Періодично останнім часом пробиває на тупняк. Давня знайома професійна танцівниця запросила на відкрите заняття у власній студії, де номери та вправи поставлені під мої аранжування української музики. Домовилися на день і час, вони навіть заняття поставили на годину пізніше, підлаштували під мій графік занять у суботу. Я провів свої заняття, а танцювальне у мене взагалі вилетіло з голови. Добре, інша колега нагадала, то я рванув туди на самокаті та хоч на щось встиг. Ппць тупняк жесть.

***

Нещодавно теж поїхав такий у новий чайний заклад на Рейтарській. Сиджу, нікого не чіпаю. Пише мені учениця, дружина давнього знайомого по Чайному клубу: я на зв'язку. Я рванув на самокаті додому, доїхав щось типу хвилин за 7, добре хоч далеко не поїхав. Ми домовлялися на цей день і час, але я проводив заняття на дачі не записав у блокнот, і куку.

Це все крінж, але усвідомлення того, що це наслідок відсутності реального відпочинку, позбавляє мене частини сорому.

***

Коли я раніше мав справу з танцями фламенко та акомпанементом, я хоча б розумів тему в цілому, цей мій стиль, а танець — частина культури, у якій я розбираюся. Тепер я по роботі часто бачу людей, які танцюють сальсу, з цим танцем у мене повний розходняк, я його просто не доганяю і не розумію, що відбувається і нащо. Від танцю фламенко я відвик та вже не знаю, як сприйматиму його, коли виникне ситуативна коллаборація з кимось.

***

Співачка кубинських пісень планує концерт всього бенду у залі, де проходять джазові концерти, ми там кілька разів уже грали. Я відмовився. Перший раз я відмовився від участі в концерті через те, що це забагато від мене вимагає та нічого мені не дає, а про якесь "колективне благо" нема розмови, бо питання лише в тому, які свої ідеї фікс реалізує бенд-лідер, і нащо це їй. Концерт — це звучить гордо. Але гордо там не буде, а буде просто виступ з каверами, які зроблені втупу з записів. Це не можна виносити на джазову сцену, ніт. Але мою думку до уваги ніхто не приймає, це мотивує особливо.

***

Один з чайних закладів все ніяк не може полагодити санвузол, тому я туди більше не їжджу у вечірній час (тобто не їжджу взагалі). Інший відносно новий заклад зробив собі літні місця для чайних посиденьок, але туди неможливо просто так прийти, треба якось із ними домовлятися на якийсь час, щоб там була потрібна людина на місці, тоді буде реально, коротше, маячня, я кілька разів туди дзвонив, але так і не домовився, бо якісь нестиковки.

***

Зараз з усього музла гарно йде один нещодавно придбаний альбом, де хтось дудить на різних дудках — то окарина, то най, то якась бамбукова флейта. Повільні імпровізації без акомпанементу, складно щось сказати про художню цінність, але заходить на ура, музика малює саме потрібний стан.

***

Епопея з покупкою темпера для кавоварки вже триває тижні й місяці. Замовляти наосліп не хочу, а до магазину, де вони є, все не доїду.

***

Брат з компаньйоном відкрили невеличку кав'ярню в районі вокзалу, мені туди на самокаті 10 хвилин. Непогана ідея, притомна кава за свої гроші, різні дизайнерські рішення відповідають тому, у якому мікрорайоні вони знаходяться, тут ще є простір для експериментів, але ніхто не хоче додаткових витрат. Звісно, я б теж не хотів.

***

До речі, про росіян.

Було б непогано їм якось масово поздихати. Не знаю, як і у якому контексті, але їм це піде на користь та розвантажить пенсійний фонд, репарації самі себе не виплатять.

Ще було б непогано, щоб у туристичних країнах туроператори будували всі маршрути так, щоб українці не перетиналися з кацапнею. Але всюди всього не передбачиш. Сподіваюсь, кацапи будуть боятися за своє життя на відпочинку, скажімо, у Туреччині чи Єгипті. Сподіваюсь, з'являться прецеденти, які стануть тригером кацапської тривоги, а в українців буде консолідована позиція щодо поведінки, яка буде максимально принижувати гнилу рашиську потороч.

Подивився на ютьюбі рекомендації з приводу клепання всякого ембієнтного музла. З'ясувалося, що все робиться на рівні програмної обробки приблизно так, як я собі уявляв, навіть доїхав, як робити фоновий синтезаторний рад — обрізати нижні частоти, щоб прибрати звук гітари, залишити лише високочастотний "хвіст". Мені подобається те, що виходить, бо звук тоді впливає на сприйняття саме так, як мені треба, хоча про насичену композицію тут не йдеться, питання у настрої та наборі елементів, ще непогано продумувати розвиток, якісь нагнітання та навпаки розрідження. Став дивитися у бік різних плагінів для обробки міді. А їх зараз просто тьма, хоча якщо встановити найтоповіші з них, передусім платні, то цього вистачить на багато цікавого музла, хоча повно й безкоштовних плагінів.

***

Була нещодавно робота зі співачкою у закладі. Один учень, який знається на сальсі, прийшов послухати, каже, звучить все чудово, прямо як повноцінний концерт. Я от іноді думаю: чому не можу радіти подібним коментам? Дійшов висновку, що мені здається, що я обманюю людей, коли граю щось таке, у що не маю відчуття залученості, а з кубинською музикою саме так. Але на тому рівні розуміння, яке у мене є, можна робити вигляд, наче ти повністю в темі. Але мені нецікаво робити якийсь вигляд, бо тоді виникає відчуття, що якщо люди піддаються на такі маніпуляції, у них насправді нема якогось свого погляду, а це викликає відчуття, що ти у вакуумі, коли люди щось кажуть, а ти розумієш, що під їхніми словами відсутнє істотне підґрунтя, і будь-яку думку сприймаєш, наче шум в ефірі, і не розумієш, де шум, а де не шум, все підряд шумить, але всі роблять вигляд, наче думка варта чужої уваги. І тут сам можеш лажанутись, знецінивши щось, що не варто було знецінювати. А як тут розібратись? Якось так, як повезе.

Тоді виникає суміжне питання: а раптом хтось знецінить те, що я вважаю важливим, а хтось у це просто не в'їде та вважатиме, що я не розумію, що кажу, як мені з цим? Мені здається, я вже звик і намагаюсь дивитися у безодню у спокійній обстановці, коли кругом нічо не шумить. Напевно, як і раніше, у мене присутня фрустрація через те, що в цілому я інакше уявляю собі контакт, спілкування, порозуміння, комунікацію в артистичній роботі, але цікава співпраця іноді таки буває навіть зараз. Через фрустрацію я не можу дивитися на все спокійно. Якби я був таким спокійним, мені не потрібна була б заспокійлива музика. Я навіть не знаю, що мені було б потрібно, бо фрустрація та відчуття, що чогось не вистачає, завжди мною рухало, і я його вважаю частиною нормальної картини, але, все ж таки, завжди десь у цю картину треба інших штрихів додати. Закільцьована логіка, понятійна карусель: не все всюди подобається, сам факт є нормальним, але не все у цій нормальності влаштовує, і це є нормальним, але що наскільки нормально чи ненормально, при кожному кроці не зовсім ясно, особливо зважаючи на те, що поняття норми визначається суспільним баченням, на яке я не звертаю уваги, а намагаюся оперувати якоюсь не соціальною нормою, а гіпотетичною, вважаючи її істинною, а наскільки "нормально" це, теж не зовсім ясно та залежить від адекватності гіпотези; схоже, на цьому етапі пора визнати, що тут в принципі нічого не може бути ясно, і треба змиритися з тим, що якщо потрудитися дати поняттям "норма", "ясність", "адекватність" визначення, то виявиться, що кожен їх розуміє, як йому подобається, під логікою залишається мало ґрунту, щось стає ясно лише тоді, коли виникає бажання чи спротив, тоді можна сказати: так, це існує, бо почуття не бреше. Все інше схоже на гру розуму, де ти білка у колесі, яке висить у невагомості, і ти весь час крутишся, щоб переконати себе, що колесо стоїть на поверхні, а не плаває у цій невагомості, бо лише наявність ґрунту та сили тяжіння може наділити тебе вагою, інакше вона дорівнює нулю. Чи викликає така ідея спротив? Звичайно, цей спротив існує, це ясно, адекватно ситуації та й нормально, чоуж. Що нам залишається? Бути десь поряд з іншими білками та їхніми колесами та показувати, як ми крутимо своє, та дивитися, як вони крутять свої; уся ця сукупність білок та їхніх колес утворює тіло, яке має своєрідну гравітацію, на якій ми базуємо відчуття власної ваги, тому ми такі соціальні створіння, самі милуємося іскрами, які летять від колеса, і хочемо, щоб їх помітили інші, утім залишаючись, як казав Ялом, кораблями у темному морі.

День тому забацав ембієнтно-лаунжевий трек, назвав Reflexions, думав чогось зовсім недовго.

Зацінив таку тему як виписування партій нотами чи табами, виходить краще продумати нюанси. Не все виписував, а лише основну партію, хоча в ідеалі краще мати повну заготовку в нотах, щоб якщо що, перезаписати в студії. Хоча для публікації в інтернеті мій актуальний арсенал інструментів та способів обробки звуку цілком підходить, можна і без студії багато чого наковбасити, аби було бажання оце колупатись.

***

Наступного тижня планується концерт у йога-клубі, де буде співати Haзгyль Шукaєвa, я на гітарі, ще колеги на дудуку та джембе. Слухаю під це діло берберські пісні. На порядку денному ще одна пісня українською з циганськими гітарними фішками, яку під кінець тижня, можливо, запишемо в студії в рамках проекту Марініта.

***

Тільки-но з'явилося бажання поїхати на дачу та побути там серед зелені, як іде дощ. Придумаю собі якусь релакс-активність, бо сьогодні було три з половиною заняття + два сети зі співачкою у закладі з моїм апаратом, я ще був за вантажника та звукорежисера. Ще тиждень тому взявся за скрипку знов. Може, таки зіграю свою багатостраждальну севільяну колись. Якщо робити монтаж та виправляти лажі, переписуючи дублі, то можна хоч щас, але у мене амбітна ціль — мінімальна редактура звуку, треба займатись.

Видався вільний день. Думаю: треба шось таке типу творче забацать. Аудіо якесь чи відео зі звуком. Зараз пішов настрій на якийсь лаунж, йога-медитація-розслабон-зашкалюючийревер, ще є новий мідішний проц, педалі, обробка звуку на компі, наче бери й роби, але ніт — щось починаю конструювать та починається: нєє, так не вийде, сяк не вийде, буде примітивна фігня, потім питаю себе, а чи не примітивної фігні я хотів, виявляється, що не зовсім, але незрозуміло, чого саме, плюс якого фідбека я чекаю, знаючи, що на ютьюбі подібного добра навалом, і мій трек тупо загубиться; а чому мені недостатньо того, що я роблю якусь тему чисто для себе, щоб було що наступного року згадать, не знаю, хочеться всього й одразу, але так не буває.

Коротше, плюс-мінус ті самі митарства, що й завжди, і наявність інструментів та технічної бази тут мало на що впливають, хоча здається, що мали б впливати.

***

Вчора на презентації книжки, яка вийшла у подруги дружини, відомої дитячої письменниці, почув фразу про те, що вона створила б та видала збірку поезій, якщо б для того був контекст, а без контексту не може за це взятися. Я подумав, що це й моя фіча, відсутність контексту демотивує, але якщо подивитись на речі загалом, то такого зовнішнього контексту, який би прямо мене спонукав до творчості, майже ніколи не було за винятком моментів, коли окремі композиції чи фрагменти робилися під певний склад виконавців та під конкретні заплановані концерти. Зараз нема жодного конкретного складу, хоча знайомих музикантів стало більше, нема жодного запланованого концерту, але це той випадок, коли непогано було у щось таке впрягтися, щоб був формальний привід попрацювати над матеріалом та ансамблевими аранжуваннями.

***

Раніше на колег, які ковбасять концерт за концертом, роблячи новий матеріал, я дивився як на колег, які просто проявляють нормальну активність. Зараз я дивлюсь на це як на якусь суперздібність. Як їх на це вистачає? Чому, коли вони планують наступний концерт, їх це заряджає, а не руки опускаються? Воістину дивно дивне.

***

Пішов у нову чайну на Рейтарській, знайшов її випадково через інстаграм. Оце пішов бум чайної культури. Мабуть, багатьом кава набридла, хоча й по каві всього вистачає, або ж всі прихожани таких місць, які я, цінують розслабончату атмосферу чайних закладів.

Наша з дружиною подруга порекомендувала серіал "Правдива терапія" з Гаррісоном Фордом, щоправда не у головній ролі. Почали його дивитись, типу про психологів, які між собою щось вирішують. Головне забути, що це психологи, бо інакше складеться враження, що їм реально можна отак поводитися та тупо лізти у життя інших, у них усіх би тупо відібрали ліцензії. Крінжове, але дивитися можна, хоча якщо б не за компанію, то я б сам не дивився.

***

Поїхав на ринок на Почайній, маючи ціль купити темпер для кавомашини у спец.магазині. Знайшов магазин, хоча й не з першої спроби, але він у сб-нд зачинений, бінго. Ну хоча б по ринку пошниряв, купив індійських палок-вонялок та кілька дисків, зокрема останній альбом Gipsy Kings. Давня традиція купляти диски з їхніми новими альбомами саме там. 20 років тому якось зробив так само, ще пам'ятаю, що диск коштував 10 грн, які я заробив, зробивши комусь розрахункову роботу з теорії поля — єдиному розділі математики, у якому я тоді нефігово був прошарений у рамках програми, що приймав замовлення на розрахункові.

***

Епопея зі зміною замків на дачі досягла апогею, коли стало ясно, що брат дружини, погодившись на умови, почав принципово їх не дотримуватись, випробовуючи межі толерантності та намагаючись відстоювати право робити на чужій території те, що і як сам захоче — приїхав без попередження, спиляв гілки одного з дерев без дозволу. Коли дружина сказала, що він догрався, і замки буде змінено, нажалівся двоюрідному дядьку у Ризі, той став надзвонювати дружині з проханнями не позбавляти бідосю права користування дачею та не міняти замки, а "дати йому шанс". Мамкін маніпулятор вирішив скористатися тими способами тиску, які в нього залишилися. В результаті догрався і дядько, бо далі з ним спілкуватися теж сенсу нуль, це у черговий раз подіяло дружині на нерви, вона від того дядька такої херні не чекала, але що поробиш — бувають такі родини, у яких ти або завжди у стані війни, якої не видно, бо саме родичі тобі підсунуть таку свиню, на яку не буде спроможний лівий контингент, або ти лошара, і на тобі весь час їздять і вважають, що тебе саме для цього виховували. От тепер будемо дивитись, чи не виявиться, що цей дебіл знову був на дачі та зробив якусь диверсію, бо я вже на межі погроз викликати поліцію та подавати до суду. Чесно кажучи, я б залюбки це падло по судах потаскав.

***

Дивно, що цього року пішла спека, мені норм, хоча у минулі роки спека мене парила капець, було специфічне відчуття дискомфорту, яке було більше схоже на соматизовану психічну важкість, на що завжди була підозра. Потім з'явилася підозра, що ця важкість була пов'язана з тим, що я не люблю літо, бо улітку з різних боків починає нав'язуватись якась активність, і це спричиняє на мене політичний тиск. Цього року варіанти літньої активності обмежені, і мені це, схоже, ситуативно зручно.

Кльова тема.

 

Після деокупації територій та завершення війни буде купа справ. Про якісь варто думати вже зараз. Зокрема от соціалізація військових та створення умов, за яких вони будуть відчувати заслужену повагу до себе. Як буде вступ до НАТО, то народ перенесе відповідальність на НАТО, але так не вийде.

Декомунізація Криму та встановлення контакту з місцевими — окрема тема. Сподіваюся, загравати там ніхто з ними не буде. Зокрема кaцaпи, які туди перебралися у великих кількостях, що робити з ними та їхнім конфіскованим майном.

Після війни на теперішню владу поллється за розмінування Чонгара і т.п., що з цим робити, нехай думають самі, але якщо будуть намагатися закручувати гайки, самим буде гірше.

Як далі позиціонувати себе відносно цапів та їхніх псевдоліберальних "хорошуль". Важливо, щоб у людей вистачило розуму не сприймати їхніх стонів всерйоз та не включатися у їхні заморочки, інакше буде гірше. Цапи будуть намагатися шкодити нам завжди так або сяк. Треба буде весь час шкодити їм та не втомлюватись опускати їх усюди, де тільки можна. Але важливих справ набагато більше.

Протягом кількох місяців придивлявся до гітарного процесора, який обробляє міді-сигнал, і врешті вирішив його придбати, урряяя. Навіть на одній роботі ним вже встиг скористатися. Відкрилися нові можливості в плані спецефектів. Зазвичай багато хто оглядається на Roland gr 55, але у мене простіший проц, Boss gp 10, але мідішний звук у нього не такий паливно синтетичний.

***

Поїхав позавчора на дачу такий у футболці та шортах, думав, що літо ж, ну типу трохи холодніше, може, стане, але трохи. А зранку хєрак, і +13. Всі такі у куртках, одні ми з дружиною у шортах та сандалях. Зате як приємно було опинитися в теплі нарешті.

***

Пішов увечері на концерт сальса-бенду Dіslосadоs, з більшістю учасників знайомий та співпрацюю з різною частотою, але ніколи не чув їх усіх на сцені. Гарно заморочилися з матеріалом та формою, подібний ентузіазм та готовність робити подібні програми — це взагалі якась надздібність. Дійшов певних висновків — по-перше, я б сальсу у таких кількостях грати не зміг, бо то геть не моє, а по-друге, мрії співачки кубинського стилю, з якою я досі співпрацюю, про те, щоб її проект звучав хоча б схожим чином — це повна маячня, бо цього ніколи не буде, одного ентузіазму недостатньо, треба ще знати та вміти багато чого крім повторення пісень на слух. Власне, це було і раніше ясно, але так ясніше, коли чуєш, як люди працюють по-серйозному, а не в рамках кабацької кавер-програми, де усе по формі один в один зідрано з якихось записів.

Оце іноді думаю: а що раптом я якимось правдами чи неправдами злиняв звідси на початку війни, як купа знайомих та колег, як би змінилося життя, що б я писав про себе у мережі? Як би я сприймав життя у Києві, скучив би чи ні, як сприймав би ці всі обстріли, чи відчував би провину за те, що покинув місто та близьких?

Іноді думаю, що моє уявлення про те, як би все було, притягнуте за вуха до мого бажання не виходити з зони комфорту. Мені, звичайно, було б зручно нічого "зайвого" не відчувати. Ані жалю, ані провини, ані суму, ані того, що я віддалився від тих, з ким я був поряд хоча навіть територіально, і ми розуміли одне одного як жителі одного ареалу зі спільним культурним кодом, а тепер я не зовсім можу вловити цей код, а "своїм" у чужому місці так і не став. Тож які у мене тепер координати в плані приналежності до певного культурного коду та певної місцевості? Іноді мені цікаво погратися в імітацію відчуття себе в інших реаліях, це під настрій дуже цікава гра, бажання пограти в неї у мене іноді передує появі якогось інсайту.

Звичайно, бажання залишатись у зручній бульбашці каже мені, що це все було б неважливо, і такі питання переді мною б не стояли, бо я знайшов би в собі ресурс бути достатньо для того цинічним. Ну або плодив би у мережі якісь пости з волонтерськими зборами, щоб бути в контексті допомоги батьківщині. Але не міг би не відчути, що українська фб-аудиторія на мене косо дивиться, бо я злиняв, а купа людей живе там, отримуючи досвід війни, знаходячись у небезпеці, адаптуючись до неї якимось чином, який перестав бути мені зрозумілим. Просто знати, що у твій бік летить чергова ракета чи вбивчий дрон — як воно? Що в голові у людей, які живуть у стані, коли кругом лотерея, вб'є тебе ракетою чи ні? Може, я б знайшов у собі сили бути цинічним, можливо, витісняв би якісь речі зі свідомості, проте в корягу б не отупів. Зробив би те, що роблять усі, хто поїхав — не світив би цього та сидів у фб тихо, зрозумівши, що я вже не в контексті, і, повернувшись додому, муситиму не лише поновлювати всі свої робочі та персональні контакти, дивлячись в очі людям, які бачать, що ти нарешті зволив повернутись, коли стало не так стрьомно, ну типу молодець, і не впізнав би рідного міста, бо воно бачило те, чого не бачив я, і змінилося за цей час, його магічна сутність змінилася, хоча й раніше була потужною та непростою. Я приїхав би у своє місто майже як іммігрант, який матиме переконати інших, що він не лось, а те, що мене тут не було — ну так вийшло, я все це не для себе — бо дружина, бо коти, бо кар'єра, ви ж розумієте, я завжди мріяв опинитися в осередку культури, якою займаюся, а от випала нагода. Верз би усяку чухню, і сподівався б, що сам в неї повірю, але ніт, настільки отупіти я б не зміг.

Їхав якось на самокаті по Пушкінській, яка тепер Чикаленка, і тут мені стрільнув такий інсайт: йой, якби я бачив місто після довгої відсутності, це породило б купу відчуттів, які мені не дуже зараз знайомі, але я чомусь можу їх приблизно уявити.

Людям, які повернуться та будуть намагатися знову налагодити життя, буде складно, і я нічого не зроблю для того, щоб їм було якось легше, ніяк не підтримаю та не заспокою. За виключенням тих, хто поїхав з дітьми шкільного віку та про кого мені відомо, що вони давно хотіли повернутися, і якщо б не діти, то, може, навіть нікуди б не їхали.

Але тим, хто з самого початку був тупий, буде досить-таки просто, та тут нема чому заздрити.

Гарна пісня. Можливо, зроблю на неї ансамблеве аранжування з мандолінами/домрами, гітарами, басом, хоча воно навряд чи користуватиметься попитом, але це, що називається, чисто для себе, пропустити гарну пісню через своє музичне мислення та пальці.