Якийсь трохи відхідняк від дуже активного літа. Навіть занадто місцями. Ну і трохи складно відпочивати буває, коли йдеш на вечірню роботу, тут тебе видзвонюють цигани, щоб запросити на нічну зйомку, після якої о 10 ранку поїздка на офіціний захід за містом, а потім о 17 івент на мандоліні в дуеті з гітаристом. Під вечір наступного дня відкрилося "друге дихання", і я не відчував себе виснаженим, але це не значить, що я таким не був.

***

В цілому все, що я хочу сказати, це про втому. Коли я у нормальному стані, я хоча б допускаю варіант організації якогось концерту. Зараз я навіть варіанту такого не допускаю. У мене є дата у 32джаз у грудні, але там треба просто прийти і пограти, я там не несу адміністративних функцій.

***

Тим, що я довго на емоційному відморозі, я сам дивуюсь. Але було якось, мені наснилося, що наче одна людина з найближчого кола вирішила наскласти на себе руки (хоча в реалі у мене нема враження, наче вона до такого схильна). І частину сна, коли я дізнався про це, я знаходився у розбитому стані, навіть не думав, що такі ситуація може на мене так вплинути. Коли пішов з життя тесть, бо сам так захотів, у мене не було такого розбитого відчуття, хоча стартанула чорнуха — я на все реагував з дуже чорним гумором, що є, мабуть, ознакою прихованого жаху. Дружині все це сильніше розхитало нерви, і щоб її краще зрозуміти, треба було, щоб мені подібна ситуація наснилася. З якоюсь соматизованою емоційною важкістю я прокинувся й сьогодні.

***

Коли почався ковід, я почав компульсивно клепати аранжування, мало не по одному на день. Ця тема виправдала себе, бо допомагає мені себе просувати і т.д. Але зараз щось взагалі на нулі. Є кілька тем, аранжування яких досі в планах. Одну тему роблю досі невеличкими порціями. Пірнати у роботу над аранжуванням, як раніше, я більше не можу, бо втома швидко починає бісити. Раніше я часто бував у чайних закладах, але вони мені набридли. Де кращий чай, туди незручно їхати, а у ± гарних місцях чай часто таке щось.

***

Зате іноді знаходжу що пограти, як то кажуть, "чисто для себе". От учора вирішив швидко зробити шмат ірландської теми для октавної мандоли, тут же записав, і у профільній групі це відео набрало якусь безпрецедентну кількість лайків та репостів. Це підтверджує ідею про те, що треба знаходити передусім те, що подобається самому, а не те, що має сподобатися іншим. Іноді я бачу, як працюють люди, які виносять власний настрій назовні творчим шляхом, і мені є чому у них повчитися.

***

Період літніх терас закінчився, тому робота у тріо з мандоліною поки щт накрилася. За літо ми так і не зустрілися, щоб записати демо. Пару разів домовлялися, але я сам зістрибував, бо були накладки. Шкода, гарна програма, її б рухати. Неймовірно, але факт: минулого року я казав те саме.

Ось і літо куку.

Не знаю, чому я весь час звертаю увагу на сезони і всякі "круглі" періоди. Мабуть, кінець циклу – наче привід підвести якийсь проміжний підсумок та перейти до нового витка циклу, як в індійській ритміці, коли фраза на 64 долі виходить у першу долю, і вона як кульмінація фрази, хоча відноситься вже до наступного циклу.

Я саме з тих, хто наприкінці літа звик розказувати про те, що воно пропало. Єдине море, яке я бачив, як і персонажі мемів, - це море роботи. За старою совковою звичкою багато хто захоче сказати, що добре, що є робота. Звісно, є робота, бо я вмію те, що треба людям. Я останнім часом так знахабнів, що відверто скаженію від споглядання ігор у важливість, коли хтось, хто домовляється про оплату, наче ближчий до бога, виконує найважливішу роботу, тому за ним перше і останнє слово, бо у його руках грошенятки опиняються першими, а це таке типу благословення. Колись раніше я думав: от а що як не буде ніякої музичної роботи, то що, у переході грати?.. Зараз розумію, що це через промитість мозку оточенням, яке дупля не відбивало у тому, що музикант – це професія. Мені це ще довго буде муляти, на жаль.

Якщо підвести загальний підсумок літа – загалом робив, що хотів і вважав за ситуативно потрібне. Звичайно, робота не є нічиєю заповітною мрією, але розподіл задач виявився доволі зручним. Багато роботи з кубинською музикою, якою я велів би кинути займатися і не грати її більше ніколи в житті, але поки є робота, жадібність бере гору. Була купа заміської роботи переважно з кубинською темою. Те, що я підв'язався співати на беках, грає свою роль у повноті звучання, плюс я перестав висаджуватися від ідеї щось співати перед людьми. Це один з плюсів залученості в кубинську тему попри те, що це тупо не моє. 

Їздив багато на новому самокаті, у мене з'явилися нові маршрути.

Їздив у чайні заклади, але щось мене останнім часом туди не дуже тягне, частково через нецікавий чай. У шпаківню на Гідропарку так і не попав, бо там весь час якась така благосна езотерика, що навіть відео з їхніх івентів переглядати моторошно.

Частину літа слухав навчальні лекції по менеджменту муз.проектів – це дуже допоміжна тема, щоб рухати свою діяльність по-новому. Радість від того, які лайфхаки розкривають знаючі люди, суміщається з жахом від уявлення про те, яку дисципліну треба мати, щоб систематично користуватися цими лайфхаками в роботі, скільки на це треба часу, енергії, якої у мене нема, віддачі, до якої я жадібний. Хоча це глухий кут, я вірю в те, що побачити його і показати на нього пальцем – це вже крок. От Вію таке допомагало.

Роботи в тріо з мандоліною я майже не помітив, більшу частину роботи я пропустив через накладки. Я б із задовленням занурився у репертуар, аранжування для мандоліни, бо це така музика, особливо корсиканська, яка витягає з глибин мого єства потяг до європейської мелодичної музики прибережних регіонів, для мене слухати та грати її – наче плескатися у Середземному морі. Це зовсім інше, ніж фламенко, хоча теоретично фламенко – теж прибережна середземноморська тема.

Аранжувань зробив небагато, бо нема коли на них налаштуватись, хоч і уроків було влітку мало. Хоча ті, що зробив – не якісь прохідні, щоб щось запостити, а гарні. Сидіти майже безвилазно у Києві роками і весь час мати наснагу на купу всякої всячини просто ні фі га не ре аль но. Буваю на дачі, але це не моя тема, хоча дружина щосили намагається її облагородити, але це дуже непросто, ще й в умовах різного роду обмежень.

Нарешті згодився міді-процесор, який я останнім часом вважав іграшкою, яку краще продати. Поки що не буду, корисна штука. Треба було зробити певну кількість ексклюзивних треків, і процесор мені дав купу фірмових звуків та можливість прогону міді через макбук.

З цим макбуком теж така тема – придбав узимку, але не дуже активно користувався. Тепер почав користуватися активніше, побачивши картинку на відеоконференціях. Макбуківська селфі-камера крута. Паралельно роздумую над підняттям якості відео на ютьюбі. Дійшов висновку, що поігрульки зі смартфоном – це все зручно і наче працює, але по-нормальному треба норм фотоапарат, бо треба зважати на стандарти якості картинки, а не гратися у наймузичніше домашнє відео. За майже 4 роки і 100+ відео можна було б хоча б до 10к підписників дотягнути, але з такою якістю відео це все дууже розтягується. Тому треба підходити до справи інакше, але це потребує іноді більше ресурсу, ніж я на сьогодні маю. Але є надія, що більше порядку колись таки буде.

Здавалося б, реальність протиставляється міфам, легендам та вигадкам (художнім або не дуже). Але потяг до сприйняття та продукування легенд є частиною реальності, і способи маніпуляції, які враховують міфологічне мислення, працюють, це реальність. Отже, легенди — теж реальність? Напевно, ні, але будь-яка ментальна установка — це даність, нехтування якою протирічить тверезому погляду на реальність. Отак от міфи переплетені з дійсністю, бо багато установок надумані, але можуть бути насаджені іншим так або сяк, переходячи як справжня реліквія.

Людям взагалі реальність без якогось сюжетного бекграунду якось не особливо цікава, тому сторітелінг реально продає. Треба зробити продукт частиною реальності, для цього треба його загорнути у міфологічну обгортку.

Можна на цьому етапі переживати внутрішній конфлікт між брехнею та повагою до реальності, але цей конфлікт трохи загладжує ідея про те, що для інших головне, щоб картинка була привабливою, як кіно, а чи засноване воно на реальних подіях — вже питання п'яте, і якщо написати "засновано на реальних подіях", практично всі повірять, бо так сказано. Якщо сказати щось, що швидко додасть якийсь штрих, який легко впишеться у чужу картину світу, ніхто не буде піддавати сумніву сказане, адже нема проблеми у тому, що це виглядає як правда, отже, чому б певному твердженню не бути нею.

"Пошук істини" на цьому етапі упирається у те, що у кожного його істина відповідає його власному потягу до комфорту, спроможності до обробки інформації та тому, як сюжети взагалі вписуються у життя, яку функцію виконують у підтриманні ментального балансу.

Для роботи мені треба рахуватися з тим, що імідж артиста вписується у чужу міфологічну картину. Те бачення артистів, яке є у східних країнах, мені більше імпонує, але тут все якось по-своєму. Концентруючись на функції артистичної роботи, можна працювати більш ефективно, і останнім часом є певні позитивні зсуви. Сам для себе я граю те, на що прийшло б 20-25 слухачів, тому мені дешевше самому собі це пограти, врешті має ж у мене бути щось для себе. Але маючи більше профіту від функціональної роботи, є більше можливостей якось просувати те, що ближче до душі. Хоча я не знаю, чи хочу робити з цього товар.

Сам я розважаюсь, отак от колупаючись у поняттях, хоча поняття придумані людьми, люди — природою, і нащось нам дана така функція, називати предмети, поняття та явища якимись іменами, перетасовувати їх та розкладати складні пасьянси, спостерігаючи щось нове і виловлюючи з комбінацій якісь нові рушійні елементалі. Несумісність якихось загальноприйнятих понять, їхні підміни, протиріччя, нестача інформації — все це може підбішувати, але врешті це цікаво. Це наче освоєння космосу, який завжди може здивувати. Хоба, тут якесь сяйво, тут метеоритний дощ, а тут чорна діра, там на диво гармонійні траекторії, ну рухаємося далі, орієнтуючись по відбитому світлу від якихось світил.

У взаємодії з іншими треба якось на ходу розуміти правила гри, але єдиних правил нема, бо кожен бачить їх по-своєму. Весь час кидати м'яч, розуміючи, що кожен кидок містить якусь інформацію, яку ти хочеш або донести, або приховати. Це складна гра, якщо ця взаємодія не по роботі, а особиста. Але й по роботі не всі вміють керуватися виключно робочими критеріями, і це сумно. Комусь, як мені, хочеться більш емоційно тихого спілкування, хтось навпаки не може без якихось драм, і починається — тебе примушують до участі в емоційному спілкуванні, а ти не можеш примусити інших вирішувати прості питання в емоційно рівному стані, бо для них це наче смерть, а тобі навпаки їхнє полум'я боляче обпалює шкіру. Все це у поєднанні з розмитим поняттям реальності створює хаос, задля підтримання якого, здається, людство як таке було вигадане якимись космічними силами.

Єдине море, яке я бачу улітку — море роботи. Здебільшого з кубинською темою у різних складах, є заміські заходи. Регулярна робота з італійським репертуаром, трохи уроків. Аранжування деякі зроблені, але нема наснаги робити нові відео. Повноцінного відпочинку нема вже кілька років, і єдине, що мені дає відчуття якогось процесу, це поточна робота з муз.проектами. Це так собі варіант, бо непогано було б концентруватись на чомусь і не пов'язаному з музикою, особливо такою, яку я не слухаю, але вже як є. Принаймні мені таке виконавство легко дається.

Цього тижня був суцільний дурдом.

Репетиція до концерту сефардсько-азербайджансько-авторської тематики, сам концерт, заміський день народження, заміське весілля, мексиканська вечірка і в той же день робота в італійському закладі, і нарешті концерт на Андріївському узвозі, де мені ще й треба було таскати свою апаратуру та всіх визвучувать. Ще на тижні зробив пару аудіороликів на замовлення, загалом їх треба сім штук.

Наступний тиждень має бути набагато спокійнішим, хоча теж дещо заплановано з виконавських робіт плюс уроки. Також починаються лекції шведського освітнього проекту. Я ще минулі лекції не дуже переварив...

Послухав у роботі октавер Boss OC-5, сподобався звук, треба й собі такий, у мене OC-3. Продам старий, куплю новий. Деякі шмотки ще треба — чорні брюки, чорні концертні туфлі, бо затаскав. А ще на Поштовій відкривають якийсь черговий чайний заклад, треба подивитися.

 Просто старі моторні курди та естетика дороги.

Оце так тиждень. Хочеться якось резюмувати, але не знаю як. Основне — проведений концерт іспанської тематики у тріо. Я гадав, звук без роялю буде сухуватий, але людям зайшло. Був іспанець з Малаги, якому все дуже сподобалося, що особливо приємно. Заробили малувато, але отримали досвід у гарному сенсі.

Грали на днях в італійському ресторані з басистом Єгором, з яким я в бенді граю, покликали його на заміну. Офігенно звучали.

Неділя — вопше. Зранку в Пущу на один захід, потім о 15:00 один заклад, о 18:30 інший, вдень і ввечері дощ, на другій роботі ще й чохли вимокли. Але день нарешті закінчився.

На тижні написав статтю для гітарного журналу та переаранжував азербайджанську пісню, яку давно граю.

По вечорах взяв моду кататися на самокаті, іноді заїжджаючи аж за КПІ, там прикольно.

На наступному тижні скасував майже всі уроки та намагатимусь не робити нічого. Але є деякі термінові хазяйські справи, тому нічого не робити — розкіш поки що не для мене.

Настав цікавий період життя, коли через сукупність чинників + плин часу взагалі до мене поступово доходить, скільки дій я намагаюся суміщати, не бачачи в цьому проблеми. Мабуть, зіграла певну роль рекомендація одного лектора: визначте ваш main goal та все, що робите, повинно слугувати первинній цілі. Для мене, виходить, не така проблема знаходити ресурс на те, щоб суміщати (бо це такий повільний та слабо помітний процесс), як визначитися з основним ділом. Отут я поки що не знаю. З одного боку, здається, що я як музикант приречений суміщати те й се, але практика показує, що можна відкинути уроки, яких у мене зараз просто децл. Приреченість — це зручне поняття, яке наче дає індульгенцію, коли не приймаєш ризикованих рішень чи хоча б не крутиш руль туди, де є конструктив та не такі вже й ризики. Коли я грав передусім фламенко, то вважав, що приречений співпрацювати з танцюючими чувіхами, бо без них людям нецікаво буде приходити на концерт, не музику ж слухать. Виявилося, що їхня нульова присутність — це дуже конструктивна річ. Але я чомусь до цього не міг прийти раніше, ніж вигорів як акомпаніатор танцям фламенко, і це шкода.

У ромській мові немає поняття "мені шкода". Вони у такому контексті кажуть щось типу "краще б такого не було". Не можу сказати, що краще б цих танцівниць зовсім не було, бо повне розчарування у роботі з ними — це досвід, хоча краще б я мав більш конструктивний досвід, але маю що маю. Врешті-решт, я завжди робив так, як мені зручніше у певний момент, а долучатися до вже готових ініціатив досить-таки зручно, але невідповідність рівнів все одно колись якось вилізе боком. Думати наперед мені й досі складно, але робота акомпаніатором сумнівним солістам не вписується у жодне конструктивне планування.