Ідею про те, що ми весь час балансуємо між знанням, незнанням та здогадками, можна розвивати, але її розвиток відкриває вид на порожнечу. Якщо ми говоримо про знання, чи справді це знання, а не ілюзія? А якщо це незнання, чи справді це незнання, чи це сумнів у тому, що ти скоріше знаєш, ніж ні? А якщо це здогад, як зрозуміти, що це не просто собі інтелектуалізована фантазія, особливо якщо відсутня наукова доказова база?.. 

Якщо почати ставити питання, то виявиться, що відношення кількості відповідей до кількості питань прямує до нуля, і ця нульова вісь і є наче уособленням порожнечі, принаймні понятійної.

Але ж ця вісь є, і поки для порожнечі існує слово, вона не абсолютна. Поки існує поняття порожнечі (не просто так індійці придумали нуль), не існує понятійної порожнечі. Крім того, порожнечу ми вимірюємо своїм почуттям стосовно того, що ближче або далі від неї, вимірюючи ступінь екзистенційного страху у власній реакції на щось. Порожнечу треба поважати так само, як тишу чи паузи в музиці.

Міямото Мусаші гарно організував "Книгу п'яти кілець", його "Книга порожнечі" займає всього дві сторінки, але вони як останній акорд, яким у музиці визначають тональність всього твору.