Розпакував скрипку, щоб на ній вже нарешті пограти. На етапі, колі її треба було настроїти, зрозумів, що ні, не можу я на ній зараз грати. Поклав на місце. Не знаю, коли до неї повернусь. Гітара поки що йде краще, але я тут взявся робити складні аранжування, що щоб бути в змозі зіграти на камеру, треба програти одне й те саме кілька сотень разів, і воно вже трохи прикумарює.
***
Кілька днів тому прийшов пуер, який я замовив у товариша, який торгує чаями. Забув, що шу пуеру треба дати відлежатись у квартирі якийсь час, тоді він адаптується до умов та простору та смакує краще та повніше. Зараз це вже інша справа, ніж у перший день.
Минулого року я був у Новій Каховці проїздом через Херсон. Звідти їхали машиною до Одеси через Миколаїв. Улітку був концерт у парку в Ірпені, восени грав на весіллі у Бучі. Узимку був у Харкові.
У Бучі колись жив мій дід. Він жив то у квартирі, то у своєму будинку, який залишився закинутим, бо так і неясно, кому він належить, бо там родина його дружини качає свої права, але ані вони туди не їздять, ані ми. Перед війною мама озвучила ідею: якщо тут заворушка, можем поїхати пересидіти у той будинок в Бучі. Ага. На щастя, ніхто туди реально їхати не збирався.
У перші дні війни мене штормило, як усіх. Тупо втикаєш у мобілу весь час, ховаєшся у коридорі, коли сирена. Повний ступор та випадіння. Потім через тиждень почав братися за гітару. Одразу придумав шмат сігірії. Музична практика та творчість у мене завжди були якось прив'язані до емоційного стану - що сильніше штормить, то більше бажання заглибитися у музику.
Потім став займатися багато, навіть дуже багато. Переграв тупо майже весь фламенковий репертуар, навіть рідкісний складняк, за який давно не брався. Потім став робити аранжування, а потім ще більше займатися, щоб зіграти те, що нааранжував. Зараз є попит на українську музику - став робити обробки українських тем, їх оцінили навіть відомі колеги. Кілька людей з фб зверталися з приводу нот.
Музика допомагає мені бути у якійсь подобі норми. Але не тільки музика.
Центр Києва краще захищений порошенківською ППО, ніж будь-яке місце в Україні. Це пристойно розслаблює. Втім усе одно є факт: кругом непевність та лотерея. Буча та інші передмістя, де були масові вбивства, досить близько, це додає відчуття непевності та тривоги. З цим ми тут якось звикли жити.
Я не відчуваю себе винним у тому, що знаходжуся у кращих умовах, ніж жителі зруйнованих міст. Або я стану провини не усвідомлюю, або у мене психічні механізми яксь інкше працюють. Займаюся своєю роботою, яка приносить мало доходу, але частину базових потреб покриває, при тому у дружини роботи просто нуль. Свинособаки намагаються грати у тріумф совка, але у мене від їхньої риторики весь час дежавю, совок вже нападав на мене, поводився агресивно, усіляко погрожував, хотів мене просто прибрати. За мене ніхто не впрягався, просто тупо ніхто, виживай, як умієш. Лише деякі висловлювали марне занепокоєння. За Україну зараз впрягся весь цивілізований світ. Тому я почуваюся +- нормально, наскільки можу судити про свій стан та сказати про нього коротко. Ми виживемо та переможемо, але ціна велика, та цієї бійні, як показує історія поведінки цих їбанатів за останні кількасот років, було, схоже, не уникнути. А я просто займаюсь тим, чим займався до війни та чим займатимусь після війни. Потроху перекидаю частину донатів на оборонні потреби. Сьогодні от було повідомлення, що назбирали необхідну суму на броніки - мені приємно було долучитись до двіжухи та згодом побачити результат колективних дій.
Я зловив себе на тому, що не можу робити постів з приводу подій у Бучі та інших диких речей. Зробив лише пару постів в vk, спеціально буди зайшов, щоб жбурнути фотками з Бучі в росіян. У мене не вистачає енергії на емоції, вони мене виснажують, а виснаження я одразу почну відчувати фізично. Вистачає того, що не всі з квартири ще роз'їхалися, і у мене нема окремої кімнати, є купа речей, які бісять, є безробіття, яке у мене завжди викликало тривогу. Я тікаю у музику та у можливість зробити щось корисне та так покращити самопочуття. Так, я це роблю не лише для інших, а й для себе. Так от замість гніву я думаю про те, як бути з кцпнею далі, потрібна політика поведінки. Де у коментах натикаюся на ватника, я обираю максимально безтактну поведінку, звертання на "ти" та знущання з них, але так, щоб не забанили. Про минулих колег-ватників я публічно інформую весь свій френдліст. Треба виважено розробити для себе напрями політики спілкування, щоб cancel culture переслідував росіян та тутешніх ватників всюди, де ти з'являєшся на їхньому горизонті. Подавати приклад іншим. Бомбардувати кцпню ставленням як до... Власне, кцпні. Наближати масову депресію їхнього суспільства, як тільки можна. Це не поверне наших жертв та буде на руку тaлібaну, бо де депресія, там сполох попиту на афганський імпорт. Але падли мають почуватися у небезпеці всюди, де ми можемо до них дістатися навіть словом. Зараз єдиний сенс у знанні російської мови - якщо воно стане інструментом інфовійни.
