Давно не їздив у чайну на Подолі, нарешті приїхав, к них гарний літній майданчик, але з чаями туговато.

***

Я іноді заздрю нарцисам, хоча не певен, що сам не маю нарцисичного складу. Може, я десь у глибині душі теж нарцис і прагну чужої уваги, але десь зовсім глибоко. Або у мене стільки очікувань від того, якою ця увага в ідеалі має бути, що я волію її уникати, бо хз якою вона буде, коли раптом на тебе упаде, не знаю. Принаймні не певен, що концерти — це для мене про потяг до чужої уваги.

Так от у нарцисичних артистів та інших любителів десь виступать якось все простіше в плані рушійної сили — де скупчення публіки, туди мені й треба, бо там я можу себе показати. Може, якщо прибрати якісь упередження, мені було б комфортно керуватися такою мотивацією, але, знову-таки, я, з одного боку, перебірливий у контактах, з іншого — розумію, що так не може бути жодної кар'єри, бо люди не тяжіють до тих, хто їх уникає. Хоча це твердження може бути занадто категоричним.

Тоді виходить, що те, що я роблю зараз і робив роки поспіль — це оптимально для того рівня мотивації і розуміння себе на сцені та у медіапросторі, що у мене склався. Але з точки зору побудови кар'єри це все неправильно. А щоб було правильно, треба бути іншою людиною та знаходитися в інших умовах.

Про умови — у чомусь шкодую, у чомусь ні, бо спостереження за колегами за кордоном наштовхує на думку, що лише найбільш активні та пробивні з них мають якусь ± активність, я не маю такого внутрішнього ресурсу. Але що в цілому мені у собі імпонує, я ніколи не шкодував, що я такий, а не інший, попри купу людей поряд, хто себе не приймає в актуальному вигляді, і дивується, чому я не розділяю таких настроїв, адже мені можуть порадити, яким би мені було варто хотіти бути, я ж не ідеальний. Може, це частково пояснює відсутність мотивації прямувати туди, де є натовп, який може мене одобрити, похвалити — бо чужа реакція не створює ілюзії заповнення діри у собі, її не вдалося зробити іншим, навіть коли я був дитиною, а сам у собі я нічо не розколупую. Знову-таки, ілюзія заповнення такої діри — це мотиватор, це працює, дає свіжі відчуття, почуття, у т.ч. регулярного розпачу від наслідків ілюзій, люди звикають жити з емоційними качелями, страждають, але виживають, їм є про що розказати мовою творчості, але я звик так жорстко уникати таких ситуацій, що тільки намальовується якась емоційно заряджена ситуація — я починаю прикидати, а що якщо я припиню контакт з певними людьми назавжди чи принаймні дуже надовго. Щоб фраза "ти же сам спалюєш всі мости!" була визнанням продуктивності моїх зусиль. Я таке вже не раз програвав. І, що цікаво, ніколи не шкодував про це, а про відновлення контакту бувало, що шкодував, і ще, може, пошкодую, дуже ймовірно.

А може, ця діра таки є, але вона залита частково усвідомленою ненавистю, упередженнями та якимось ще бетоном. Навіть у такому разі я не готовий нічо розколупувати. Я не готовий показати світові, чим я насправді багатий, бо у мене є упередження про те, чим цікавиться публіка. Хоча хтозна, може, на більшій відвертості та ексцентричності я колись буду готовий побудувати ефективну іміджеву стратегію. Зараз я до цього не готовий, сьогодні мені набагато зручніше про щось розмірковувати та писати отакі довгі пости, щоб інтелектуалізувати те, що я не готовий прожити. Не те щоб я знецінював цей процес, але й не те щоб він був аж занадто показовий у тому, хто я є.