За два роки пандемії людство звикло до того, що кожен день помирає купа народу. По Україні — кілька сотень людей на день. Це просто постійна статистика, до якої люди звикли, і нікого не здивуєш, просто є ось такий вірус, комусь пощастило перехворіти легко, а комусь не пощастило вижити.

Кадри з сьогоднішньої війни шокують міжнародну спільноту сильніше, ніж статистика смертей від ковіду, бо кожен кадр унікальний та краще запамятовується. Глядач, що дивиться на фото та читає історію, відчуває себе ближчим до оповідача, який розказує свою історію.

У випадку з ковідом було зрозуміло, що це просто вірус такий, у нього такі властивості, тому він чіпляється. Тепер весь світ зрозуміє властивості русні — просто вона в цілому ось така. Те, що відбувається, людей більше вражає, і тому багато хто звідусіль співчуває та висловлює підтримку. Щось зачепило їхні емоції, з'явився привід постати перед собою та іншими такими людьми, що вміють співчувати та думають про інших. Інформаційні процеси, які нам на руку, відбуваються на такому рівні, імхо. Власне, у тому, що людина порадіє за себе, що у неї є такі якості, нічо поганого нема. Коли людей з однотипними реакціями багато, вони програмують вже й політичні рішення, і ставлення до України вже навіть є інструментом політики. Ну тобто я не знецінюю процеси, завдяки яким ми отримуємо міжнародну підтримку, але вважаю, що підгрунтям її надання є соціопсихологічні процеси та реакції на фото та відео. Хоча й підгрунтям війни подібні процеси також є.