку робив собі його вдома. Що може бути краще, ніж гарна кава у поєднанні з гарним морозивом? До речі, морозиво Три ведмеді з фіалковою добавкою афігєнне (просто як морозиво, не у каву кидати). Як людина вкрай прискіплива до якості будь-якої молочки зацінив.

***

Також жрачне: у грузинському ресторані на розі Хмельницького та Леонтовича кебаб затьмарив навіть хайямівський за рахунок аромату мангалу, з димком уащщє. Хіба що офіціянт руськощелепний. Зазвичай я намагаюся уникати місць, де не розмовляють по-людськи, тому піду туди знов, якщо виникне обсесивне бажання захавати саме того кебаба. А так в Чачапурі він теж є, цей ресторан завжди тримає рівень в усьому, включаючи комунікацію.

Коротше, черговий тріумф прагматизму. Я не збирався робити кавер на Стефанію, але кілька людей питали, чи я не зроблю, бо воно ж яке трендове. Так я й подумав: нуашо, зроблю, хай буде. Зробив, запостив, і понеслась, за добу 7 тис+ переглядів на фб (на ютьюбі навіть до ста не дотягнуло), завалюють месенджер питаннями про ноти, я сьогодні цілий день ними барижив. Спочатку мені здалося, що там нема чого аранжувать, мелодія на пару тактів плюс пара дрібних фішечок. Послухав уважніше і придумав, як там розгулятися. Довелося повозитися, мені тут допомагає досвід гри фламенко та різної ритмічної попси, а маючи лише академічну закалку, вигрести пальцями це аранжування ще той челендж.

 

На записах здається, що у в цього чувака тембр ненатуральний, ан ніт.

Задавшись ізвєчним питанням, тварюка я сидюча чи маю право, сів на вєлік та поїхав. З незвички одразу заболіли ноги на підйомі по бульвару Шевченка, потім я зрозумів, треба підняти сидіння, і все пішло легше, швидко все перестало перенапружуватись. Зараз ще погода те що треба, ані холодно, ані спекотно. Думав, чи не дьорнуть у чайну на Подолі, але не став, та на тижні треба туди поїхати якось, люблю двоколісні вояжі на Поділ. Але, на жаль, я занадто лінивий для роботи над формою. Хоча здолати Володимирський узвіз чи Андріївський було б для мене афігєнним здобутком. Але в мене натура така, що я більше ідентифікую себе з індійськими монахами, що сидять під деревом. Насправді ж якщо сісти біля гарної дороги під гарним деревом, де гарні люди приноситимуть тобі піалу гарного рису, то життя буде досить насиченим у спогляданні та роздумах про вічне.

Наче концерт з кубинською тематикою намальовується. Хоча б анонсувати його можна буде по-людськи. Зараз народ у закладі, де кубинське фігачимо, починає жорстко пускатися в пляс, і мене це підбішує, бо вони там деякі напівсині зовсім поряд з мікрофонними стійкими стрибають. Мені взагалі вся ця тема танцульок зовсім чужа.

***

Цікавий учора був вибрик погоди. То 18°, то 20, а тут хрєнак, 31, а потім знов 20. Коли починається сонце і спека, мене починає ковбасити. Не стільки сама спека й сонце, скільки ненависть до літа. Найдебільніша пора року з особистих причин, які беруть початок у родинному укладі, коли літо було часом, коли я чекав на якусь дебільну підставу типу відправити мене кудись, поставивши перед фактом. Потім літо часто ще було сезоном, де мав місце фактичний примус, під яким я по-тупому прогинався. Чого далеко ходити? Минулого літа подорож до Єгипту у пісчану резервацію тупо нахрєн мені не впала, просто довелося туди полетіти, хоча я прозоро й конкретно опирався до останнього. Цього літа жодних поїздок за кордон у мене і так не буде, Затока теж накриється, ймовірно, тож я одразу відкидаю усі можливі пропозиції та поїду до Львова на кілька днів, буде мені хоч якась сатисфакція. Для мене поняття "мій відпочинок" досі не було окреслене через постійну тему про те, як МИ будемо відпочивати, а там де починається "ми"кання, там мої нерви не відновлюються. Я ніколи не вчився думати передусім про себе у такому сенсі. Пора починати, йопт.

***

Колега мені порадив для міста такий тип велосипеда як гравійник. Подивився огляди — гарна тема, він легкий та швидкий, але якщо брати нормальний, то це дорого. А з огляду на те, як "часто" я катаюся, то сенсу взагалі нема.

За два роки пандемії людство звикло до того, що кожен день помирає купа народу. По Україні — кілька сотень людей на день. Це просто постійна статистика, до якої люди звикли, і нікого не здивуєш, просто є ось такий вірус, комусь пощастило перехворіти легко, а комусь не пощастило вижити.

Кадри з сьогоднішньої війни шокують міжнародну спільноту сильніше, ніж статистика смертей від ковіду, бо кожен кадр унікальний та краще запамятовується. Глядач, що дивиться на фото та читає історію, відчуває себе ближчим до оповідача, який розказує свою історію.

У випадку з ковідом було зрозуміло, що це просто вірус такий, у нього такі властивості, тому він чіпляється. Тепер весь світ зрозуміє властивості русні — просто вона в цілому ось така. Те, що відбувається, людей більше вражає, і тому багато хто звідусіль співчуває та висловлює підтримку. Щось зачепило їхні емоції, з'явився привід постати перед собою та іншими такими людьми, що вміють співчувати та думають про інших. Інформаційні процеси, які нам на руку, відбуваються на такому рівні, імхо. Власне, у тому, що людина порадіє за себе, що у неї є такі якості, нічо поганого нема. Коли людей з однотипними реакціями багато, вони програмують вже й політичні рішення, і ставлення до України вже навіть є інструментом політики. Ну тобто я не знецінюю процеси, завдяки яким ми отримуємо міжнародну підтримку, але вважаю, що підгрунтям її надання є соціопсихологічні процеси та реакції на фото та відео. Хоча й підгрунтям війни подібні процеси також є.

 

Масштабами нагадує оркестр Yanni, але зібрали азіатів, і вийшло дуже цікаво за виключенням співанок англійською.

Коли гупає такий ритм, я наче сиджу у ресторані Хайям та відчуваю смак їхнього кебаба, омномном. Там схоже музло часто грає.

***

У цих чуваків гарна пісня є Shah beyt.

Взагалі у їхніх навіть сучасних піснях цікаві сенси, що традиційно пов'язані з класичною поезією. Але є одне але: усе навкруги якихось специфічних почуттів, передчуттів, відчуттів, але про екстремальні моменти існування, мотивацію до змін, про бажання діяти, про самі дії - тупо ні-фі-га. Режим наче каже: сидіть та сумуйте, співайте про сум, почуття, як усі, але не намагайтеся щось зробити, щоб змінити життя своє та інших, бо просто ніззя.

***

О, та я ж почав вчити перську рівно 7 років тому. Останнім часом сумую за контактом з цією культурою. Але з іншого боку іранська держава підтримує рашистів. Я не знаю, нащо далі вивчати фарсі - їхати туди я не збираюся, у роботі викристовувати цю мову не можу. Та й таке.

Найскладніше зараз тим, хто вірив у найкраще, що люди не можуть такими бути, що русня лише вдає бажання насаджувати своє вєлічіє ось так, і що вони будуть проводитися більш цивілізовано. Це крах віри у безумовну людяність. Може, людяність і є безумовною, хоча хтозна. Але є умовна нелюдяність, і на раші для неї були створені умови. Слабо вірилося в те, що між їхньою тв-істерією та кривавою реальністю лише крок, хотілось вірити, що вони тероризують населення пропагандою просто для емоційної зарядженості, щоб тримати владу в руках, а до війни не дійде. Та створення передумов до такої війни — дуже тривала історія, яку частина людей інтерпретувала правильно, але їх називали песимістами, бо не хочеться, щоб було сумно, хочеться ж чогось надихаючого, особливо коли дивишся тєлік. Уявіть собі аналітика, який ще у минулому році сказав би: люди, готуйтеся до того, що запорєбрічна мразота прийде вбивати, гвалтувати та мародерити, та й узагалі їхня мрія — влаштувати геноцид українців. Журналіст рейтингового каналу після цього попросив би сказати щось оптимістичне та фактично примусив би його сказати, що це все неточно, навіть знаючи, що це все давно точно. Бо людей треба передусім заспокоювати. Годувати людей заспокійливим нормально під час війни, але якщо весь час — то це інформаційні бомби тривалої дії, і згодом люди на них підриваються.

Та реальність уже перемогла, і це грандіозне звершення, на якому базуються думки, почуття та дії багатьох людей у світі.

Перед усім, що відбувається зараз, на рашці дуже довго створювалися передумови. Ми не хотіли бачити, бо кому ж треба "нагнітати". Та не слід також забувати і про наших розумників, які під час останніх виборів тупо стібалися з лозунгів "армія, мова, віра", бо все це нікому не треба, а Порошенко просто надоєл, та замість зміцнення обороноздатності країни вирішили, що пора пореготать та вкласти мільярди у будівництво доріг. Ну погигикали хоч. Чого дивуватися з раші, що вони вирішили реалізувати балачки по тв? 73% наших громадян теж вирішили, що нехай серіал перетвориться на реаліті-шоу.

Чим мені іноді не подобається сфера сценічної активності — це своєю правдивістю. Тобто людина — істота багатогранніша, ніж її хочеться такою бачити, а мені зручніше, коли все нейтрально та без сплесків та зайвого опромінення чужою осяйністю. Коли є просто питання, які можна вирішити, щось запитати, щось відповісти, але без тиску, я ненавиджу тиск, бо одразу почуваюся так, наче мене до чогось примушують. Теоретично можна собі усе пояснити, але на практиці воно складніше, дискомфорт все одно є. А от сценічна активність — це сфера, де люди проявляють себе емоційно, для цього намагаються певним чином тиснути своєю емоційністю на оточуючих, обравши якийсь образ у якості інструменту. Коли образ людини у повсякденному житті та якийсь штучний образ у якості тактичного інструменту сильно розходяться, я замість милуватися загадковістю людської натури відчуваю наче розрив матерії — вона мала б бути цілісною, але ось тут розірвана. Якщо підходити до цього аналітично, типу от це відчуття дає зрозуміти наявність внутрішньої розірваності — чи то в інших, чи то в собі, — то одне, але по факту я лінива людина, якій буває западло вдавати психоаналітика, бо іноді ця гра розуму просто не має мети та через те прикумарює. Буває, що у житті просто все відносно рівно та не виникає мотивації відволіктись і навантажити себе осмисленням метаданих. Для мене лишається зрозумілим приємне та неприємне, а розірваність — то неприємно, непередбачувано, тому мені як артисту опинитися поряд з людиною, яка зараз в образі та хоче, щоб я підіграв, це ще той досвід. Моя внутрішня розірваність скоріше воює з чужою, чим дружить, я намагаюся дотримуватися всюди одного образу — що на сцені, що у черзі за ковбасою. Хоча не знаю, чи мені це реально вдається, бо поза сценою я людина веселіша, а розмаїття ковбас мені іноді здається більшим, ніж розмаїття можливостей застосувати власні вміння. Бажання якось стібатися з цього факту є підгрунтям мого почуття гумору, бо весь час знаходити щось смішне у тому, що може викликати тупий біль, — це підтримувати форму, бігом тікаючи від відчуття приреченості.

Коли був у Харкові у грудні, купив там прикольне сіре пальто. Так і не вдягнув його жодного разу! Якось хлобись, і з лютого у травень. А у пальтішечку й вийти не було куди, та й шарфа нормального нема, що під нього підійшов, а де купити, поки що хезе.

***

Я відношусь до такої категорії людей, які не здатні до самообмеження, якщо треба позбутися якихось звичних речей хоча б на якийсь час. Наприклад, не їсти на ніч смажених грінок чи пельмешків, або ж не пити пива після якоїсь години. Тобто хоча це відбувається нечасто, але будь-яка самообмежуюча інтенція, сенс якої я можу собі логічно пояснити, одразу відхиляється психікою — у мене погіршується настрій та самопочуття. Після спроби впустити у голову думку про те, що ось зараз мені не треба жерти на ніч вкусняху, бо на вагах є пара зайвих кіло, зрештою я наступні кілька днів лише й роблю, що обсесивно жеру шопопало коли заманеться. Утім на вагах відбувається зменшення чисел. Чудни дєла. Як людям вдається жити у режимі самообмеження та навіть пропагувати його, я просто гадки не маю. Це якась інша концептуальна модель існування.

Щоб бути в курсі про хронологічні моменти "Зоряних війн", передивляємося з самого початку. Мені в цілому зрозуміло, чому орден джедаїв занепав — бо мав якісь сумнівні цінності, якщо хтось із джедаїв спокійно міг перейти на темний бік, і таке траплялося не раз.

***

Пішли у заклад, де я регулярно граю, чисто похавать і на пиво. Замовили, принесли такос, а потім іще один — можна було б його теж захавать, але я дочекався офіціанта, щоб дізнатись, нащо він мені приніс ще й те, чого я не замовляв. Стандартна ситуація у деяких закладах, але я дуже не люблю наїбалово, просто ненавиджу. Ну тобто бажання туди піти поїсти в мене більше нема, хоча пиво там є у будь-який час, і це буває а тему.

***

Забрав оце безладову гітару у майстра, вкотре впевнився, що краще шукати малознайомого майстра, про якого є гарні відгуки, ніж знайомого, який за мізерні гроші робить все на тяп-ляп так, що потім після такого ремонту треба здавати інструмент в ремонт.

***

Зазвичай я не торгуюся, коли йде мова про ціну за урок, та й інші не намагаються обговорювати ціну. За останні два тижні двоє, які питали про уроки, чогось вирішили, що можна торгуватись. Звичайно, люди зараз розраховують на те, що артисти без роботи й візьмуться за що завгодно за будь-які гроші. Досвід першого карантину мене багато чого навчив — не можна вестися на шнягу, тим більше, що зараз такої аж прямо скрути нема, та й під час карантинів не було.

Знову почав займатися з учнем, якого я називаю індусіком. Тобто крім того, що родина - індійці, вони також індуси. Я його вчив з 2016 року, 5 років їздив до нього на Лівобережку, де його родина знімала велику квартиру. Потім перебралися у Козин, але їздити туди не варіант. Перед війною здриснули за кордон, зараз у себе в Індії. Думав, він кине займатись, уже такий підліток нормального зросту, голос став відчутно нижчим, хоча я починав з ним займатись, коли він був першокласником.

Ми пробували займатись онлайн ще на першому карантині, але то був треш. Не можна було домовитись про час, він не виходив на зв'язок, через його мати теж не все можна було вирішити. Потім, як вони переїхали за Київ, знов почалися якісь мульки, що я навіть скаржився батькам. Домовлялися про час, а він тупо не виходив на зв'зок - забув чи шось. Ну зараз, може, з організацією краще буде, тим паче що всі тепер знають, що я такого не спускаю на гальмах.

Хоча я був у полі зору родини постійно протягом років, ніхто з них жодного разу мені не написав з початку війни. Лише постили різні тривожні фото та сумні смайли в сторіс. А написати конкретним людям, спитати, що з ними - дзуськи. Це мене упевнило в тому, що робота - це робота, і від клієнтів не треба чекати особливого ставлення. Коли індусік з'явився на горизонті, дружина на мене тепер фиркає, що я продовжую з ним займатися. А в мене нема до тієї родини чисто людських претензій - вони такі, які є, і мені це не заважає. Взагалі, якщо ти поставив якусь робочу справу на потік та маєш певну кількість клієнтів, з ними не обов'язково спілкуватися геть на всі теми та мати якісь дружні стосунки. Бо як копнеш, то виявиться, що частина людей латентні ватники, частина реальні, частина так демонструє відкриту неповагу, що розумієш, що й тебе поважати вони не збиралися, частина кончені довбойоби, які навчилися маскуватися. Багато знати про погляди та настрої всіх людей - голова не смітник, все ж таки. Я вже мовчу про тих, хто замовляє музичні виступи - добре, що цих людей я не знаю і здебільшого навіть імен не пам'ятаю, бо приємні люди там трапляються нечасто. Ну і яка різниця, це ж робота.

Попри всі сумніви у тому, що індусік реально налаштований займатись гітарою як слід, хоча здібний, коли вони переїхали за місто, я почав сумувати за поїздками на Лівобережку, для мене це певна втрата. Мені чогось просто подобалося туди їздити. Можливо, моєю першою поїздкою з початку війни на лівий берег у метро буде саме ностальгічний візит у той район, де вул.Окіпної переходить у Русанівську набережну. Рідко коли мене пробирає ностальгія такого роду.

Є три замовлення на транскрипції/аранжування. Щось так облом братись, хоча теоретично це мало не робота моєї мрії. Та сьогодні почну. Взагалі така сама тема з усім, що я колись робив. Щось зробив, бо було натхнення, це купили, і я такий думаю: оо, це ж робота мрії, робиш те, що подобається, і в тебе це купують. Прийшло перше замовлення - оо, нарешті, займуся ніштяковою роботою. Приходить друге замовлення якраз тоді, коли нема натхнення. Уу блін, як воно оце зараз не в тему. Хоча якщо додати фактору дисципліни, усадити себе та почати, то потім втягуєшся у процес і виникає відчуття прогресу, на ньому тримається мотивація. Але дисципліна завжди була чимось... Ну не моїм, коротше.

***

Оце катався якось на веліку, гепнувся на рівному місці, так чось і кататися перехотілося, перейшов на самокат. Я тоді рано встав, щоб достоятися у черзі на Новій пошті, приїхавши туди, як виявилося, за півтори години до відкриття, але вже була купа народу. Сьогодні знову сів на вел. Обкатав центр, думав навіть на Контрактову скататись, але там не було цілей. Типу у чайній посидіти, так чай і вдома є, а там хочеться щось чи то помалювати, чи почитати, чи щось іще, та на все це нема настрою. Але велосипеді пора кататися регулярно просто у якості елементарної фізухи та й просто щоб чистішим повітрям дихати, наскільки чистим воно буває у центрі міста.

***

За останній місяць - півтора повернувся до довоєнної ваги, хоча коли схуд на 2-3 кг, мене це влаштовувало більше. 1. Менше стресу, кращий апетит. 2. Перестали економити. 3. Почали сьорбать вінішко, я ще й півасік. Подумую над тим, щоб оголосити персональний сухий закон, бо сказати, що я любитель шось бухнуть, то ні, це скоріше купую пиво, бо продають, а могли б і не продавати. Вино - туди ж. Від міцного алкоголю взагалі відвернуло. Зараз мій допінг - це шу пуер під настрій або кава глясе, але нормальної майже ніде нема.