Тема театру іноді випливає у моїх текстах, бо це особлива тема. У мене по житті не склалося з театром як мистецтвом. Був там не так багато разів у житті, у шкільні часи — разом з класом, коли це була зобов'язаловка, потім кілька разів за компанію. Єдиний притомний спектакль, який не викликав у мене відчуття нудьги, був у театрі ім. Лесі Українки десь на початку 2000-х, там грав Давид Бабаєв, якого я часто бачив на тв у передачі з анекдотами, подивився на нього у роботі, цікавий. Ну і Шакунтала у театрі Франка, там гарно заморочилися з костюмами та музикою, але сюжету не пам'ятаю.

Зате я спостерігав та іноді спостерігаю інші театри, які не є мистецтвом, але це щось натуральне та дике на противагу організованому на сцені. Є люди, є ролі, є розподіл ролей, є амплуа, є характеристики персонажів, є сюжет, хоча й без особливої динаміки; вона з'являється, коли у систему стосунків входить новий персонаж, і тоді сюжет відбувається навколо активного прагнення системи його адаптувати до усталених правил системи, а його — опиратися. Оце реальні сюжети, цікаві та десь навіть надихаючі. Ці сюжети зазвичай в'яло текуть, зазвичай воно швидше, коли хтось в терапії.

Бувають такі ситуації, коли людина вживається у свою роль та вибудовує сюжети так, що наче моделює власний театр. Це часто буває видно. Такі актори дуже переймаються власним зовнішнім виглядом, їхня міміка більш інтенсивна, але по-театральному, нехай професійні актори пробачать мені таке визначення. Керування інтонаціями та поглядами також має певні цілі, пов'язані з характеристикою персонажа, якого вони грають. Коли вони персонажі, значить, кругом сцена. А раз так, то всі теж грають, але такого роду нарцис претендує на монополію у побудові сюжету. Звичайно, він приглядається до людей дуже інтенсивним поглядом, опромінює тебе увагою, яку ти неясно чим отак з ходу заслужив, та згодом, вписавши тебе у список персонажів та намалювавши тобі характеристику та бажану типову поведінку, не сприймає твого виходу за рамки ролі, про яку ти нічо не знав. Звісно, що це потім породжує турбулентність, від якої автор і страждає, і ні, адже сюжет стає більш інтенсивним через таку турбулентність, і з'являються приводи для театральних монологів та розкриття своєї ролі та нагадування іншим про іншу, це дає певну перевагу, можна себе потішити тим, що я активно захищаю встановлений порядок, і мені оцей персонаж дав до цього привід. Хоча хтозна, може, він із самого початку був вписаний в сюжет саме на такій ролі, бо чия завгодно підсвідомість розумніша за свідомість.

Таких людей я знаю немало, і вибудував свою стратегію поведінки на чужій сцені. Я персонаж, який просто проходив повз, який поводиться занадто "сіро" і незрозуміло, щоб можна було обмалювати його роль, його мотивації незрозумілі, це спонукає скоріше відмовитись від ідеї включити його у сюжетний порядок, бо тригерні фрази, реакція на які мала б свідчити про готовність бути задіяним та емоційну залученість до певних спільних тем, чомусь залишаються без відповіді; тож я подивився трохи на людей, трохи поняв локальний розклад, трохи потоптався на чужій сцені, дав зрозуміти, що мені тут цвяхи у підлозі шкрябають п'ятки, коли іншим по ролям прописано знижене відчуття болю, хоча цвяхи на сцені вже чорні від чужої крові, а автор на них спить — коротше, озирнувся та й пішов собі далі. Інші так і не поняли, що це було, трохи замовкли, дивлячись мені у спину, і це ідеальний фінал мого чергового спектакля, хоча ззовні це виглядає як сцена камео, вони зазвичай епізодичні.

Але що мене гріє — сцена, по якій я потоптався, це вже не та сцена, де мене не було. Учасники дійства отримали новий досвід, як і я, і подивилися, що так можна було, можна просто вийти з системи, толком не увійшовши, і світ не рухне. При прийнятті рішень у майбутньому це може бути аргументом, і такий досвід у мене теж є: моя готовність вийти з гри спонукала людей до перегляду власних сценаріїв, бо коли є приклад, вже не так страшно.

Може, мої складні стосунки зі сценою теж мають стосунок до теми.

Надибав в інстаграмі чайну на Кудрявській. Поїхав туди, серед дороги дзвонить колега просить виручити з мікрофоном, бо приїхала у заклад, а мікрофон забула. Поїхав назад, взяв і завіз мікрофон та поїхав у чайну. У ній гарно, великий асортимент, гарний як мінімум зелений чай, є релаксний вайб, якого я давно не відчував. Гарне музло на гарних колонках.

***

В Індії мені розказували про такі поняття як "деші" та "маргі" музика. Деші — це локальна музика, яка грається для людей. Маргі — має сакральне значення. Подумалося, що багато чого з того, що я роблю, як от створення своєї музики, певного роду роздуми, навіть написання постів у блозі — це квазірелігійна діяльність задля умовного Того, хто мені допомагає приймати рішення, коли працює не логіка, а відчуття уявного вітерця — у який бік він подує, туди й треба рухатись. Тоді не слід змішувати таку музику з тією, яку я граю по роботі, хоча репертуар і так не перетинається, бо та музика, у яку я більше вкладаю, сама собою не продається. Може, так і треба?.. Така концепція, звичайно, розставляє поняття по місцях, це досить зручно.

Звичайно, порожнечі уникаю і я, як можу. Хочеться вийти з глухого кута, і щоб перспектива робити виступи якось гріла, тоді було б відчуття реалізації та соціалізації у колі тих, хто слухає те, що я кажу музичною мовою. Але поки я роблю матеріал не для них, а для себе, я як кілька у власному соку, бултихаюся у консервній банці.

Можливо, просування авторської музики мене б мотивувало. По ютьюб-активності та по попиту на ноти я бачу, що хіти вирішують, а мої авторські теми не набирають навіть тисячі переглядів за 10 років. Попит на авторські композиції серед викладачів муз.шкіл практично нульовий, попит є тільки на обробки чужої музики. Я сам пропагую ідею про те, що творчість — це те, що треба самому автору, але хочеться вткористовувати власний творчий продукт як пальне, щоб на ньому виїжджала мотивація. Але він не пальне. Завдяки авторським темам колеги знають, що я також автор, а не лише аранжувальник та виконавець. Але вони це загалом і так знають. Я наче й прийняв цю концепцію, що творчість — для самого автора, але іноді думаю, а чи насправді прийняв. Бо реально може так бути, що ця ситуація мене злить набагато сильніше, ніж я уявляю, і саме тому це почуття злості провокує роздратування при думці про те, щоб зробити черговий крок у бік публіки, більшість якої складається з людей з типовим мисленням — дай нам послухати те, що ми вде чули. А краще заспівай щось відоме — пофіг, що ти не співак. Ну дивись, у тебе ж виходить. Воно ж завжди краще, коли співають, а не просто грають. А ще краще, коли під це танцюють.

Я виглядаю як людина, якій нічо не треба. Ані машини, ані ремонту, ані дачі, ані поїздок та професійної соціалізації десь за кордоном. Наче я в дзені та стані спокою попри все, і тішуся тим, що маю. Граю на мандоліні, попиваю чайок та клепаю аранжування. Коли б це було так, я б не висаджувався так швидко та інтенсивно від якоїсь дурні. Але купа, сила-силенна рухів були зроблені раніше, і результат практично нульовий, хіба що досвід. Я не роблю рухів у ті боки, де мені з великою ймовірністю нічо не світить. Мені все важче інвестувати енергію куди попало. Підтримувати своєю енергією процеси, де в людей є цілі, але вони самі не вигрібають без сторонньої допомоги, бо це командна гра — теж не хочу. Може, було б щось нормальне, то це було б цікаво. А нічого нормального ансамблевого крім власної італійської теми нема, бо робити ансамблеве фламенко тут просто дохлий номер. Тому і вхопився за мандолінну тематику, бо вона приємна і мені, й слухачам, а мені нові виконавські та аранжувальні досвіди.

Багато ідей, які виникають, і дій, які робляться, обумовлені стосунками з порожнечею. Стосунки з іншими — туди ж. Ми шукаємо способів уходити від порожнечі, занурюючись у різні обіцянки собі, іншим, предметам, а порожнеча все одно переслідує — усе це порожні обіцянки, бо порожнеча — їхній корінь. Звідки-то виникає відчуття, що ти уходиш від порожнечі, обманюєш її, занурюючись у справу, у контакти, у певні ідеї та ідеали, але все це може бути функцією психіки, яка намагається витіснити порожнечу ілюзіями, бо порожнеча — це таке явище, як Горгона, на неї не можна дивитися прямо, хіба тільки якщо вона відбивається у чомусь — у всьому, чим ми хочемо від неї прикритися.

Десь поява мотивації може бути обумовлена тим, що справа дає приємну корисну ілюзію, відчуття наповнення. Натомість демотивація може бути пов'язана з відчуттям спустошення. Замість переконувати себе у тому, що там все ще може бути наповнення, більш конструктивно визнати, що там порожнеча, як і була, просто ілюзія наповнення вичерпалась.

Насправді складно собі уявити, які будуть настрої людей після війни. Зараз у напруженому стані здається, що далі люди будуть мислити приблизно так, як зараз, і будуть дотримуватись тих цілей та принципів, яких дотримуються зараз, щоб мати певний вектор і стимул. Але у більш розслабленому стані не потрібен буде ані стимул, ані вектор. І будь-які заклики зберегти вектор будуть сприйматися широким суспільством як намагання внести якусь смуту. А широке суспільство — це критична маса електорату. Це трохи лячно, скажу я вам.

Можна будувати ілюзії про те, що українці будуть як ізраїльтяни — весь час у готовності воювати з сусідами. Може, так і буде, але я в це не дуже вірю. Євреїв досвід життя не одну тисячу років навчив, що їх хочуть вигнати чи знищити, тому треба підтримувати один одного і не забувати, хто ти є, і як тільки у них з'явилася своя держава, вона стала передусім обороноздатною. В українській ментальності підтримка один одного поза контекстом спільної біди відсутня. Підтримка, заохочення дітей у традиції відсутні. Більшість того, що пов'язано з усвідомленням необхідності бути обороноздатними, надбано лише з початку 2022 року, і поки що не є частиною надбаної ментальності. Ймовірно, треба буде нагадувати людям про усі ці досвіди, бо людська пам'ять функціонує так, що люди пам'ятають те, що хочуть. Від того, що українці хотітимуть пам'ятати, багато залежить. Хто і як буде нагадувати — це питання. Які інформаційні майданчики буде для того використовувати, і хто ці майданчики буде цензурувати. Після виборів 2019 року маю тривогу з цього приводу. Не в тому річ, що Зе загарбає владу, повернеться до шашличків та $4к вчителям — цей тип вже зрозумів, що до чого. Проблема тепер не в ньому, а у принципах побудови логіки електорату. Бо можуть прийти замасковані регіонали з новою розробленою піар-концепцією, і за них проголосують мої знайомі чи недайбог родичі, а коли я спитаю: на хєрааа?, мені скажуть: ну понімаєшш, хочется каких-то перемен.

А коли я нагадаю про будь-який день війни, про будь-яке випалене місто, повітряні атаки і т.д., у відповіть побачу скляні очі та мекання на кшталт "ну ето всьо понятно, конєшн", зрозумію, що це смерть комунікації, смерть взаєморозуміння.

А може, нема його, і не було ніколи?

Може, треба частіше про це собі нагадувати, щоб потім не було ще важче переварювати реальність?..

Мені пощастило з просторовою уявою та з бажанням задіювати її у різних видах просторів. У школі добре було з геометрією, у вузі непогано прошарив теорію поля у межах програми. Крім параметрів простору, теорія поля включає параметри процесів, які відбуваються у просторі — щось рухається, щось проходить повз поверхню, щось обертається.

Окрема і важлива для мене тема — структурування понять не у списку, а у просторі, де існують зв'язки між поняттями. Це як точки у просторі, між якими є умовні силові лінії, а окремі фрагменти простору пофарбовані у колір напруженості чи чогось іще. Певні ідеї, установки та події, між якими є певні зв'язки, заряджають ділянки понятійного простору, і це може створювати певну психічну напруженість. Звісно, все зводиться до людських мізків, бо без них не існує ані понять, ані просторів, ані координат, нічого. Спочатку не було нічого, як каже Ріґведа. Боги з'явилися пізніше.

Окрему цікавість маю до дуальних понять, коли невизначеність створює відчуття відсутності опори, гравітації. Можна було б боятися відсутності опори, але я у цьому сенсі егоцентрист і вірю в те, кожен сам собі опора. Одне з таких понять — це сумнів у собі. З одного боку, сумнів у собі — це щось близьке до самознецінення або віри в те, що шансів на успіх у якійсь справі критично мало (хоча це може бути об'єктивно так, а може об'єктивно бути 50/50 чи навіть близько 100%, але сумнів провокує гіршу оцінку). З іншого боку, сумнів у власних ідеях та звичній логіці та віруваннях породжує конструктивний ментальний процес. Це більше про повагу до реальності, яка не обмежена моїми звичними установками, і насправді багато чого може бути зовсім не так, як я звик уявляти. І те, і те — сумніви, але якщо сумнів у власному успіху наче самонаправлений (але націлений на результат дії), то сумнів у власних установках — це наче трохи інше, хоча твої установки — це частина твоєї сутності.

Що мені не дуже приємно визнавати, але варто — це те, що багато установок схожі на вірування, які не мають логічного пояснення, вони є чимось квазірелігійним. Наявність таких вірувань створює певну визначеність у тому, що як має бути чи не має бути, що може бути категорично неприйнятно.

Але я не уявляю себе тим, хто міг би подолати всі ментальні перешкоди та все неприйняте взяти і прийняти. Є купа неприйнятного — вислови, дії, ідеї, люди, близька присутність яких неприйнятна, і різка реакція неприйняття потрібна, без неї навіть не знаю, як можливо існувати. Може, комусь вдається, але це як якийсь нереальний дзен має бути. У людській сутності є прагнення справедливості, і якщо ти проявляєш терпимість та розуміння, чекаєш від інших того самого. Але ж не дочекаєшся, бо інші не ставали на такий шлях. Хіба повинні? Наче й ні.

Припустимо, краще перестати чекати, перестати прагнути, відкинути зайві оцінки, реакції, подолати все це. Може, тоді краще перестати жити? Усі оці проблеми та негоди супроводжують життя. Важливо не робити з нього дуалістичне поняття, бо воно цілком конкретне й однозначне. Як у бінарному численні, на якому побудована вся цифрова техніка, є 0, а є 1. Життя — це 1, нежиття — це 0.

Оця тема про те, що "коли говорять гармати, музи мовчать" — це те, чого я не приймаю. Муза — то така чувіха, приходить, коли хоче, і ніхто — ані я, ані суспільство навколо — цим процесом не управляє. Можна, звичайно, йти назустріч суспільству і дотримуватися етики трауру, це питання гарного тону. Але оці всі розмови про те, що які там концерти, коли війна — то музиканти, слухаючи цих людей ще з 2014 року, мали кидати професію. Але ж ці люди нічого натомість конструктивного не пропонують. Тоді нащо їх слухати?

Та сама тема з репертуаром, типу під час війни треба, щоб він був більше заточений під такі цілі, щоб бути частиною культурного фронту. Ок, граю я українську тему в Україні. За межами України я її грати не можу, бо так вирішили в Україні. В Україні грати українську музику — це просто тематичне виконавство, а не фронт чи боротьба. Якщо це патріотичні пісні — це теж тематичне виконавство, яке слугує певним цілям. Стосовно культ.фронту — згадаймо культурну політику совка, де вся культура, якій дозволяли бути на видноті, слугувала пропаганді. Я ще у 2022-23 рр. зробив певну роботу по обробках української музики, мій вклад у цій царині вже є, і це все лише з моєї волі. Не було б у мене такої волі — я б того не робив, бо мене ніхто ані заохочує, ані примушує, у своїй репертуарній політиці я з одного боку наче у вакуумі, де комунікація здебільшого віртуальна, з іншого боку дихаю вільним повітрям, бо люблю, коли мене не чіпають і не намагаються до чогось спонукати.

Впрягатися у якісь дискусії, щоб закенселити рос.музикантів або тих, хто туди їздить — у цьому є сенс, я цим займаюсь, бо до мене доходить певна інформація, і я можу її поширити у певних колах. Але нема такого закону — ані державного, ані морального — який до цього когось би примушував.

Члени суспільства, які ставляться до мистецтва споживацьки та висловлюються про те, що митцям варто, а що не варто, ризикують спонукати митців перехотіти робити для них хоч якийсь культурний продукт. Перехід до європейського порядку у нас досі супроводжується намаганнями залишити у якості норми деякі елементи совка з надією на те, що вони приживуться в іншій ментальній парадигмі, якої ми наче прагнемо, але уявляємо її собі з висоти досвіду совкового погляду на речі.

Людям непогано мати досвід, коли на їхні потреби відповідають розумінням, на їхні питання відповідають, а на їхні бажання реагують якось інакше, ніж ігнором та знеціненням. А потім, коли починається музична практика, реакція на якісь рішення не знецінюючі, а підтримуючі. Тоді потім, якщо робиться мистецький продукт, залишається бажання діалогу з іншими, як наслідок — з публікою.

Я багато роблю в музичному сенсі, і багатьом це цікаво. Усе це — мій діалог з собою, бо я якось звик, що це єдиний можливий діалог, де співрозмовник розуміє суть піднятої теми. Мій інтерес до того, щоб робити нові відео та аранжування, тримається на бажанні показати, як мені цікаво з самим собою. Якщо я це скажу прямо, знайду мало підтримки, хіба що від таких самих людей. Якщо виражу це непрямо, то публіка буде вважати так, як їй зручніше — що я роблю це для неї. Зробити концерт — це зробити щось саме для публіки. Тому я їх і не роблю. Звичайно, люди, які приходять на концерти, ні в чому не винуваті. Але що поробиш, коли на взаємодію з публікою переноситься всяка хрінь, від якої не втечеш.

Плюс в тому, що мене не можна злякати ані самотністю, ані знеціненням, бо це те саме, що лякати рибу мокрою холодною водою. Усі стилі, які мені цікаві, більшості у нас нецікаві. Але все це дає мені можливість внутрішньої еміграції як в Іспанію, так і в Індію, в Румунію чи на Корсику.

Мінус в тому, що у тих ситуаціях, де я міг би мати позитивне підкріплення від взаємодії з публікою, я його не маю, і через це не маю бажання робити власні кроки назустріч людям, мені зручніше виконувати другорядні ролі, типу акомпанувати чи бути десь запрошеним музикантом, головне, що концерт не мій, і все це не моя ініціатива. Звісно, для артиста, який хотів би розвивати власну кар'єру, така позиція — це глухий кут, і я у ньому давно. Було б чудово рухати кар'єру, не роблячи для цього нічого. Але кінематика працює так, що рухатись так можна лише по наклонній вниз, але і це мене не влаштовує, а що влаштовує, я і не скажу толком.

Нещодавно на роботі граю собі й граю, тут хєрак, і рветься 4 струна. Струни не старі, та й порвалася не на грифі, а на бриджі. Перетягнув, 10 хвилин, і вона рветься знов. Знов перетягнув, і вона знову рветься. Я вже переставив струну на іншу з іншого комплекта, стало ок. Але під кінець роботи хоба, і рветься п'ята струна. Отакої. Якраз я нещодавно переставив струни на концертній гітарі з Hannabach на Knobloch та був здивований крутезним звуком. Треба на ці нові переходити. Вони трохи дорожчі, але звук просто ульот.