Об'єднання людей у спільноти пов'язане з потребами людей у соціалізації та самовираженням. З усім цим важко у часи війни, коли обставини змушують до концентрації уваги на нижчих ланках піраміди потреб, але ті, хто сприйняття та продукування сенсів зробив атрибутами свого внутрішнього світу, залишить це у собі назавжди. Інша справа, наскільки актуальною для нього буде концентрація уваги на певних сенсах у певних ситуаціях.

Культура в широкому розумінні прокачує в людині сприйняття образів та сенсів та вміння ними оперувати. Суспільство, у якому є взаєморозуміння в інтерпретації образів та сенсів, стає таким організмом, де кожен член суспільства має почуття єдності та безпеки, бо знає, що представники культури підуть одне одному назустріч у скрутних ситуаціях та скоріше оберуть довіру у ситуаціях невизначеності.

Бачити культуру держави лише як сукупність певних мистецьких активностей — це досить вузький підхід, хоча ставлення до видів мистецтва — це лакмусовий папірець. Культурне життя у сенсі потягу до мистецтва починається з мотивації торкнутися певного мистецтва, сприйняти його сигнали, зібрати їх у сенси, і цей гештальт закривається отриманням бажаного. Ті ж властивості має суспільне життя, тому культурне життя від суспільного я б не відділяв, адже культура — це діяльність суспільства та його взаємодія у передусім невербальному полі.

Сенси сприймаються як щось одне, почуття — суміжне, але інше, проте людина пов'язує сигнали у єдиний меседж, керуючись почуттями, і культурна пропаганда має це враховувати. Російська імперія заганяла усіх в одне культурне русло страхом, безвихіддю та безальтернативністю, бо могла, але й сьогодні їхні методички не змінились, і їхня інформаційна війна проти своїх же громадян продовжується тими ж методами. Зараз такі часи, коли у нас з'явилося більше свободи вибору, але мотивувати людей зробити певний вибір стало теж складніше. Ситуація та сама, що з торгівлею у совку та після його розвалу — раніше реклама в умовах монополії була не потрібна, потім стало треба нагадувати про себе знов і знов, вишукувати для цього нові способи, складати маркетингові стратегії. Так і тепер виходить, що політичним українцям різних етнічних груп треба нагадувати про фактори єднання так і сяк в умовах, коли вони обирають хто досі рос.культуру, хто поїхав чи поїде та культурно розчиниться там або ні, хто концентрується на своїй етнічній культурі та чхав на ідею єднання у державі. (Маю відмітити, що кримським татарам вдається бути і носіями своєї культури, і фанатами української державності, адже для них Україна — це безпечне середовище, проте ця ідилія продиктована скоріше бажанням самозбереження, ніж симпатією до української держави чи культури, хоча мені складно судити, але я б самому собі про всяк випадок не лестив.) А хтось залишається дрімучим рагулем та вважає це справжньою рідною культурою, тож якось треба їх переконувати у зворотньому, і це процес, де виникає купа складних питань. Особливо коли рагуль (та й не тільки) дивиться новини, бачить певного персонажа з його мільйонами та королевами, і думає: а хто з них для мене може бути авторитетом? Якщо про це думає взагалі. Чиїсь авторитетні твердження у нас не мають рушійної сили.

Імхо, у нас культурна експансія держави по відношенню до громадян ефективна скоріше тоді, коли дотримується стратегії м'якого оточення людини культурою та провокує несвідоме відчуття її цілісності, бо будь-які різкі рухи волелюбний українець вважатиме стрьомною підставою. Єднання на ґрунті протистояння агресору — це ситуативне явище, але воно не панацея зовсім, і масове відчуття цілісності культури, яка панує навкруги та всередині, могло б бути профілактикою майбутніх проблем суспільства та держави, але це задача, з якою сьогодні справляються загалом фанати, які пропагують культуру просто тому, що інакше не можуть, якими рухає маніакальне бажання розширити коло її свідомих носіїв (росіяни слово "свідомиє" використовують в обсценному контексті, що теж симптоматично, бо саме свідомість носія культури — це захист від їхньої експансії). Тож ці свідомі маніяки роблять для нас усіх те, чого не зробить жодна авторитетна заява чи настанова, просто результати їхньої роботи сьогодні неочевидні, але завтра-післязавтра будуть, ці люди працюють просто на перспективу, на створення умов, передумов; таке підійшло б у якості мірила ефективності роботи чиновників, але їм далеко не всім така ідея сподобається.