Тема театру іноді випливає у моїх текстах, бо це особлива тема. У мене по житті не склалося з театром як мистецтвом. Був там не так багато разів у житті, у шкільні часи — разом з класом, коли це була зобов'язаловка, потім кілька разів за компанію. Єдиний притомний спектакль, який не викликав у мене відчуття нудьги, був у театрі ім. Лесі Українки десь на початку 2000-х, там грав Давид Бабаєв, якого я часто бачив на тв у передачі з анекдотами, подивився на нього у роботі, цікавий. Ну і Шакунтала у театрі Франка, там гарно заморочилися з костюмами та музикою, але сюжету не пам'ятаю.

Зате я спостерігав та іноді спостерігаю інші театри, які не є мистецтвом, але це щось натуральне та дике на противагу організованому на сцені. Є люди, є ролі, є розподіл ролей, є амплуа, є характеристики персонажів, є сюжет, хоча й без особливої динаміки; вона з'являється, коли у систему стосунків входить новий персонаж, і тоді сюжет відбувається навколо активного прагнення системи його адаптувати до усталених правил системи, а його — опиратися. Оце реальні сюжети, цікаві та десь навіть надихаючі. Ці сюжети зазвичай в'яло текуть, зазвичай воно швидше, коли хтось в терапії.

Бувають такі ситуації, коли людина вживається у свою роль та вибудовує сюжети так, що наче моделює власний театр. Це часто буває видно. Такі актори дуже переймаються власним зовнішнім виглядом, їхня міміка більш інтенсивна, але по-театральному, нехай професійні актори пробачать мені таке визначення. Керування інтонаціями та поглядами також має певні цілі, пов'язані з характеристикою персонажа, якого вони грають. Коли вони персонажі, значить, кругом сцена. А раз так, то всі теж грають, але такого роду нарцис претендує на монополію у побудові сюжету. Звичайно, він приглядається до людей дуже інтенсивним поглядом, опромінює тебе увагою, яку ти неясно чим отак з ходу заслужив, та згодом, вписавши тебе у список персонажів та намалювавши тобі характеристику та бажану типову поведінку, не сприймає твого виходу за рамки ролі, про яку ти нічо не знав. Звісно, що це потім породжує турбулентність, від якої автор і страждає, і ні, адже сюжет стає більш інтенсивним через таку турбулентність, і з'являються приводи для театральних монологів та розкриття своєї ролі та нагадування іншим про іншу, це дає певну перевагу, можна себе потішити тим, що я активно захищаю встановлений порядок, і мені оцей персонаж дав до цього привід. Хоча хтозна, може, він із самого початку був вписаний в сюжет саме на такій ролі, бо чия завгодно підсвідомість розумніша за свідомість.

Таких людей я знаю немало, і вибудував свою стратегію поведінки на чужій сцені. Я персонаж, який просто проходив повз, який поводиться занадто "сіро" і незрозуміло, щоб можна було обмалювати його роль, його мотивації незрозумілі, це спонукає скоріше відмовитись від ідеї включити його у сюжетний порядок, бо тригерні фрази, реакція на які мала б свідчити про готовність бути задіяним та емоційну залученість до певних спільних тем, чомусь залишаються без відповіді; тож я подивився трохи на людей, трохи поняв локальний розклад, трохи потоптався на чужій сцені, дав зрозуміти, що мені тут цвяхи у підлозі шкрябають п'ятки, коли іншим по ролям прописано знижене відчуття болю, хоча цвяхи на сцені вже чорні від чужої крові, а автор на них спить — коротше, озирнувся та й пішов собі далі. Інші так і не поняли, що це було, трохи замовкли, дивлячись мені у спину, і це ідеальний фінал мого чергового спектакля, хоча ззовні це виглядає як сцена камео, вони зазвичай епізодичні.

Але що мене гріє — сцена, по якій я потоптався, це вже не та сцена, де мене не було. Учасники дійства отримали новий досвід, як і я, і подивилися, що так можна було, можна просто вийти з системи, толком не увійшовши, і світ не рухне. При прийнятті рішень у майбутньому це може бути аргументом, і такий досвід у мене теж є: моя готовність вийти з гри спонукала людей до перегляду власних сценаріїв, бо коли є приклад, вже не так страшно.

Може, мої складні стосунки зі сценою теж мають стосунок до теми.