Оця тема про те, як правовласники не дають грати музику Скорика, виставляючи за використання творів якісь захмарні суми, чимось мені трохи нагадує один давній фб-пост про колапсований нарцисизм, коли люди вважають себе правими та експертними просто тому, що гладіолус.

Правовласники західних хітів (за рідкісним виключенням) не займаються такою хернею як виловлювання аранжувальників, авторів відео з каверами та влаштування систематичних страйків на ютьюбі. Інакше, звичайно, хрін би я оце все записував та викладав ноти на продаж. Але це країни, де артисти не такі претензійні, більш задоволені життям, там можна отримувати якісь ± пристойні роялті, їм там витрачати час на відлов якихось чувачків, що грають кавери, нема сенсу, це їм не робить погоди. А тут є окремий український правовласник, який досіпується до кожного окремого відео та одразу в бикуватій манері вимагає грошей. Не без того, що для членів родини померлого автора його твори мають певне сакральне значення, тому рахунок за використання твору включає надбавку, зумовлену їхніми сакральними почуттями. Тут, у країні, де авторське право не те щоб дуже працює, і музичні роялті смішні — схоже, саме ці фактори й роблять погоду. Бідність, безнадійність, відсутність конструктивної комунікації робить з людини, яка раптом заволоділа виключними правами на гарні або навіть геніальні твори, таку, що впіймала бога за бороду, і тепер качає права у тій манері, у якій завжди хотіла. А що робити, коли не вміє в іншій, і претензійність виростає з бідності та віри в те, що у тебе може щось бути лише тоді, коли ти це вигризеш у людини, яка тебе не поважає, а ти не поважаєш її. Повага — на мій погляд, ключове поняття, яке вирізняє постсовкових ментальних бідняків, воно квазірелігійне. Ми не дивимося на інших як на потенційних партнерів, з якими ми будемо робити справу та бути у конструктивному процесі — тоді був би сенс формувати поняття поваги. Ми дивимося на інших як на таких, хто хоче вночі викопати нашу картоплю або обміняти її на шмат зіпсованого м'яса. Нам нема чого об'єднуватися, хіба що росіяни примусили. Звідси й відсутність потреби у повазі, бо це поняття про конструктивну комунікацію, а який конструктив, коли ми нічого не будуємо, а виживаємо на голій землі, бо там картопля. У такому середовищі культурний продукт не має особливої цінності. Але ось раптом твори мають цінність (особливо якщо автор помер, виконавши одну з ключових задач на шляху до визнання) — то, маючи майнові права, треба здерти з усіх музикантів по повній, бо культура культурою, Україна Україною, мистецтво мистецтвом, а життя лише одне, і родина — то святе, тож інші мають цінувати доробок члена певної родини. Ось так я собі уявляю те, що відбувається з забороною грати музику Скорика навіть на відео на ютьюбі.

Бляха, скільки я переграв музики Пако — жодної скарги чи страйку на когось з гітаристів, а каверів на його музику огого скільки. Скільки зробив каверів Gipsy Kings та інших, жодних проблем. З Ланцалаві здружився, бо той оцінив мої кавери його музики. А оці вимагання на рівному місці — це якесь грьобане село з церквою посеред села, і з озлобленими людьми з розбитими лобами, лоба розбили самі собі, але злоба на інших, наче це вони винуваті, такий підхід до комунікації робить усю країну якимось Сайлент Хіллом у цивілізованому світі. Усе, що залишається особисто мені — лише констатувати цей факт. Я не можу нічого змінити, можу тільки вести свою понятійну війну, називаючи речі тими іменами, якими спроможний їх називати. Коли люди знають, що хтось колись підшукав для якихось понять незвичні та незручні імена, ці поняття стають ширшими, виникають запитання, конструктивні сумніви, вони притягають енергію уваги, здобувають суперечливі означення, елементи конфлікту, як сюжети, оживають, як атом, де є протони та нейтрони, зв'язки з іншими атомами через валентність, і врешті стають зброєю у війні понять, вбудувавшись у процес мислення.