Деформація сприйняття під час війни — зокрема таке, коли тобі надходить рекламна смска "ліквідація складу взуття, знижки 50%", перше, про що думаеш, це що прилетіло на той склад. І так далі, якщо позгадувати, багато всякого такого.

На запит учня зробив аранжування однієї пісні групи Кетама, яка була досить популярною у 80-90-ті. Дуже скоро я отримав навіть реакцію одного з авторів цієї пісні, бо йому моє відео послав адміністратор фб-групи, який сам не останній гітарист циганського походження. Група Кетама складалася з циганів з відомих династій, в останні роки там були члени родини Кармона. Для іспанських ромів, які не занадто переймаються традиційністю фламенко, популярність цієї групи — досі привід для гордості. Тому тамтешня циганська тусовка швидко зреагувала, стали додаватися у френди особи з ромським прапором і т.д. Чим більше народу про мене знає, тим краще.

Але я ткт поспілкувався з одним. — А ти з росії? — Я українець, живу в Україні. А ти звідки саме? — З Києва. — А що за країна? — Україна. Отакі діалоги, ну ладно ісп.цигани, їм будь-які гаджьо/пайо розклади до сраки, так і іспанці ж такі бувають, та й взагалі європейці. Але дивного в тому нічо нема, бо українці про той же Пакістан чи Афганістан не знають, бо не наш культурний простір. А ми дійсно поза західноєвропейським культурним простором.

Останніми днями погано сплю та цьому ґрунті стаються тупняки. Пішов на ранкову репетицію з гітарою та тресом — взяв усе крім п'єзодатчика, без якого такскати рюкзак з кабелями та преампом не мало сенсу. Ввечері того ж дня поїхав на роботу на Березняки з гітарою, колонкою, стійкою, розпакувався, і тут виявилося, що не взяв педалборд. Ладно там педалі, але ж усі кабелі в одній сумці. Добре, що дружина передала кур'єром, довелося почати на півгодини пізніше, але було не критично.

***

Ноти шось купляють мало. Є підозра, що через вибори — американці настільки очешуїли від результатів, зігування та вже озвучених гендерно нетолерантних випадів, що у них нема настрою купляти ноти для гітари. Звичайно, не лише вони ноти купують, але в основному. Ну й не без того, що треба ютьюб канал частіше наповнювати, щоб мої відео частіше потрапляли у рекомендовані. Є вже кілька готових аранжувань, які треба лише записати — останнім часом іду на випередження, маючи в запасі матеріал.

***

Збираюся записати відео для мандолінного ансамблю у своєму приміщенні з використанням всяких джерел світла та підсвітки. Цікаво, як воно вийде — це буде теж для мого каналу.

***

Намалювалися плани по концертах найближчими місяцями, і всі у 32. Буду натякати там, хай вже й моє фото десь там на стіні приліплять.

***

Колись я на Воздвиженці у галереї Висоцький робив сольний авторський концерт. Оце непогано було б повторити. Думаю, чи не зробити авторський концерт у 32, розписавши акорди для баса і ф-но, але є підозра, що квартетом треба повторити латино програму, а авторську програму давно хотів зіграти лише з контрабасом.

***

Оце ж я в Асоціації гітаристів тепер. Не дуже розумію, що там відбувається, іноді проходять засідання, після яких нічо неясно, якісь зрушення будуть чи ні. У мене є купа пропозицій, але я навіть не знаю, чи варто починати щось пропонувати, бо будь-які ідеї потребують вкладень часу та уваги задля їхньої реалізації, а крайній зазвичай хто? — ініціатор якихось змін. Я можу щось по сайту та інформаційній політиці порадити, але, знову-таки, спочатку мені треба змиритися з думкою про те, що сайтом Асоціації я тоді займатимусь сам, утім мені не зовсім зрозумілий механізм обговорення та затвердження задач.

Секретний секрет, який не всім хотілося б розголошувати, але триндьожність — моя тіньова сторона.

Зрозуміти, які у людини, так би мовити, є карти в рукаві, можна по її, так би мовити, очах, у яких, так би мовити, відображаються номінали всіх цих карт; але це і так, і не так, адже ці особливі карти в рукав не потрапляють анізвідки, а відповідають тому, що було намальовано в так би мовити очах ще до їхньої появи.

Припустимо, рф не зможе завадити Україні вступити в НАТО. Коли у майбутньому Україна буде мати союзників по НАТО, ніхто з цих союзників не захоче згадувати про те, коли й чому ми теж ними стали, щоб робити акцент на сьогоденні — ось вже є, значить є, а про старе не треба згадувати, особливо про щось таке, чим ніхто не зможе похвалитися. Цікаво, яким буде цей компроміс між бажанням одних нагадати про те, що сьогодення — результат рішень і дій у недавньому минулому, і небажанням інших взагалі говорити на ці теми. Хоча це навіть не про НАТО, а про будь-яку подальшу комунікацію з партнерами, які були дотичні до українських справ і демонстрували на певному етапі нерозуміння, чому ми не захотіли жити у "новій реальності", адже ми — та жертва, яка мала бути принесеною, ми той шмат м'яса, який треба було кинути зголоднілій недоімперії, щоб вона іще поіснувала якийсь час, це дорога ціна, але ж збереження комфорту європейського бюргера коштує дорого, плюс це жест по відношенню до рф, який вона мала б оцінити та далі продавати газ дешево. Все було чудово, аж тут все пішло не за планом.

***

Звичайно, комусь щось політично доцільно буде пробачити певні речі, особливо якщо собак можна буде повісити на політиків, які вже не у справі. Але чи буде це справді залагодженням, покаже час.

***

Поки був Байден, США не могло робити різких заяв та робити різких рухів. Прийшов Трамп — тепер США може. Я не вірю у залежність зовнішньої політики США від ментальних приколів певної персоналії, але вірю у сценарний паритет між дійовими особами з двох протилежних таборів — республіканців та демократів. Оця підтримка‐непідтримка України, небажання дати їй можливість досягти значних успіхів разом з підтримуючою риторикою — це, імхо, не стільки особиста фішка Байдена, скільки характеристика персонажа. Тепер цікаво, як зміниться ця підтримка-непідтримка тепер. Можливо, у протилежний бік — критика України за відмову капітулювати ще у 2022 році разом з більш відчутною військовою допомогою, щоб створити шизоїдний муар та збити всіх з пантелику. А може, ніяк не зміниться. У будь-якому випадку нам треба якось виживати, і бажано, щоб тема України не була витіснена зі світових СМІ, інакше весь російський тероризм перетвориться на норму. А згодом і не лише російський — ви ж усі звикли, нате вам хавайте ще.

Нарешті припинив займатися з ученицею, про що думав давно —  треба було це ще раніше припинити. Це дочка знайомої, з якою я був знайомий ще до народження її дочки, зараз тінейджерки. Відмовлятися від роботи з певними учнями — таке буває нечасто, мене треба дістати, і от бінго, вона вже дістала після чергового саботажу половини заняття, коли тупо не виходить на зв'язок і не пише чому. А тут її мама зі своїми намаганнями "подивитися на речі з різних сторін" та аргументами про те, що дитина переїхала з однієї європейської країни в іншу, ще не освоїлася і все таке. Воно так цікаво, коли люди, які в іншій країні забезпечують дитину і дають їй можливість бикувато поводитися, розказують тобі про якісь її навантаження, як їй там важко з її хаотичним складом. Вірю, буває непросто, у кожного своя доля і свій шлях широкий, але я більше тут ні до чого.

Скільки мене життя вчить, що треба одразу керуватися внутрішнім покликом, ще не навчило. Як тільки виникає бажання припинити контактувати з кимось, треба одразу припиняти, бо майже ніколи так не було, щоб комунікація згодом не розвалювалася.

Протистояння між великими групами людей — це масштабоване протистояння між концепціями, це такий міфологізоване протиставлення понять, де міфологічна боротьба перенесена у реальний світ, а міфологічні концепції живлять мотивацію воювати.

Корінь протистояння саме у понятійному ключі, але безболісно внести там якісь зміни неможливо. За допомогою певних алгоритмів суспільству весь час підсовуються тести на рівень усвідомленості у певних понятійних площинах, але процес змінюється дуже повільно. Хтось скаже, що це добре, що нема різких рухів, але це скоріше погано. Для міцної понятійної оборони треба, щоб критичною масою суспільства були прийняті певні об'єднуючі постулати, на які не впливає стан війни, але поки що у цьому напрямі кінь не валявся. Коли війна перестане забирати увагу людей, я боюся уявити, куди і нащо вони її спрямують. Ясно, що на своїх, які виявляться чужими, нас чекає полювання на відьом, щурів і тарганів, і будь-хто з нас хтозна як може опинитися серед них.

Ідею про те, що ми весь час балансуємо між знанням, незнанням та здогадками, можна розвивати, але її розвиток відкриває вид на порожнечу. Якщо ми говоримо про знання, чи справді це знання, а не ілюзія? А якщо це незнання, чи справді це незнання, чи це сумнів у тому, що ти скоріше знаєш, ніж ні? А якщо це здогад, як зрозуміти, що це не просто собі інтелектуалізована фантазія, особливо якщо відсутня наукова доказова база?.. 

Якщо почати ставити питання, то виявиться, що відношення кількості відповідей до кількості питань прямує до нуля, і ця нульова вісь і є наче уособленням порожнечі, принаймні понятійної.

Але ж ця вісь є, і поки для порожнечі існує слово, вона не абсолютна. Поки існує поняття порожнечі (не просто так індійці придумали нуль), не існує понятійної порожнечі. Крім того, порожнечу ми вимірюємо своїм почуттям стосовно того, що ближче або далі від неї, вимірюючи ступінь екзистенційного страху у власній реакції на щось. Порожнечу треба поважати так само, як тишу чи паузи в музиці.

Міямото Мусаші гарно організував "Книгу п'яти кілець", його "Книга порожнечі" займає всього дві сторінки, але вони як останній акорд, яким у музиці визначають тональність всього твору.

Створення світу за версією Рігведи схоже на масштабовану появу чогось, чого завгодно, у людській свідомості. Може, знань, а може, почуттів. Або це народження дитини та її реакція на світ. Спочатку нічого не було, ані дня, ані ночі, ані смерті, ані безсмертя, потім прийшло бажання, воно було першим сім'ям свідомості, і т.д., а боги з'явилися пізніше; той, хто дивиться на все, невідомо, знає або не знає сам, звідки все взялося. (Чомусь давні люди припускали, що він може не знати, але еволюція релігійної свідомості привела до того, що бог знає все, бо так кажуть, тому треба вірити).

Ясно, що люди, які створювали гімни чи писання про створення світу, за цим не спостерігали, і логіку вибудовували способом масштабізації більш локальних понять і подій, розуміючи на різних прикладах, що це працює. Те, що це працює, для мене в усьому цьому найцікавіший факт, це дає простір для образного малювання спіральних орнаментів з різним масштабуванням.

От, до речі, є у мене така концепція, про яку я не втомлююсь писати так і сяк, що люди не змінюються. Є випадки, коли можна про когось сказати: ця людина так змінилася упродовж останніх років, і в порядок життя привела, і салати їсти почала, і роботу, і коло спілкування змінила, ну прросто інша людина. Поверхнево — так. По суті — ні, бо передумови до змін були закладені ще задовго до того, і це фішка, яка або є, або нема. Це певне шило, з яким людина живе, настане день, і його почне ним штрикать, від цього не спастись.

Я от музикант тому, що у мене до цього були передумови. Хист у комбінації з бажанням реалізовувати ідеї ще давно намалювали шлях, яким я крокую, не звертаючи. Але є інші аспекти, у яких я тугий, і це не зміниться, можливо, ніколи. Якщо зміниться, то це тому, що я піду по стежині, яка вже намальована, тобто маю передумови, але сам не змінюся у момент отримання нового досвіду, а що буде, те вже є. Та я поки що не можу про це дізнатися, ба більше, навіть не хочу цього знати, бо є таємниці, які треба поважати, навіть якщо вони від мене самого. Ми все життя балансуємо між знанням, здогадками, бажання їх перевірити — як пальне для мотивації; між незнанням, ілюзією знання та ілюзією незнання. Останнє лежить у понятійному просторі, який перетинається з містичним, хоча те, що на підсвідомому рівні людина має неосяжні знання, це не секрет.

Останнім часом мені ані пиво, ані вино не заходять. Але віскі інша тема. Зараз стоїть недопита пляшка Laphroaig та новенька Talisker, обидві подаровані, причому це віскі схожого типу, шотландське димне. Хоча віскі — це фактично розбавлений водою спирт, але у ньому є культура, і воно мені цікаве саме в цьому сенсі.

Ще цікавіша тема — це чай. Нещодавно у чайній на Рейтарській пробував жовтий чай. Треба сказати, чаїв такої якості я давно не зустрічав, хіба що колись у Чайному клубі на Либідській. Той чай, що я купую у магазині на Спаській, не дотягує, хоча шен пуери там файні — напевно, це через смаки власниці магазину, вона любить ті чаї, які мені не дуже, і навпаки. Але для домашнього чаювання мені не треба чаїв преміум класу, бо у мене немає умов, щоб їх пити. Обстановка для чаювання — це для мене тема складніша за покупку гарного чаю. Хтось собі заварив десь вдома чи на роботі, і його вставляє. Чай, як і алкоголь, мені нецікавий як джерело речовин, він іде в комплекті зі смаком та в окремих випадках з простором. Гарний чай у поєднанні з гарним простором, у якому форми, текстури, кольори та звуки приємно організовані — це тема.

Взагалі потяг до чаю у мене перетинається з потягом до східних культур, це один з проявів гунфу, у якому я, щоправда, не розвиваюся, а позиціоную себе як споживач, який розрізняє речі на певному рівні. Але сама ідеалізація майстерного поєднання складових чайної церемонії мені задає певний важливий для мене вектор, водночас перетинаючись з іншими прагненнями, які у мене були чи до яких я мав хист ще до того, як дізнався про чайну культуру та починав цікавитися елементами східних культур. Споглядання організованого простору у поєднанні з гарним чаєм — це створення містичного простору, у якому мені комфортно, бо містицизмом пронизане все, що має для мене цінність.

Пробую використовувати макбук за призначенням, навіть виходить. Встановив прогу tonecentral для гітарного міді-процесора та підкоригував деякі звуки, стало цікавіше. Відеомонтаж — це ще попереду.

***

У мене є декілька аранжувань іранських тем, але з 2022 року я відмовлявся від ідеї робити на них відео, бо це ж Іран, шахеди і т.д., тепер існує пеаний асоціативний ряд. Потім згадав, що кубинську музику тут як грали, так і грають, а сальсу як танцювали, так і танцюють, хоча Куба, комуністи, совок і т.д. До того ж, певні теми відносяться або до дореволюційного періоду в Ірані, або це творчість артистів, які жили за межами Ірану після революції.

Часто кажуть про очікування "справедливого миру", але що це таке, "справедливий мир"? Територіальні поступки, які можна буде вважати справедливими? Мир, при якому росія буде далі існувати, ще й відхапавши частину чужих територій, вбивши незліченну кількість людей, далі продаючи нафту й газ — подивимось, чи можна буде продати такий стан речей у якості "справедливого миру", і подивимось, яка буде реакція на чиїсь заяви, нібито справедливого миру досягнуто, а хто не знав, якою є справедливість, то ось вам.

Оце намалював собі перспективу, типу буду пиляти контент для патреона і збільшувати кількість платних підписників. Все наче норм, але коли занурився у нюанси, то з цією темою не все ок.

Скоро два місяці як орендуємо офісне приміщення. Я туди освітлення й фонів натаскав, але зрозумів, що не можу витягувати режим, який собі намалював. Плюс є нюанси з аранжуваннями — я не хочу викладати всі аранжування у доступ по підписці, тільки окреме придбання кожної позиції, як раніше. Дійшов висновку, що патреон мені все-таки треба вести, але без обтяжуючих зобов'язань. Моя фішка — це аранжування, треба займатись ними. Плюс спробувати робити детальні відеорозбори якихось своїх аранжувань чи чужих гітарних тем, можна продавати відеоконтент на певних ресусах — раптом воно піде. Можливості цифрових платформ сьогодні — цікава тема.

***

Купив б/ушний макбук для деяких робочих цілей. На етапі реєстрації apple id зненавидів всю цю еплівську срань, бо воно не може не глючити та не видавати якихось сюрпризів. Принаймні GuitarPro 8 на ньому працює, плюс є деякі очікування стосовно обробки відео та процесінгу аудіо в реальному часі. Поки що appstore не фуричить, бо apple id є, а автентифікація якась глючна — можливо, попередній власник не все своє звідти повидаляв.

***

Допиляв сьогодні аранжування пісні "Місяць на небі" для гітарного тріо, одразу поїхав в офіс записав відео, обробив його та чекаю понеділка, щоб викласти. Заодно зробив немаленьку частину дуетного аранжування "Wave" Жобіма. Давно не поновлював сторінку з аранжуваннями, а це треба робити частіше.