Людям непогано мати досвід, коли на їхні потреби відповідають розумінням, на їхні питання відповідають, а на їхні бажання реагують якось інакше, ніж ігнором та знеціненням. А потім, коли починається музична практика, реакція на якісь рішення не знецінюючі, а підтримуючі. Тоді потім, якщо робиться мистецький продукт, залишається бажання діалогу з іншими, як наслідок — з публікою.

Я багато роблю в музичному сенсі, і багатьом це цікаво. Усе це — мій діалог з собою, бо я якось звик, що це єдиний можливий діалог, де співрозмовник розуміє суть піднятої теми. Мій інтерес до того, щоб робити нові відео та аранжування, тримається на бажанні показати, як мені цікаво з самим собою. Якщо я це скажу прямо, знайду мало підтримки, хіба що від таких самих людей. Якщо виражу це непрямо, то публіка буде вважати так, як їй зручніше — що я роблю це для неї. Зробити концерт — це зробити щось саме для публіки. Тому я їх і не роблю. Звичайно, люди, які приходять на концерти, ні в чому не винуваті. Але що поробиш, коли на взаємодію з публікою переноситься всяка хрінь, від якої не втечеш.

Плюс в тому, що мене не можна злякати ані самотністю, ані знеціненням, бо це те саме, що лякати рибу мокрою холодною водою. Усі стилі, які мені цікаві, більшості у нас нецікаві. Але все це дає мені можливість внутрішньої еміграції як в Іспанію, так і в Індію, в Румунію чи на Корсику.

Мінус в тому, що у тих ситуаціях, де я міг би мати позитивне підкріплення від взаємодії з публікою, я його не маю, і через це не маю бажання робити власні кроки назустріч людям, мені зручніше виконувати другорядні ролі, типу акомпанувати чи бути десь запрошеним музикантом, головне, що концерт не мій, і все це не моя ініціатива. Звісно, для артиста, який хотів би розвивати власну кар'єру, така позиція — це глухий кут, і я у ньому давно. Було б чудово рухати кар'єру, не роблячи для цього нічого. Але кінематика працює так, що рухатись так можна лише по наклонній вниз, але і це мене не влаштовує, а що влаштовує, я і не скажу толком.