Одні кажуть, спочатку були танки, а потім російські книги, балет і т.п. Інші кажуть, все почалося з культурної експансії. Хоча у мене інша версія: все почалося з передумов до прийняття чужого. На полицях знайшлося місце для російських книг, у голові воно знайшлося для російської мови. У головах знайшлося місце для дичини, не сприйняти якої було чомусь не можна. Воно і досі знаходиться там, і досі купа українців мають до дичини потяг. Якийсь потяг до екзистенційного досвіду, перемішаний з садизмом — а от я візьму і зроблю інших жертвами власних уподобань. Не все ж самому бути жертвою, треба ж щось змінити навкруги, відчути владу. Покращити іншим життя не можу та не хочу, так хоч зіпсую.

Як от обсесивна тяга всюди тулити російську мову, особливо там, де це недоречно. Відсутність тоталітарного устрою у країні дає можливості, якими люди зловживають, маючи на це певні права, хоча, як виявляється, використання рос.мови у певних робочих сферах таки має не завжди очікувані обмеження, але ж у нас демократія з її парадоксом: процент населення наполегливо розповсюджує рос.мову, бо це "язик моєй мами, і я не буду нікому нічево обьяснять", граючи з ворогом в одній команді, але користуючись свободами, яких би людина не мала у ворожій країні, для якої тутешні принципово демонстративні рос-мовні — це ресурс. Здавалося б, коли держава закручує гайки, це мало б викликати у русофілів ейфорію, бо наконєц-то щімят как слєдуєт, але вони чогось ниють. Може, це і є прояв ейфорії, хтозна. Але в Латвії та ж петрушка, хоча там повноцінним громадянином не кожен може і хоче стати.