Світ розділений на два табори: ті, хто хочуть бачити і чути те, що існує, й намагаються дієво підкреслювати розуміння реальності, і ті, хто не хоче бачити й чути, дієво підреслює це своє небажання та працює на експансію такого світу, у якому бачити й чути реальність взагалі неприйнятно.

Оточення нікого не примусить бачити й чути те, що в реалі існує. Глухосліпих завжди критично велика маса, тому марно сподіватися, що десь колись можна бути серед них у своїй тарілці, якщо тобі цікаво те, що справді відбувається з тобою та іншими. Система буде або намагатися змусити тебе мімікрувати під неї, маніпулюючи страхом ізоляції, або відторгне. Хоча ж вони не бачать та не чують, але вони зрозуміють, що ти вже не з ними, якщо твоя присутність буде провокувати якісь страхи, бо страхи ж усьому голова.

Тому ми не навчені користуватися потрібними поняттями вчасно та не даємо права на владу певним почуттям, які нам підказують, що якісь поняття тут і зараз мають місце. Поняття повинно бути центральним важелем у момент прийняття рішення. Це має бути елемент понятійної системи, поява чи прояв якого спровокований іншими почуттями, ніж страх. Але в реалі страх є основним важелем, це досить стандартно, просто та зрозуміло. Чи комфортно? Простота, зрозумілість та легітимність створюють відчуття комфорту. Вийти з зони комфорту = почати керуватися чимось крім страхів.

Якщо ти тривало контактуєш з якоюсь людиною, до якої можна застосувати певні епітети типу "стрьомний рагуль", ти передусім ідеш на поводу у тих, хто вчив не бачити й не чути, та починаєш виштовхувати думку про те, що треба вже зараз розвертатися на 180 градусів та не чекати якихось казкових подій. Так само поняття "знецінення". Чи нам приємно чути якусь знецінювальну хєрню? Чи було приємно у дитинстві? Хіба не виникало жодних почуттів з цього приводу? Виникали. І що? І нічо. Бо одне діло виникнути, інше діло перетворитися на якусь дію. На цьому етапі все гальмує, бо однієї дії мало, треба ще захищати свою позицію, бо ясно ж, як божий блять день: кругом вороги, і вони почнуть тиснути та прагнутимуть переламати тебе з твоєю позицією навпіл, ось як вони про тебе піклуються. Війна? Війна.

Звичайно, якщо через свої рішення отримаєш якийсь не той результат, оточення може швиденько почати співати пісню про поняття: а що ж ти те, що ж ти се, хіба ти не знав, хіба не розумів. І почнуть верзти якусь теоретичну дурню, у якій слова, що означають якісь поняття, присутні лише як ширма, за якою нема нічого. Просто нічого. Пустота. Так буває, комфортніше керуватися якоюсь релігійно-комуністичною маячнею про те, що всі рівні, всі божі діти, богоносці, наповнені світлом та сенсом. Але вибачте, ніт. Буває так, що ані світла, ані сенсу. Тобто, може, він десь і є в теорії, але якщо це світло жодним чином тобі не блимає, то це не твоя хвиля, краще вчасно це зрозуміти, власне, про що й текст.

Оточення в реалі не зацікавлене у тому, щоб ти справді знав та розумів. Бо інакше навчишся швидко усіх слати нахуй, а інші не зрозуміють, чому це, як це, накатана модель завжди працювала, а тут отаке, світ зламався, тривога, їїууїїууїїуу.

А може, ми іноді робимо вигляд, наче купились на шнягу, щоб інші не занадто стресували від того, що їхня гнила схема не спрацювала? Типу ну ладно там у мене світ весь час ламається, я вже звик, а тут люди знаходяться у такій ідилічній бульбашці, чи варто намагатися проткнути її голкою, а раптом їх кондратій того?

Може, й прикидаємось, але таке це робиться зі страху, що нам доведеться пожертвувати кимось чи чимось. Чиєюсь довірою, ставленням, самопочуттям - своїм, чужим, часом на якісь бесіди, які на цьому грунті почнуться.

Але треба, треба жертвувати до тих пір, поки у центрі твоїх інтересів не стоятимеш ти сам без оцього всього лушпиння.

Брюс Лі казав: будь, як вода, течи, перетекай. Я кажу: будь, як мокра риба, всюди вислизай та вистрибуй, шукай свою воду. Треба бути таким слизьким, щоб за тебе не можна було вчепитися. Хто розуміє тему, отримує усвідомлену повагу на відстані - отримає так більше, ніж хтось, хто намагається чіплятися та утримувати коротку дистанцію ціною власного комфорту.

Інфантильна субособистість каже: нуу, а якщо у людини нема в житті більш помітних відчуттів, крім цього дискомфорту, хіба треба її цього позбавляти?..
Треба цій субособистості пояснюювати, і більше нікому не треба. Хіба що тим, з ким весь час ідеш поряд.