Мотивація в артистичній роботі стала одним з найбільших таїнств у моєму житті. В інших артистів наче все зрозуміло — мистецтво та/чи виступи є справою життя, вони цим просто займаються та не виставляють якихось умов, не дуже перебірливі. Принаймні тут це так. Я пішов якимось іншим шляхом, і іноді думаю: а чому так? Це типу якийсь незвичний підхід, який мене якось вирізняє, це добре, бо вирізнятися непогано, але ж це схоже на шлях ізоляції, хоча так здається, якщо мова йде про щось нецікаве. А коли про цікаве, то я миттєво вмикаюсь, та з'являється енергія та ентузіазм.

Виходить, все менше можливостей є цікавими. В принципі, в цьому нічого дивного нема. Не можна весь час задовольняти себе отриманням одного й того самого досвіду, принаймні я не можу. Досвід знаходження перед кількома десятками людей, навіть сотнями чи більше — це вже було. Що ще є крім цього досвіду? Тобто сама присутність на сцені не є самоціллю, суть в тому, що саме я людям з неї повідомляю й нащо.

Якось туго зіраз іде створення нової музики, давно нічого толком не робив. Не без того, що переді мною не висить пряник, типу зробиш оцю тему та зіграєш її з бендом на концерті. Немає бенду, немає концертів. Немає вражень, які б надихали на щось таке. Прокрутити якусь музику в голові — це вже спосіб переключитися. Грати на різних скрипко‐мандоліно‐сопілках — теж. Робити концерт можна, але це витрати енергії, які мені не компенсуються. Може, добре було б, якщо б я був людиною, яка надихається від присутності слухачів, і чим їх більше, тим краще?.. Ні, я би не був собою. Все це перетинається з тим, які у мене взагалі очікування від інших, а я свідомо рухаюся на шляху їхньої мінімалізації, от і маю. Мабуть, це питання довіри або небажання стикатися з наслідками того, що я не дочекався очікуваного.

Ще я подумав, що багато років заморочувався з тим, щоб дієво підтверджувати свою ідентичність артиста. У цей процес теж залучені інші, бо вони мене бачать на сцені, і таким чином я щось типу підтверджую. Я потроху перемикаюсь на інший, селф-орієнтований підхід: усе, що пов'язано з моєю ідентичністю — моя особиста справа, у яку вплітати інших не має сенсу.

***

А може, це для мене природний механізм досягнення психічного балансу за рахунок уникання стресу. Його і так вистачає через причини, які від тебе не залежать, щоб ще зі своєї волі пресувати себе ще сильніше. Заради чого? Заради поняття про хорошість та правильність? Тут допомагає логіка: 1. чиїсь оцінки — це чиясь особиста справа, у яку я не лізу так само, як не дам лізти у свої справи; 2. найчастіше не існує однозначної відповіді щодо правильно/неправильно, бо якісь правила або суб'єктивні, або залежать від світогляду ком'юніті, у той самий час ці ж правилоносці не поважають реальності.

Питання упирається у спроможність витримати ізоляцію від оцінок, цю порожнечу. Коли цей шум стихне, страшно почати чути голоси у власній голові. Але голоси у моїй щось наспівують та насвистують, мені подобається тиша, у пустоті так багато народжується. Але багатьом так не пощастило.