Знову почав займатися з учнем, якого я називаю індусіком. Тобто крім того, що родина - індійці, вони також індуси. Я його вчив з 2016 року, 5 років їздив до нього на Лівобережку, де його родина знімала велику квартиру. Потім перебралися у Козин, але їздити туди не варіант. Перед війною здриснули за кордон, зараз у себе в Індії. Думав, він кине займатись, уже такий підліток нормального зросту, голос став відчутно нижчим, хоча я починав з ним займатись, коли він був першокласником.

Ми пробували займатись онлайн ще на першому карантині, але то був треш. Не можна було домовитись про час, він не виходив на зв'язок, через його мати теж не все можна було вирішити. Потім, як вони переїхали за Київ, знов почалися якісь мульки, що я навіть скаржився батькам. Домовлялися про час, а він тупо не виходив на зв'зок - забув чи шось. Ну зараз, може, з організацією краще буде, тим паче що всі тепер знають, що я такого не спускаю на гальмах.

Хоча я був у полі зору родини постійно протягом років, ніхто з них жодного разу мені не написав з початку війни. Лише постили різні тривожні фото та сумні смайли в сторіс. А написати конкретним людям, спитати, що з ними - дзуськи. Це мене упевнило в тому, що робота - це робота, і від клієнтів не треба чекати особливого ставлення. Коли індусік з'явився на горизонті, дружина на мене тепер фиркає, що я продовжую з ним займатися. А в мене нема до тієї родини чисто людських претензій - вони такі, які є, і мені це не заважає. Взагалі, якщо ти поставив якусь робочу справу на потік та маєш певну кількість клієнтів, з ними не обов'язково спілкуватися геть на всі теми та мати якісь дружні стосунки. Бо як копнеш, то виявиться, що частина людей латентні ватники, частина реальні, частина так демонструє відкриту неповагу, що розумієш, що й тебе поважати вони не збиралися, частина кончені довбойоби, які навчилися маскуватися. Багато знати про погляди та настрої всіх людей - голова не смітник, все ж таки. Я вже мовчу про тих, хто замовляє музичні виступи - добре, що цих людей я не знаю і здебільшого навіть імен не пам'ятаю, бо приємні люди там трапляються нечасто. Ну і яка різниця, це ж робота.

Попри всі сумніви у тому, що індусік реально налаштований займатись гітарою як слід, хоча здібний, коли вони переїхали за місто, я почав сумувати за поїздками на Лівобережку, для мене це певна втрата. Мені чогось просто подобалося туди їздити. Можливо, моєю першою поїздкою з початку війни на лівий берег у метро буде саме ностальгічний візит у той район, де вул.Окіпної переходить у Русанівську набережну. Рідко коли мене пробирає ностальгія такого роду.