Привіт, 2026.

Минулий рік був якимось швидким. Досі живе у памяті те, як ми з дружиною після 31 грудня 2024 р. каталися на самокатах після 23 години, було прикольно, і наче це було не рік тому, але таки рік.

Кількість уроків знизилася, і це добре. 

Були зроблені цікаві аранжування, я у кожне нормально вклався та радію тому, як усе звучить.

Були концерти та івенти, ресторанна робота не надто напряжна. Робота — це ширма для інших процесів буття, але складно щось притомне про це буття сказати. У багатьох ситуаціях я або занадто байдужий до чогось або висаджуюсь на рівному місці. Порядку нема, режиму нема, оце хіба що є робота, до якої у мене є хист, та задіяність. 

Призвичаївся до офісу, мені подобається це місце, і я не хочу звідти переїжджати, хоча є дешевші варіанти.

Хотів розвивати патреон та клепати навчальний контент. Ні фіга я його не клепаю, але це нормально, бо є пріоритети та й без того кілька напрямів роботи, плюс виснаження.

Композицій своїх цього року не створював, але я на сцені все частіше виконую свої теми. Мотивація до сценічної активності у мене на дуже низькому рівні, хоча це не новина. Були гарні цікаві концерти, але не завжди вдається все зробити так, щоб самому було цікаво.

Були цікаві локації, де я брав участь у концертах. Одна з таких — простора квартира на Лютеранській, там проходив концерт у форматі квартирника, влітку там був свій цікавий вайб.

Цього року нічого особливого не планую, просто займаюся тим, що можу, наскільки це можливо.

Процес пошуку нагадує тяжіння до об'єкта з вищою гравітацією або з певною відмінністю, яка приваблює. Тобто якщо треба сказати собі, що я правильно живу, у мене є цілі, я можу сказати, де у чому який сенс, — то треба просто визначити вектор руху за координатами об'єкта з вищою гравітацією.

Але тут постають питання та проблеми. Координати об'єкта — це саме його координати, можна лише уявно з ними ідентифікуватися, десь в глибині залишаючись собою; десь глибоко, десь — не надто.

Виникає питання, що саме вважати маркерами вищого ступеню гравітації. Масу (зваючи, що ваги у невагомості не існує), розмір, відблиск, кількість попередніх даних? Сюжети, вплетені у попередні дані? Плаваєш у космосі та відчуваєш гравітацію астероїдів, супутників або планет всліпу або ж ставишся до таких об'єктів вибірково — це про критичне мислення. Правда, можна не мислити, так роблять, це теж робоча схема. Просто не бути у вакуумі та не оглядатися навкруги, не перейматися порівняннями, а просто йти назустріч потягу, спричиненому гравітацією якогось об'єкта, а потім назвати все, що з цим пов'язано, чимось неминучим. Без критичного мислення дійсно нема чого робити у просторі, де не можеш намацати опору.

Стало менше роботи, з'явився ресурс на аранжування. Забацав сьогодні аранжування відомої новорічної пісні. Навіть ноти оформив, можна на днях записувати. Щоправда такі кавери набирають не дуже багато переглядів, але мої підписники у мережах — теж немала база глядачів.

***

З подарунками є така проблема, що те, чого я хотів би, воно або дороге, або цього нема тут в наявності, тільки замовляти. Наприклад, давно задивляюся на комбік Roland AC-33, у колеги такий бачив і слухав, суперово звучить. Свій комбік Laney я би навіть продав. Поки що інвестувати 600 баксів у покращення звуку я не готовий, бо не так вже й багато ситуацій, коли комбік мені треба. Мені скоріше згодився б якийсь легкий переносний акумуляторний для ситуативних робіт.

Або от костюм таскена з маскою і їхньою бойовою палкою. Мені навіть не так маска, як отакий костюм з мішковини в японському стилі, бо Лукас надихався Куросавою. Але куди у ньому ходити? Хіба що на комік кон. Тоді треба маска, і це була б супер тема. Ще прикольніше бути джавою, але для джави я ростом не вийшов.

Колись думав, що млинець гарного шу пуера завжди гарний подарунок собі, але зараз я за те, щоб брати чаю не більше 50 г на пробу. Віскі або ром прикольніше, але я вже призвичаївся їх сам купляти, а не чекати, коли подарують.

Якщо підводити під психічними процесами базу на основі координат, то треба визнати, що положення об'єкта у просторі плюс час — це те, що найбільш зрозуміло без додаткової теоретизації, бо простір і час кожен може уявити, але координат у якоїсь точки може бути безліч. Якщо у точки у просторі є вага, ще й динамічна, то це може бути показником рушійної сили якоїсь установки, до того ж її зміна підпорядкована певним функціям, які розповсюджуються на об'єкти певного класу, і певним впливам, тут все трохи пахне об'єктно-орієнтованим програмуванням, де є класи об'єктів, описані функції для цих класів і можливість експансії одного класу на інший.

Виступали з бендом на івенті, нарвалися на замовників, які вирішили кинути нас на частину суми, співмірну з гонораром одного артиста бенду. Контактна особа взяла провину на себе і залишилася з малою частиною гонорару, бо не перерахувала все у присутності замовника, хоча всі учасники бенду були готові розділити ризики, але це не допомогло — якщо людина вірить, що має нести покарання, це занадто сильний аргумент, щоб можна було її у чомусь переконати. Насправді мені дуже просто це спостерігати ззовні, хоча я не знаю, як би сам повівся у такій ситуації. Але концепція невідворотного покарання за провину — це цікаве явище. Це наче відстоювання бачення причини та наслідків. Крім того, у нас же ж домінує християнство, тому визнати за собою якусь хрінь та публічно карати себе через це — це типу благо, всі зрозуміють, ну молодець, поняв про себе шось, будуть з нього люди.

Разом з тим є відчуття несправедливості, бо замовники (страхова контора гуляла) повелися рагульно, а колега до себе ставиться несправедливо, ти усе це спостерігаєш і нічого не можеш зробити, це ніколи не сприяє гарному настрою, бо схоже на травму свідка. Ясно, що статистично може статися будь-що з певною імовірністю, і лотерея всюди завжди, та хочеться вірити в краще. Це вже трохи про ідеалізм, але він може керувати й не дуже конструктивними діями, як от звинувачення себе у неспроможності все помітити, вгадати, і спромогтися на те, щоб все було правильно, адже це обов'язок, даний від народження.

***

Ще пара виступів і кілька уроків до кінця року. Треба ще зробити ривок і підписати угоду з організацією з управління авторськими правами, бо це була умова участі у проекті Кемп, я тягну до останнього, але, здається, поняв, що треба робити. Щоправда накопичилися питання стосовно реалізації контролю за авторськими правами, поговорю ще з конторою. А так хочеться ще одне чи два аранжування зробити й записати, дещо у мене вже розписано.

***

10 тисяч підписників на ютьюбі, урря. Не знаю, чи робитиме це якусь погоду, але чув, що якщо у тебе 10к+, то більш імовірно мати якісь угоди з виробниками інструментів, струн чи апаратури, подивимось.

***

Їхав якось на самокаті на Поділ за чаєм, і в районі Львівської площі думаю: шось нема бажання аж туди пертися, поїду я тут в чайну на Кудрявську і візьму щось там. Взяв і не прогадав, офігенні червоні чаї плюс гарний зелений взяв на подарунок. Лінь — рушій прогресу.

***

Вчуся користуватися епоксидною смолою, відлив з неї кілька ящірок у силіконових формах. У мене не найкращий варіант смоли з Тему, вона довго сохне, хоча за добу виріб стає типу наче пластмасовим. Але подумую використати смолу для декору сехілій якось, цікаво. Ультрафіолетова епоксидка, яка за 2-3 хв. твердіє під уф-лампою, то має бути просто казка, типу хоба і готово.

Інтуїція — поняття, яке пахне езотерикою, але воно пов'язано з важливим явищем. За Юнгом це функція, яка на відміну від почуття вказує на певну цінність у розрізі часу. Тобто інтуїтивний посил з'являється у моменті, але охоплює широкий відрізок таймлайну, даючи у якості відповіді праву частину рівняння, де зліва — інтеграл за часом, хоча питання начебто не поставлене, але хтозна. Коли ти у якомусь процесі, питання з'являються весь час. Інтуїція допомагає вирулювати там, де не вистачає вміння будувати прогнози на знаннях, розуміти доцільність якоїсь дії у розрізі тривалого часу. Як показує практика у багатьох професіях, одних знань буває недостатньо, бо їхня база не те щоб аж така досконала, тому наявність інтуїції на додачу до знань — це сила. Що цікаво, професійна інтуїція практично відсутня там, де людина займається не своєю справою.

Щоправда, часто словом "інтуїивно" називають якісь спонтанні, хаотичні речі, які людина робить просто заради активності. У той же час інтуїція зовсім не хаотична, вона логічна, хоча це спочатку неочевидно, та її послання вбудовані в часову вісь та якось оперують майбутнім моментом. Механізму доступу до минулого чи майбутнього моменту ніхто не зрозумів. Але той самий Юнг казав, що не боїться смерті, бо вважав, що людська психіка пов'язана з процесами поза простором і часом. Мені це симпатично, хоча його релігійність мене стрімає, але що ж, людина ввела поняття архетипу, знайшла свій набір архетипів та радить іншим його пошукати та ними пройнятися, її право.

Ще на цьому тижні є кілька різнокаліберних виступів, а наступного тижня наче можна відпочити. Ну нарешті, бо батарейка сіла. Оце був концерт у квартеті, піаніст зістрибнув, я запросив співачку, басист не міг репетирувати. Відіграли вже як відіграли, заробили вже як заробили. У мене не було сил навіть вислати колегам трекліст, що складався з тем, які не треба репетирувать.

***

Зате якось намагаюсь ловити хоча б нові смаки. Прохавав таку тему як хумус з заатаром. Краще, щоб був лаваш, але й хліб зійде. Намастити хумусом та посипати сумішшю заатар, тема.

***

Нещодавно зробив масло гхі з 4 пачок вершкового масла. Цього разу протримав у мультиварці 2 години у режимі "тушкування", вийшла чудова зерниста структура, раніше так не вдавалося.

***

Робив також суміш чаман, де пажитник — основний інгредієнт. В цілому вийшло, воно й не сильно гірчить, хоча треба буде якось спробувати залити водою та злити її, щоб прибрати гіркоту, як роблять деякі вірмени. Рецепти ШІ дає в цілому цікаві.

Бути відомим — це для мене якась троїхи напівуявна тема. У мене нема такої популярності, щоб народ впізнавав мене на вулицях, але, все ж, мене знають у певних колах. Але це тематичні кола, і я краще доганяю, як вони розуміють контекст, з яким мене пов'язують. Якщо йде мова про популярність серед широкого населення — то це, звичайно, звучить прикольно, але краще не вглядатися у явище популярності детально, щоб не виявилося щось не те.

Саме це я й роблю, бо воно прикольно, коли прийнято вважати, що те — воно те, а воно хоба, і не те. The back side of the moon.

Популярність — це явище, у якому є масове сприйняття певного публічного образу, осідання цього образу у пам'яті людей, певні асоціації з ним. Цей образ вписується у сьогоднішню реальність, а чи впишеться він у завтрашню — залежить від різних факторів.

Про популярність можна казати лише поверхнево, статистично, бо у кожному випадку сприйняття образу "зірки" вплетене у пам'ять глядача, у його асоціативне мислення, смаки, ситуації, період життя і т.д., тобто неможливо зрозуміти роль та місце персонажа в уяві окремого глядача, та як він переплетений з усім іншим, що сидить у його пам'яті, для цього треба знати про особистість глядача надто багато. А коли глядачів багато, цієї невизначеності багато. Визначені лише числа — на концерт прийшло стільки-то народу, а що привело кожного з них на концерт — теж невідомо.

З іншого боку, зіркам, може, приємно відчувати себе частиною сьогоднішньої міфології, це типу впливає на відчуття статусу, провокує певні почуття. Але з того, що я бачив, можу сказати, що відчуття зірковості впливає на манеру спілкування та на обережність, бо за тобою весь час слідкують. Тобто такої свободи, як у мене тут, "зірки" не бачать, але отримають щось натомість. Був би я "зіркою" — подібної платформи у мене або не було б, або я б обмежився твітером та щось коротко чірікав, збирав би лайки, репости та хейт обов'язково. Але зірковість — це складне явище, яке досягається наполегливою роботою. Тобто не бути мені зіркою, бо навіть якщо я раптом стану героєм якогось популярного медіаконтенту, у мене немає стратегії набуття зірковості, нема готовності цю зірковість обслуговувати, а без цього нічо не буде, воно само нічо не буває.

Серед різних неприємних або навіть ризикованих ситуацій у мене топ — це ті ситуації, які стаються через мою нездатність вчасно сказати певним людям, що мені треба і як. В результаті кожен робить все так, як сам хоче, не дуже озираючись на те, чи мені воно ок. А як вони про це дізнаються, якщо я не скажу?

Я хоча б зараз краще це розумію, бо було багато випадків звинувачення мною людей у тому, що вони роблять щось не так, хоча мене ніхто не примушував з ними взагалі контактувати та не забороняв висувати якісь вимоги чи побажання. У мене все просто, типу ну буде як буде, а як буде, так і треба, ну а раз так треба, то що поробиш. Мені що, треба звикати до ситуації безпомічності? Ха.

Але постфактум виявляється, що буде так, як домовлено, а якщо ніяк не домовлено — то це лотерея. Я чогось звик в неї грати, покладаючись на долю. Але ж іноді треба впливати на долю, особливо якщо ти підв'язаний під чужі хоча б частково усвідомлені дії. Схоже, мене переслідує впевненість у тому, що мої прохання не будуть почуті, бо так часто було, і стало частиною реальності. А до того, що у людей є вуха і вони часто готові чути, я ще не призвичаївся, але це провокує часом ну дуже крінжові ситуації.

Коли у розмовах торкаєшся мотивації виступати, часто виринає твердження, яке для співрозмовника є аргументом: "так артиста ж слухають", тому він має бути особливо вдячним публіці за це.

Я давно дійшов висновку про те, що нічого дивного в тому нема, просто кожен звеличує те, у чому бачить цінність, а бажання бути почутим або хоча б вислуханим існує, коли ти щось транслюєш годину-півтори, а люди мало того що слухають, ще й вдячні. Ще й квитки купляють, а то й не раз. Кожен хотів би бути почутим та виражає це так або сяк, тому почутість — для багатьох вагомий аргумент, бо це торкається потреби у соціалізації. Артист, який ставить під сумнів цінність уваги як речі у собі, маючи цей ресурс, чи то біситься з жиру, чи то мислить у сильно непонятному жанрі.

Як мені позиціонувати себе в плані бажання почутості, я, може, не дуже розумію. Мені вистачає того, що я можу написати щось на фб, і це прочитають або ні, бува навіть перепости роблять. Я можу створити якусь композицію чи аранжування у своєму стилі, і його послухають, полайкають, хтось проголосує за мене гривнею чи євро, купивши ноти/таби. Тут у блозі я пишу більше, так мене почує інтернет бгг. Може, це колись сам перечитаю, але хтозна — свого жж блогу я давно не бачив, бо мені западло впн для цього користуватись.

Так от в плані почутості артиста мені імпонує ідея персонажа Джонні Деппа у "Самотньому рейнджері", де казав, що треба правильно мінятись — якщо тобі треба щось від духів, дай зерна опудалу ворони, щоб її дух отримав щось натомість. Артист дає публіці те, що вміє, публіка це спостерігає на певних умовах, ось і обмін. Аргументи про те, що ця увага якось визначає артиста, я відкидаю, бо прослуховування моєї музики ніяк натомість не визначає слухача. Не без того, що він молодець, у нього гарний смак, але більше нічого особливого на його карму не лягає — ну сходив, ну послухав, культурно провів час. Сакралізація концертного дійства існує, і я її поділяю, але я проти того, щоб підходити до бачення цього явища з позицій неповноцінності артиста, який без уваги інших таким і залишиться.

Така сама тема "ти служиш людям". Треба правильно мінятись. Люди натомість мені служать чи готові заплатити за те, що отримують від мене для себе, ось питання.

Те ж саме "ти повинен те/се не стільки для людей, скільки для культури". Та сама тема служіння, відчуття цінності переплетене з парадигмою повинності, концепція обміну тут не дуже канає, хіба що в уявному полі. Проте там, де є сакралізація, там починається щось на кшталт операційного числення, де діють функції комплексної змінної, а вона, з одного боку, уявна, з іншого — може бути представлена координатами на площині. Отак і певні уявні сакральні речі, які мають силу та перетворюються на установки, мають десь у головах свої координати, але не мають чіткого пояснення в стилі "ну це ж як 2+2". Ні, 2 — це занадто точково, незрозуміло, як і нуль, де він у просторі, а яким числом він буде в іншій системі ціннісних координат? Наприклад, -273,15. А хтось прямує до свого нуля через дуже високі температури, бо охолонути є шанс хіба що вийшовши з ладу від перегріву.

Мислення вати та імперських шовіністів — це був би для мене цікавий предмет дослідження, якби я вмів такі дослідження вести. Питання не у логіці, бо їхня логіка нічим не відрізняється від логіки інших людей з середнім інтелектом або нижче, а в тому, з чого складається їхня міфологічна картина та як вони відчувають якісь поняття, навіть якщо якось викривлено, все одно це явище, яке варто зрозуміти, щоб знати, у яких колобків вони вірять і на що у повсякденному житті ця віра впливає. В цілому це має бути схоже на дослідження сектантства, бо мова йде про світогляд та якісь постулати, у які вірити комфортно, більше того, їхнє сповідування — це елемент ідентифікації, який домомагає соціалізуватись у колі начебто однодумців, в реалі — людей, які протестують проти мислення як рушійної сили. Виглядає так, ніби нескладуха між психічними функціями масштабована до розміру суспільних конфліктів, проте корінням упирається у структуру людського мозку.

Мислення людини, яка вдягнулася в імперське минуле — це відчуття колишньої сили та влади, яка начебто перетворюється на сьогоднішню шляхом знаходження таких самих шовіністичних утирків. Типу ми збираємося колом і творимо закони буття. Це створює ілюзію того, що у протистоянні з групою опонентів можна взяти гору, бо так колись було вже. Час іде не вперед, а назад — туди, де все ясно та передбачувано, більше того, є свобода інтерпретації минулого. Це наче влада над часом та нівелювання його законів. Хоча час — дійсно скалярна величина, а не векторна, чи йде він вперед, це контраверсійне питання, але точно не назад. Імперці випромінюють дуже впевнений вайб та мають у розмовах специфічну манерність, типу їм все у цьому світі зрозуміло, а картина світу абсолютно цілісна, на всі питання є відповіді, проте всі ці відповіді — це креативна інтерпретація минулого, де все підганяється під зручне бачення світу. Сперечатися з ними марно, їх просто варто уникати, хоча я толерую насмішки та знущання над ними, але таке ставлення заганяє їх у ще більшу опозицію, адже в реалі вони не сила, а чутливі до хейту розрізнені бідосі з проблематичним сприйняттям себе у часі та постійних змін, ним породжених. Наче якщо розділяєш якусь стару шовіністичну ідею, то Кронос не може зжерти тебе повністю, частину тебе він не переварить, бо ти на іншому рівні буття. Імперія захищає цю ілюзію над-буття, тоді просто буття в цьому світі стає не таке важливе, так імперія здобуває людський ресурс.

Все це у різній мірі стосується будь-яких імперій, але між ними є різниця. Напевно, вона полягає на визнанні законів часу та факту, що людська природа така, що її пресуй та гони у двері, вона увійде через вікно.

Хотілося оце чогось нового.

Купляв улітку ром. Прикольний ром Brugal з дешевих, дорогих не брав. Віскі — шотландське, ірландське, середнє, дороге. Як закінчується — іду у спец.магаз з таким добром. Вже почав думати, може, це якісь зачатки алкоголізму. Нещодавно зайшов у магаз, окинув асортимент оком стомленим і поняв, що воно все набридло.

Але ж не може бути так, що тяга до чогось якогось такого кудись поділася.

Пішов на Розетку замовити пажитник, давно хотів зробити соус чаман. Набрав крім пажитника чорної гірчиці, паприку, заатар, кріп, червоний барбарис, сушену моркву (хз що з нею робить, хай лежить), якусь іще суху суміш овочів, а пажитник забув, тадааам. При тому що це найкрутіша спеція для м'яса та овочів, я навіть у борщ його додаю, він додає горіхових нот і смакового жиру.

Сьогодні десь о 20:30 мені приспичило знайти цей грьобаний пажитник на районі та нарешті зробити чаман. ШІ мені попекомендував магазин горіхів та спецій неподалік, а я про такий не знав. Приїхав, ще як набрав там на 500 грн всякого добра... Навіть асафетіду нащось взяв спробувать, раптом я колись її неправильно використовував, тому воно якось не пішло.

Дивлюсь на спеції, куплені за останні дні, і думаю: це я вже куку чи це просто період такий? Колись же ж закінчаться спеції, яких я ще не взяв. Що тоді? Страшно подумать.

Я ніколи не рахував кількість розчарувань у своєму житті, хоча наближався до цієї ідеї.

Розчарування у сімейних цінностях, які проголошувалися старшими. Всі ці проголошення лише множили ілюзію того, що люди взагалі мають якісь цінності. Для того, щоб мати хоч якісь цінності, треба мати якусь клепку. Все те, що проголошувалося, рухнуло, залишився ваккуум, але бінго! це усвідомлення не було раптовим. З самого початку ці цінності були неповноцінними, але це було неочевидно з точки зору мозку, що розвивається. Але циганські предки дали мені те, що дало мені шанс вижити, і тому я весь час гордо заявляю, що маю частково циганське походження, хоча не всі розуміють, нащо.

Розчарування у ідеї просувати тут стиль фламенко. Може, це розчарування у собі як у людині, яка б цим займалася, але це скоріше контакт з реальністю: є неможливі речі, якийсь час тобою може рухати ідеалізм, потім його переростаєш. Але з самого початку ця ідея була нездійсненною, хоча це було неочевидно.

Розчарування в ідеї робити ансамблево-танцювальні програми фламенко. В комерційному сенсі вони могли б бути прибутковими, особливо якщо зробити гарне шоу, але навіть Piano flamenco band як вершина українського ансамблевого фламенко-виконавства майже не мав відчутно прибуткових виступів. Виступи з танцівницями — це окрема тема, я розчарувався в ідеї про те, що роблю з ними щось спільне та у цьому можна якось розвиватися. Моєю задачею було грати фіксований акомпанемент під фіксовану хореографію, вони мені ставили задачу, адже я можу те і те, а я їм здебільшого задач ставити не міг, бо це їм складно, ну плюс технічні обмеження, бо більшість із них почали танцювати пізно і уперлися у ліміт можливостей. З самого початку кожен з нас грав у свою гру та мав власні цілі та очікування, які не співпадали з чужими, але це за риторикою "мьі же шото делаем вместе" якось сховалося. У своїх наїздах на танцювальну тусу я був неправий у тому, що очікував від них того ж, що й від себе. Вони натомість очікували від мене того, що мені просто приємно шось робити і соціалізуватись, от моя соціалізація в їхньому колі й зійшла нанівець. Якщо є якісь робочі питання — в усіх є мій телефон, але ми навіть по роботі більше не маємо контакту.

Я розчарувався або в собі як в артисті, який весь час буде шукати способів здобувати більше популярності, або ж в концепції цієї популярності, тяги до якої я, можливо, ніколи насправді не відчував. Особливо в стані зниженого психічного ресурсу відчувається, що сама по собі соціалізація мене не приваблює, лише тільки якщо вона не організована навколо креативної складової, як нещодавно на проекті Кемп, от там мені сподобалося комунікувати, бо ми виконували завдання, підключаючи свою креативність. Але просто тусити на вечірці я не можу. Якщо нема колег споріднених стилів чи конкретних питань до конкретних людей, я звідти тікаю (хіба що це друзі, з якими коло тем для обговорення менш обмежене).

Я зупинився у практиці на табла, хоча граю цією технікою на дарбуці та кахоні. Я зупинився у грі на скрипці, хоча просунувся у мандоліні завдяки скрипці. Я зупинився у вивченні фарсі, хоча далеко не все з голови вивітрилося, я досі розумію повсякденну мову загалом. Без практики я не маю мотивації розвиватися у вивченні якоїсь мови, і це просто логічно. Можна було б продовжувати просто заради навантаження мозку, але мені лінь.

Добре, що те, що я лінивий, для мене не є раптовим усвідомленням, бо я завжди це знав.

Розчарування у професійній композиторській діяльності. Мої власні композиції навряд чи матимуть резонанс, співмірний з вдалими аранжуваннями хітів (які я вмію робити завдяки композиторській практиці). Хоча я сам пропагую ідею про те, що чиста творчість потрібна передусім самій людині, що творить, я завжди радий якимось зовнішнім приводам щось створити. Тому мої твори не є ходовим товаром, але правда й у тому, що до професійної композиції я впритул навіть не підходив. Хоча от той самий проект Кемп дав можливість до цієї діяльності доторкнутися, і тут я б навпаки сказав, що я з надією ставлюся до себе як до виконавця подібного роду роботи. Але це, знову-таки, схоже на аранжування, технічна робота з креативним компонентом. До композиторської діяльності з переважно творчим компонентом я ставлюся якось ідеалістично — можливо, занадто, адже все, що професійно робиться, то для людей, і треба думати спочатку про них, а потім про себе, а де людина заглиблюється у власну творчість, у неї "я" попереду всього і всіх.

Я розчарувався у західній культурі комунікації, яка мене так приваблювала як народженого ще в совку, вона виглядає екзотично, разом з тим рагулізм, якого повно й там, просто ізригається шляхом інших гримас та словоформ. А так люди всюди однакові, рівні, але ми як українці теж рівні з іншими, але бідніші серед рівних, тому ми в цілому біженці та жертви, які не хочуть закрити гештальт, якого західні диванні спеціалісти у геополітиці так чекають — дати росії нас знищити як культурну одиницю, відмінну від них. Тоді західняки зможуть називати всіх словом "рашнс", як у старі совкові часи, коли не треба було вчити нові слова та назви країн. Тому їм насрати на кількість жертв, бо для них це все просто шум в ефірі. Зачухалися, лише коли самим вже трохи лячно стало. Коли їм казали, що це і їхня війна, вони не хотіли вірити, але Європа дуже різна, генералізація тут не канає.

Так само я розчарувався у тому, що являє собою сучасний варіант демократії, автократії я не симпатизую взагалі, а анархія — це нереальний сценарій, бо анархічне суспільство слабке, його завоювати легко, хоба — і натомість прийшла сусідня автократія. Світова політика намагається якось існувати, роблячи якийсь вигляд, оце й усе, автократичні режими об'єдналися та тиснуть, а демократичні прогинаються, їм об'єднатися не дає хоча б той же Трамп, який то мита якісь введе, то ще якусь херню творить, та й Європа дуже неоднорідна та має проавтократичну колону. Україна наче прямує до демократії, за це демократи на чолі з Байденом нас дуже підтримували на словах, на ділі — давали зброї рівно стільки, скільки треба, щоб не здохнуть швидко. Бо скільки людей загине, не так важливо, головне обмежити можливі інформаційні сплески та "розізлити росіян". Але в цілому жоден спосіб організації суспільства не є досконалим, ідеалізувати якийсь із них — це жити у казці. На жаль, радіти нам пропонується лише одному: стоїш зараз міцно на нижній ланці піраміди потреб — радій, що іще стоїш рівно.

Іноді думаю про нудьгу. Може, думаю про неї, щоб не нудьгувати.

От якщо б у мене вийшов якийсь пасивний дохід на такий рівень, щоб я не заморочувався питаннями роботи, від чого б я тоді відмовився?

Може, хіба що від якихось заходів, які не вписуються у повільний графік життя. Типу я не візьму другого чи третього учня за день чи другу роботу за день в закладі. В цілому не є проблемою робити так хоч зараз.

Але чи відмовлюсь я від усього — від виступів, аранжувань, уроків? Навряд чи. Тобто моє життя, напевно, було б ± таким самим. Хіба що я б більше думав про власну творчість та авторські концерти. Ну або ні. Але іноді точно б виходив у якісь заклади з кимось просто задля руху та не відмовляв би учням, які прагнуть навчитися грати фламенко, або ж вони просто здібні.

Це так здається, що коли можеш купити собі кудись квиток та поїхати туди, то тобі нудьга не світить, бо кругом же ж купа нового, кругом якісь нові враження, новий вайб і те.пе. Але правда й те, що може бути й навпаки — ти просто возиш із собою нудьгу та вигулюєш її там і сям. Новий вайб дають нові люди, а з моїм стилем соціалізації я можу їх знайти тільки на роботі.

Це може так здаватися, що якщо у тебе завжди є гроші на поїздки та нема прив'язки до роботи, нудьга тобі не світить. Схожого плану ілюзія самоствердження у мене була перед випуском диска. От я його випущу і все життя буду відчувати від цього сатисфакцію. Реальність: я забрав з контори кульок з дисками і згодом подумав: так, ну а що далі? З ними ж треба шось робить. Та й далі кудись рухатися, зважаючи на те, що моя точка старту не нульова. Може, була б нульова, було б простіше, а тут ще треба щось думати інше, ніж те, що я робив до того.

Взагалі спостерігати за представниками західної культури комунікації та порівнювати її з тутешньою культурою цікаво. Це як подорож між світами, де таке відчуття, що це якісь різні галактики, потім виявляється, що й галактика одна, і планета, просто різні ділянки планети, різні культури взаємодії, а в глибині ті ж самі люди, про які написані ті сами підручники з психології, соціології, криміналістики і т.д.

Але на поверхні різниця дуже разюча. Вмикаєш якесь відео на ютьюбі, де хтось з американських чи європейських акторів щось розказує у телешоу. Теми, характер жартів, інтонації, ведення діалогу - все незвичайне, ми так не вміємо. Вміємо якось теж, але інакше. Знову-таки, я щось вмію чи ні, мої колеги, а інше покоління спілкується інакше.

Навіть у приватних бесідах, у смол-току європейці та американці інші, вони використовують багато стандартних фраз та шаблонних інтонацій, щоб підтримувати контекст взаємодії, якому вони навчені, це їхнє соціальне виховання. У країнах з певним характером цивілізованості воно має бути, бо все тримається на людській взаємодії та підтриманні мотивації інших взаємодіяти з тобою. У цьому сенсі східна пострадянська Європа трошки дикувата і незрозуміла для них. Ми якісь тихі, стрьомні та наче дикуваті. Наші музиканти - якщо й технічні та освічені, то все одно незрозуміло, як вони налаштовані до колег та публіки. Що у нас в голові та у чому можна на нас розраховувати, коли ми не демонструємо відкритості та прозорості мотивів? Напевно, це є причиною того, що колективний Захід не дуже розуміє, як з нами співіснувати в одному понятійному та правовому полі. Хоча Європа дуже різнобарвна, їм не звикати.

Таке враження, що у них загальний вайб такий: ось я, ось ти, я тобі можу оце, ти мені оте, тримаймо зв'язок та давай грати в одну гру, бо разом ми щось можемо, а поодинці - ні, все справді круте робиться тільки у команді. Чи праві вони в тому? Безперечно. По рахунках можна сплатити, маючи стабільну роботу, а робота - це взаємодія, тобто і для тебе, і для мене це робота, і ми граємо в одній команді. Як мінімум треба підтримувати гарний рівень життя, щоб більше внутрішнього ресурсу було сфокусовано на вищих ланках піраміди потреб, тоді ми створимо особливий вайб, і це буде нашою фішкою.

У нас якось по-іншому. Кожен з нас - особистість, яка може функціонувати, коли їй не заважають. Особистість, яка загартувалася у захисних реакціях. Треба весь час захищатися то від близьких, які питають, коли ти собі нарешті знайдеш роботу, то від суспільства, яке або не поділяє твоїх уподобань, або вважає твою роботу не надто цінною або чимось не на часі, і треба весь час відгороджуватись від рагулізму, у т.ч. рагульного споживацтва, і чимось себе радувати. Щось мутити то тут, то там, і якщо залишаються якісь сили, то ще й іноді радіти чомусь. Коли опиняєшся у контексті, де діло упирається в людську взаємодію, то перестроїтися одразу не виходить. Інша емоційна картина, інше виховання, інша піраміда потреб - спочатку якось виживи, коли на тебе валиться всяке лайно - знецінюючі натяки, рагульні запити, шахеди та ракети. Щоб зберегти себе, потрібен потужний захисний панцир, і ті, хто намагаються зрозуміти, що там у того чувака всередині, отримують подряпини або не розуміють, як підібратись ближче та щось зрозуміти. Я у такому разі кажу всім, що я музикант стабільний у функціональному сенсі, я сказав, що прийду та зіграю, значить, так і буде. Тим, хто хоче якогось іншого контакту, щоб втягнути мене у контекст своєї творчості, я роблю боляче, а буду робити ще боляче, якщо тип не розуміє з першого разу, що його експансії за мій рахунок не буде, якщо у нас нульове співпадіння вайбу, і я швидко втомлююсь когось слухати. Щоб в'їхати у комунікативний контекст, прийнятий у західних колег та менеджерів, треба перебудувати взаємодію з навколишнім світом, але як це зробити, коли цемент давно застиг, неясно. Ситуація, у якій частина проблем усвідомлені, частина ні, зокрема потреба у власній творчої реалізації нікуди не зникає від активного ментального процесингу. Щось я можу робити сам, а щось не можу, і треба щось робити в умовах, коли я не вірю у спільну творчість, а вірю в адресний запит до людей з відповідними скілами, але ж його ще треба скласти та йти шляхом реалізації складного задуму, а сил на це тупо йок.

Але можна стати актором і навчитися розмовляти по-їхньому. Використовувати слова that's amazing, perfect, всяка підтримуюча та позитивна риторика, якої нема в нашій культурі, а дарма. Врешті всі вони теж люди зі своїми тарганами, але подібне акторство - це те, чому вони давно навчилися. Треба і нам навчитися бути зрозумілими та потроху м'яко переконувати Захід у тому, що росіяни - упороті мавпи, яким ніколи не можна вірити, хай би як вони не намагалися мімікрувати під культурних людей та пхати свою історію, вкрадену у нас культуру та надуту велич. Хоча, можливо, вони й самі потроху доходять певних висновків, хоч і бояться різкої прямої риторики та схиблені на пошуках спільної мови між природними ворогами, але ми ще довго матимемо їм у тому допомагати, як вони зараз допомагають нам.