Люди дуже часто у своїх діях мотивуються страхами, хоча всі спочатку знаходять інші, протилежні слова для того, щоб описати власну мотивацію, це виглядає правдоподібно, багатьох це влаштовує, однак якщо придивитися, то кругом страхи.
Поводитися чемно, пристойно, культурно — це непогано, якщо тобою рухає бажання наслідувати поведінку людей, які для тебе мають значення. Але часто вивчена культурна поведінка — це ширма, яка побудована зі страху, що оточуючі тебе не зрозуміють, і через власний страх невизначеності агресивно до тебе ставитимуться. Якщо оточення — поци та рагулі, а людина у такому середовищі раптом бац, і вихована, то хєра з два: вона не вихована, а залякана, а це геть інша екзистенційна парадигма. І всі думають, що вона вихована, і вона так думає, і їй від того гірше, бо якось треба приховувати від себе та світу бажання вбивати, але гони природу у двері, вона увійде через вікно, а потім роки психотерапії, і все одно віз і нині там, бо звичне амплуа приклеїлося мало не намертво, відірвати його від себе можна лише з м'ясом, а вбивати — це осуд і стаття, і ще неясно, що тут страшніше.
Навіть артистична тема: шукати якихось однодумців, робити проекти, виходити на люди та виступати — добре, якщо все це продиктовано твоїми якостями, але це може бути способом позбутися страху ізоляції, просто творчість стає таким от інструментом, який використовується не за призначенням. Але у будь-якому разі намагання розповсюдити власну особистість через пшикання своїм творчим продуктом в усі боки, розширяти аудиторію — це ня і мімімі, але в основі також якоюсь мірою лежить страх ізоляції та зникнення.
Але ж по факту ізоляція, тим паче у густонаселених місцях, нам не світить, тим більше якщо у тебе є хоча б кілька родичів, друзів та колег, а от зникнення колись світить. Якщо хтось потім буде згадувати твоє прізвище, то це буде його діло, а не твоє. Весь час у тебе є ти сам, але ж цього людям завжди замало, коли контакт із собою не налаштований. Але якщо його налаштувати, то може стати неясно, з ким іще тобі може бути так само цікаво, але це як повезе.
Зі страху люди зав'язуються у вузол та псують собі життя, особливо коли знають, що оточення не здатне витримати їхні натуральні прояви, бо боїться їх. Творчість стає способом якось виразити себе якось так, аби не словами, і творче завзяття підсилюється страхом того, що прямої риторики люди бояться та її не розуміють. Така реальність примножує кількість творчих продуктів певного гатунку, однак коли серцевина творчого процесу зав'язана на страхах, то людина своєю творчістю каже про те, що її хвилює, що їй заважає — про страх та скутість, і це нецікаво слухати та дивитись, бо, кажучи про страхи, не скажеш людям нічого нового.
Я іноді себе питаю: ну от, наприклад, я іду такою стежиною, що мені з самим собою досить-таки комфортно, мені не треба, щоб на мої слова та дії хтось емоційно реагував, бо я ні у що не вірю, люди часто показують більше, ніж хочуть, і мені часто не подобається контактувати з їхніми емоційними проявами, бо це часто є частиною їхньої стратегії, до якої я навіть дотичним бути не хочу. Що я хочу сказати світові? А хз. Робота артиста функціональна, бо у музики, яку споживають люди, є певна роль. Я свою ситуативну функцію знаю та виконувати її по роботі вмію, а щось від себе казати можна тоді, коли пронюхав, що на іншому боці ввімкнена зрозумілка, інакше нема сенсу витрачати час та енергію на якусь експресію та формулювання думки, де кожне слово може бути сприйнятим в іншому значенні. Так от як мотивувати себе робити концерт за концертом?
А щоби що? Щоб позбавитися страху, що я як артист не виконую свого прямого призначення, не служу людям, мистецтву, і бла-бла?
А мені хтось служить?..
Так отож.
