Добігає кінця моя участь у бенді кубинської тематики. Я більше не можу знаходити спільну мову зі співачкою, яка вирішила, що її вказівки не обговорюються, бо вона керівник бенду. А я взагалі не зрозумів, коли настав той момент, коли я опинився у складі бенду. Мені здавалося, авторський бенд — то назва для афіші. Комунікація будувалася на принципах, які толеруються у сальса-тусовці, а там толерується багато дичини. Отак крок за кроком, конфлікт за конфліктом, і я зрозумів, що чим далі беру дієву участь у функціонуванні бенду, тим роблю гірше і собі, і іншим, бо не може людина без професійного бекграунду відкрити з ноги двері у сферу арт-послуг, одразу обзавестися власним бендом та вважати себе на рівні з музикантами, рівень яких істотно перевищує її. Це викривлення реальності, яке занурює процес у кризу. Моя особиста криза комунікації вже настала. Краще я недозароблю якихось грошей, хоча зазвичай там гроші мінімальні, але не буду псувати якість свого життя токсичною комунікацією та маніпуляціями, яких я не розгледів вчасно, бо вони добре проявляються саме у конфліктах.

З кубинською двіжухою я все одно буду перетинатися, бо акомпаніаторів менше, ніж співаків, і треба будуть ситуативні заміни. Але це все буде у моєму улюбленому дусі: прийшов-пішов, без якихось зобов'язань обслуговувати чиїсь сценічні забаганки, бо дістало. Час займатися своїми забаганками.

***

Утім нещодавно був гарний джазовий концерт, організований піаністом. Була одна репетиція, басист та перкусіоніст взагалі на ній не були, але все гарно вдалося. Я нарешті пограв на нормальній гітарі без якихось дебільних датчиків. Хоча звукорежисер шкодував, що я не взяв Годін, вивести звук вдалося цілком непогано. Хоча б концертним артистом себе відчув.

***

Учора пограв соло у закладі, куди мене покликала знайома, з якою я знайомий по Пінк Фройду. Взагалі цей Пінк Фройд — це кузня кадрів, які потім тримаються одне одного та переходять працювати на керівні посади в інші бари, де досить високі стандарти.