У мене завжди з наявністю та реалізацією довготривалих планів були проблеми, і не можу сказати, що цей факт мене не бентежить. Коли нема якоїсь побудованої стратегії у професійній сфері, сукупність дій більше нагадує якісь тактичні рухи, зв'язку між якими або не існує, або він не є підставою для росту, розвитку да здобуття чогось у перспективі. Це як крапки на полотні, які не з'єднані лінією, а існують у вигляді псевдохаотичної сукупності крапок. Просто собі робиш щось, щоб робити, щоб не сидіти без діла, не контактувати з екзистенційною порожнечею. Хоча зараз простіше не відчувати через це провини, бо є зовнішні обставини, які у черговий раз переламали всю культурну сферу. Треба не надто заграватись у пошуки якихось індульгенцій. З іншого боку, чмирити себе за те, що не робиш того, чого робити не хотів, теж сенсу нуль. Теперішні часи мають таку особливість, що роблять певні елементи простору сенсів ближчими до твоєї свідомості, так дивишся на якісь аспекти буття під іншим кутом зору.

Взагалі-то зараз є простори, у яких можна проводити концерти у камерній атмсфері, деякі досить нові, десь навіть є запланований виступ з бендом. Але чи готовий я туди піти та домовитися про сольний концерт? Ніт. Для мене це занадто важко. Може, в інші часи я б почав сумніватися, вмовляти себе, наче концерти потрібні для того, щоб позиціонувати себе як концертуючий артист, а не лабух. Але кого я обманюю? Я можу позиціонувати себе так завжди. Невже у ці часи власну позицію треба доводити якимись складними діями? Видав якийсь самвидав за власні гроші - вже письменник. Записав диск, де тобі все зробив аранжувальник, голос тобі там підправив - все, ти співак, ось доказ - ось запис, ось кліп. Чи я маю доводити колегам, які не ходять на мої концерти, що я гітарист концертного рівня, коли повно доказів, що я досі вмію грати і навіть зараз не припиняю творчої активності? Якось так.