Другий сезон серіалу "Останні з нас" — підтвердження того, що треба було вчасно зупинитись і не знімати далі, але ж куди там — рейтинги, бабло. Щось невнятне й тупо ні про що. Другий сезон серіалу "Бункер" нуднуватий порівняно з першим, але там хоча б ясно про що та менше питань до мотивації героїв. Коротше, давайте сюди новий сезон "Емілі в Парижі", чоуж, хоча б щоб вдарити кислотною колористикою по нудному креативу.

Учора реалізував ідею посилення звуку треса, переробленого з гітари мануш — інкрустував у бридж кісткові вставки у тих місцях, де струни торкаються бриджа. Принаймні на діапазон високих частот це вплинуло, що й треба було. Ще є ідея фікс якось обзавестися ламповим преампом, щоб звук треса чи мандоліни, знятий п'єзодатчиком, робити жирнішим.

***

В планах купа аранжувань, частина яких вже майже зроблені, але щось нема на них наснаги, хоча канал треба наповнювати, від цього залежить продаж нот. Треба ще пару хітових тем забацать, щоб підняти перегляди, але поки хз яких саме.

***

Сидів учора ввечері в офісі, не було особливих планів щось зробить, щось награвав на мандоліні, раптом зрозумів, що треба тему "Тіко Тіко" грати не в мі мінорі, як я давно звик, а в ля, так навіть простіше и не так пискляво. Сьогодні ще зробив соло гітарну частину хори мерцишорулуй Г.Дініку, ще напишу акомпанемент, це потім треба зіграти, румуни з молдованами оцінять. Тобто наче нічого не робиться, але процес якийсь іде.

***

Давно була в мене ідея зробити крутий мультиінструментальний концерт з лупером. Цій ідеї вже років більше 20-ти, але я і робив якось у Чайному клубі такий виступ, але то було "для своїх". Зараз інструментів і ефектів додалося, є майданчики, октавна мандоліна теж робить погоду, тому тепер наче якраз час, було б ще на це більше реальної мотивації, було б зашибісь.

Раптом сталося чудо, і на мене звалилася можливість навчання просуванню музичних проектів у сфері world music. Це фінансується шведами, і вони зробили курс для українських музикантів. Мені переповіла знайома, яка працює в інституті, який є партнером у цій програмі, а так би я не дізнався. Подав заявку за пару днів до завершення прийому, мене туди взяли. На розширену програму не подавався, бо вона передбачає візит на фестиваль у Фінляндії. Не можемо виїжджати — то хоч дізнаємося, як що у людей робиться. Але можливості комунікації з колегами по цеху по всьому світу — це гарна новина, бо я загруз у болоті, де майже нічого не відбувається з кількох причин, головна з яких сьогодні — йобана русня.

Вирішив поїхати на самокаті у бік Солом'янського парку. Проїхав Кудряшова, поїхав далі, хоба, і тут вже Солом'янська біля ресторана Лукка, де я не був багато років, хоча багато разів там грав раніше. Далі по Кривоноса — хоба, вже проспект Лобановського. А це вже пів шляху до ВДНГ. З витривалим самокатом реально цікаво.

***

Їхав назад через Липинського, звернув в одну вуличку, на якій колись був лише раз, бачу дтп — купер в'їхав у хонду. Придивляюся — я вже таку хонду бачив. Придивляюся до номеру — хааа, та це ж гавно. Гавно — це кодова назва нашого колишнього сусіда, який колись по-хамськи розмовляв з тестем та дружиною, коли вони від'їжджали з парковки. Потім, схоже, вони розійшлися з дружиною, і він досі регулярно приїжджає, щоб забрати одного з дітей. Це якась магія, випадково побачити дтп за участі цього мудака в неочікуваному місці. Може, чорна, але шож.

***

Сьогодні перший раз візьму трес, перероблений з гітари мануш, щоб акомпанувати у закладі три відділення. Не дарма ж я днями весь кубинський репертуар на ньому розбирав.

***

Травень вийшов на чілі — мало уроків, по виступах мінімалка. Зазвичай це знак — далі буде більше двіжа, і треба чіліть, поки чілиться. Власне, у червні вже є кілька запланованих концертів і кубинської тематики, і сефардської, плюс очікується початок роботи з мандоліною, а це трохи енергозатратна тема, бо треба бути і заводілой, і звукооператором, і т.д.

Ми всі дуже цінуємо у своєму житті впевненість у тому, що добре розуміємо своїх рідних / близьких / колег / інших, з ким нас поєднує якась тема та ідея. Це розуміння дає відчуття комфорту, стабільності, єдності та ще купу всякого такого життєстведжуючого.

Мені подобається ідея, яку виразив Юнг (можливо, не він її автор), про те, що передумовою для якоїсь думки є певне почуття. Люди виражають думки про щось таке, що я інтерпретую як маркер спорідненості. Які почуття лежали в основі тих думок, ми не знаємо, які ці почуття мали історію виникнення та спектр нюансів. Це все залишається у сфері непізнаного, проте ми можемо себе заспокоїти тим, що в цілому зрозуміли думку. Які ми молодці!

Коротше, не варто переоцінювати власні можливості розфасувати людей на більш або менш споріднених із нами, бо реальна спорідненість незбагненна. Але й не варто недооцінювати власні зусилля, спрямовані на самозаспокоєння від фрустрації, яку створює нестерпний інформаційний вакуум та приреченість спостерігати лише одні фасади, а наповнення всюди наносити лише своє. Утім бачте, який феномен, у нас на всіх його вистачає.

Чуваки саме займаються, а не фігачать шопопало. Звук пакхаваджа вивели класно, такий прозорий. Крушна Салунке - учень відомого виконавця на табла та вчителя Суреша Талвалкара, який називає себе "таалйогі", він справді опанував ритм на космічному рівні, у нього учні й на пакхаваджі займаються, який сформував свій стиль, поєднуючи північну та південну індійські музичні культури. Він маратхі (штат Махараштра ближче до півдня Індії), як і чуваки на цьому відео, його син Сатьяджіт - один з найкращих таблістів Індії, у нього афігенний рівень і звук. В індійському класичному виконавстві багато відомих бенгальців, але маратхі теж цікаві по-своєму, у них свої фішки.

Обмін — це інструмент існування у суспільстві. Натуральне хазяйство з давніх часів передбачало обмін, коли грошей ще не придумали. Досі такий спосіб існує там, де намагаються уникати грошей. Концепція обміну розповсюджувалася і на надприродне — треба богам щось дати, щоб вони натомість надіслали експресом дощ чи ще якусь вдачу. В цілому люди не дуже змінились, просто ті самі інструменти існують в іншому антуражі, люди користуються поняттям "інвестиція", яке означає той самий обмін, тільки відкладений.

У побудові стосунків будь-якого штибу обмін присутній скрізь. А я тобі оце, а ти мені оте. А чого ти мені не оте, коли пам'ятаєш, я тобі оце, і т.д. Нормальна тема — пропорційні очікування на основі реального запиту. Але буває, що хтось впевнений в тому, що те, що він готовий дати — цього мають бажати інші, тоді порушується паритет, бо не співпадає запит і пропозиція, і конфлікт та/чи розрив врешті неминучий. Хоча складно уявити, з чого складається паритет, бо багато запитів і вигод тупо приховані і не усвідомлюються. Люди готові так багато віддати життєвої енергії за підтримання власного хорошульного амплуа, це таке живлення популярного міфу, який існує в голові, і весь час вимагає жертв на цю саму голову. Тому якщо намагатися зрозуміти, хто на що міняється, треба розуміти, як вписується певний інший у чиюсь травмовану картину.

В цілому мені нафіг не треба знать, у кого шо в голові. Але у ситуаціях, коли концепція обміну десь рулить за кадром, коли я комунікую з кимось, мені самому треба розуміти розклад. І чи не хибно я оцінюю необхідність якихось політичних кроків, наче це мій обов'язок. Треба якось розрізняти міфи про повинність та просто людське бажання піти назустріч, кожен раз виникають окремі нюанси. Невербальні договори, які люди часто один одному успішно підмахують, побудовані на концепції обміну, але з мінімальним усвідомленням та очікуваними вигодами для того, хто договір підмахує іншим. Проте у договорі обидві сторони мають обов'язки та очікування. Тому в цілому можна резюмувати: не подобається, що ці люди тобою користуються — не користуйся ними.

Екзистенційний контекст завжди пов'язаний з творчістю. Кожен вчиться побудові сюжетів та відтворює їх принаймні у своїй уяві, якось уявляючи собі закони, які керують сценарієм. Але розуміння цих законів часто хибне, тому сюжети якось не клеяться, і все б нічого, але цей творчий процес є настільки важливою частиною життя, що розвалюється сюжет = розвалюється автор = розвалюється його життя. Пустити якісь процеси у вільне плавання, не намагаючись на них вплинути — це може бути неможливо, бо це кидає тінь на автора сюжету, він має все продумати та за всім слідкувати; якщо він чогось не продумав, а воно відбувається, то це помилка сценарію.

Здається, людям має спрощувати життя розуміння того, що багато чого не потребує втручання, енергозатрат, а відбувається само по собі. Просто треба почекати і поспостерігати (частково на цьому будуються ефективні підходи до техніки гри на інструментах, розслаблення важливіше за напруженість). Але ніт, це тупо не варіант, просто так чекати. Хто я тоді, автор чи якийсь споглядач? Треба ж повісити на себе один внятний ярлик без цього вашого дуалізму, який усе тільки плутає, автор — це звучить гордо, а просто спостерігати типу кожен вміє. Якщо я нічого не роблю, нічого не відбувається, адже все крутиться навколо моєї волі та її очікування. Все навколо має потенційну енергію очікування мого рішення. І тільки я можу перетворити її на кінетичну. Спостерігання за тим, як наламується такий план, перетворює стосунки з реальністю на серіал, у якому присутній той самий конфлікт. Здавалося б, людині може набриднути наступати на ті самі граблі, але ж куди ж подіти конфлікт, коли він дає дихання сюжетам життя?..

Коротше, оце все про спрощення життя — це для лохов, а так має бути складно і боляче, бо треба ж відчувати життя. А що робити, коли гама екзистенційних почуттів складається з варіацій на теми болю? Тож розслаблення та відпускання контролю за людьми та ситуаціями — це нездійсненна тема у масштабах нашого суспільства.

Приблизно так само раніше думали, що доступ до інформації зробить людей розумнішими. Ги, лол.

Обкатав нещодавно пів центра на самокаті, афігенна тема. І у парку слави побував, потім до Воздвиженки доїхав і додому. Кльово знати, що можеш доїхати куди завгодно й назад. На Воздвиженці знайшов кафе з морозивом, власник розказував про нюанси, чим відрізняється їхнє італійське джелато від звичайного морозива.

***

Був на джазовому джемі, там у гітариста щось сталося з гітарою, я йому дав свою та послухав, як вона звучить у джазовому складі.

***

Бачу іноді у Форі гливи, з'явилася ідея фікс забацать маринованих грибів. Знайшов рецепт швидко маринованих глив, швидко їх зробив, їх одразу і з'їли. Мало! Треба було обидві пачки у маринаді зварити.

***

Підтвердили на літо роботу в італійському закладі. Хочу покращити деякі теми, дещо розписати для ансамблю та більше грати в тріо розписаних аранжувань, щоб зробити виступи італійської тематики концертному форматі, є кілька місць, де було б таке в тему.

***

Експерименти з видобуванням звуку на мандоліні привели мене до звичайного тонкого медіатора, бо саме він достатньо яскраво ляпає по струнах, створюючи італійську естетику. Деякі методи покращення техніки правої руки теж виявилися дієвими, тому тепер граю на мандоліні краще. Сподіваюсь у найближчі місяці забацати тему Viale Fiorito, над якою б'юся вже не перший рік.

Оця тема про те, як правовласники не дають грати музику Скорика, виставляючи за використання творів якісь захмарні суми, чимось мені трохи нагадує один давній фб-пост про колапсований нарцисизм, коли люди вважають себе правими та експертними просто тому, що гладіолус.

Правовласники західних хітів (за рідкісним виключенням) не займаються такою хернею як виловлювання аранжувальників, авторів відео з каверами та влаштування систематичних страйків на ютьюбі. Інакше, звичайно, хрін би я оце все записував та викладав ноти на продаж. Але це країни, де артисти не такі претензійні, більш задоволені життям, там можна отримувати якісь ± пристойні роялті, їм там витрачати час на відлов якихось чувачків, що грають кавери, нема сенсу, це їм не робить погоди. А тут є окремий український правовласник, який досіпується до кожного окремого відео та одразу в бикуватій манері вимагає грошей. Не без того, що для членів родини померлого автора його твори мають певне сакральне значення, тому рахунок за використання твору включає надбавку, зумовлену їхніми сакральними почуттями. Тут, у країні, де авторське право не те щоб дуже працює, і музичні роялті смішні — схоже, саме ці фактори й роблять погоду. Бідність, безнадійність, відсутність конструктивної комунікації робить з людини, яка раптом заволоділа виключними правами на гарні або навіть геніальні твори, таку, що впіймала бога за бороду, і тепер качає права у тій манері, у якій завжди хотіла. А що робити, коли не вміє в іншій, і претензійність виростає з бідності та віри в те, що у тебе може щось бути лише тоді, коли ти це вигризеш у людини, яка тебе не поважає, а ти не поважаєш її. Повага — на мій погляд, ключове поняття, яке вирізняє постсовкових ментальних бідняків, воно квазірелігійне. Ми не дивимося на інших як на потенційних партнерів, з якими ми будемо робити справу та бути у конструктивному процесі — тоді був би сенс формувати поняття поваги. Ми дивимося на інших як на таких, хто хоче вночі викопати нашу картоплю або обміняти її на шмат зіпсованого м'яса. Нам нема чого об'єднуватися, хіба що росіяни примусили. Звідси й відсутність потреби у повазі, бо це поняття про конструктивну комунікацію, а який конструктив, коли ми нічого не будуємо, а виживаємо на голій землі, бо там картопля. У такому середовищі культурний продукт не має особливої цінності. Але ось раптом твори мають цінність (особливо якщо автор помер, виконавши одну з ключових задач на шляху до визнання) — то, маючи майнові права, треба здерти з усіх музикантів по повній, бо культура культурою, Україна Україною, мистецтво мистецтвом, а життя лише одне, і родина — то святе, тож інші мають цінувати доробок члена певної родини. Ось так я собі уявляю те, що відбувається з забороною грати музику Скорика навіть на відео на ютьюбі.

Бляха, скільки я переграв музики Пако — жодної скарги чи страйку на когось з гітаристів, а каверів на його музику огого скільки. Скільки зробив каверів Gipsy Kings та інших, жодних проблем. З Ланцалаві здружився, бо той оцінив мої кавери його музики. А оці вимагання на рівному місці — це якесь грьобане село з церквою посеред села, і з озлобленими людьми з розбитими лобами, лоба розбили самі собі, але злоба на інших, наче це вони винуваті, такий підхід до комунікації робить усю країну якимось Сайлент Хіллом у цивілізованому світі. Усе, що залишається особисто мені — лише констатувати цей факт. Я не можу нічого змінити, можу тільки вести свою понятійну війну, називаючи речі тими іменами, якими спроможний їх називати. Коли люди знають, що хтось колись підшукав для якихось понять незвичні та незручні імена, ці поняття стають ширшими, виникають запитання, конструктивні сумніви, вони притягають енергію уваги, здобувають суперечливі означення, елементи конфлікту, як сюжети, оживають, як атом, де є протони та нейтрони, зв'язки з іншими атомами через валентність, і врешті стають зброєю у війні понять, вбудувавшись у процес мислення.