Вчора не стало Назгуль Шукаєвої.

Враховуючи, що її здоров'я раптово погіршилося кілька пару років тому, і вона буда фактично без нирок, це було питанням часу. Люди на діалізі можуть жити довше, але я не знаю всіх нюансів. Не без того, що вона мала енергозатратні задачі, хоча здавалося, що у неї безмежне джерело енергії.

Я не пам'ятаю такого почуття втрати. Не те щоб ми часто й багато працювали чи спілкувалися поза виступами чи репетиціями. Просто кожна зустріч була якимось порталом в інший світ, де є люди з цінностями наче езотеричного плану, не все мені було зрозуміло, але був певний резонанс та очікування дива, яке завжди траплялося. Гадаю, що Назгуль розгледіла в мені того, хто певним чином резонує, і тому останні три роки, скільки ми знайомі, я був її основним концертним акомпаніатором.

Все це була історія свободи та сміливості, яку я сам хотів би мати, тому з захопленням спостерігав, як це буває. Братися за екзотичний репертуар, зібрати музикантів, створювати передусім настрій, не витягуючи нікого за вуха з зони комфорту, і це мало свій ефект. Я більше переймаюсь стилістикою, правильністю та продуманістю нюансів виступу, але маю тяжіння до такого ж підходу. Може, тоді я б з більшим задоволенням робив концерти. Я і раніше відчував, що спостерігати підходи Назгуль до планування виступів та брати в них участь — це подарунок долі, тепер у запозиченні досвіду доведеться керуватися лише спогадами.