Часто у соцмережах лунає питання, хто як вивозить те, що відбувається навкруги, усі ці обстріли та втрати. Мені допомагає відсторонення від ідеї про те, що я щось кудись везу, я ніяк нічого не виводжу, бо нікуди не рухаюсь. Я не можу завадити влучанням по об'єктах, мені набридло сподіватись на те, що ми раптом опинимося у числі чиїхось військових союзників, бо нікому нафіг не треба нам допомагати виживати, не кажучи вже про перемогу. Сподіватися на завершення війни теж не доводиться, бо якби рф і захотіла б, їй навряд чи дозволить китай. Мені допомагає розуміння того, що так, як я жив у дитинстві, тепер живе вся країна, і якщо тоді мав місце брак розуміння ситуації з боку інших людей, то тепер нікому нічого не треба пояснювати. Ті ж москалі, той же гидотний рагулізм, комуняцько-нацистська ксенофобія, агресія, недолугі намагання ідейної експансії, хоча усе це було демонстрацією власної лайняності та бажанням перетворити на лайно все навкруги, так відбувається і тут. Я весь час живу з відчуттям того, що все це вже бачив. Те, що люди навкруги ставляться одне до одного з більшою емпатією, ніж мав я у свій час, мені не заздрісно, скоріше радісно, але не стільки за них, скільки за себе, бо я живу у кращому суспільстві.