У процесах, які наче не пов'язані з фізичними явищами, прослідковуються ті самі принципи. Наприклад, якщо хтось з артистів, маючи своє ім'я та певну вагу, бере участь у концертах, де на афіші вказано лише чуже ім'я, то він робить промоушн іншому, штовхає його, а сам уповільнюється, бо така фізика. Тому я до цього питання ставитимусь серйозно, бо крім того, що я в так повільно рухаюся, мені ще не вистачало об когось уповільнюватися.

Ще люди у роботі задля відчуття результату у роботі можуть обирати такий спосіб — обирати якісь задачі, які неможливо або дуже складно виконати, але головне — одразу стикатися з неможливістю прогресу, битися об задачу головою, відчувати своєрідний біль, але це вже перетворення енергії і вже відчуття того, що щось відбувається, процес іде. Прогрес нульовий або від'ємний, але шишка на лобі нагадує про те, що процес іде.

Влаштував собі вчора чілл у чайному закладі, трохи освіжилася голова. Увечері поїхав в офіс на каву замість того, щоб іти у кафе, бо достатньо було кафе за день. З'явилася ідея зіграти відому (навіть аж занадто) тарантелу, насвістіти один голос, зіграти другий. Ідея не нова, але раптом захотілося записати для shorts на ютьюбі.

***

Сьогодні буду уникати робочих питань, хоча вже тут довелося дещо порозрулювати по майбутніх роботах. Треба вибудувати список пріоритетів, а це теж робота, для якої час знайдеться, але не сьогодні.

***

Коли звикаєш до того, що різнопланові питання та задачі настигають зненацька, і треба одразу реагувати, це створює в голові хаос і необхідність постійної напруги, це піднімає тривожність та виснажує. Для мене поки що проблема регулювати реакції на робочі задачі та перезантажувати мозок. Про повноцінний відпочинок давно не йдеться, тому хоча б треба періодично припиняти придумувати собі роботу, на яку нема ресурсу.

Стан моєї кімнати та квартири цілком відповідає хаосу в голові. Купа речей, які неясно що роблять там, де знаходяться — це відображення дій, які я неясно нащо роблю зараз. Ремонт у такій ситуації стає геть нереальною темою.

Давно не їздив у чайну на Подолі, нарешті приїхав, к них гарний літній майданчик, але з чаями туговато.

***

Я іноді заздрю нарцисам, хоча не певен, що сам не маю нарцисичного складу. Може, я десь у глибині душі теж нарцис і прагну чужої уваги, але десь зовсім глибоко. Або у мене стільки очікувань від того, якою ця увага в ідеалі має бути, що я волію її уникати, бо хз якою вона буде, коли раптом на тебе упаде, не знаю. Принаймні не певен, що концерти — це для мене про потяг до чужої уваги.

Так от у нарцисичних артистів та інших любителів десь виступать якось все простіше в плані рушійної сили — де скупчення публіки, туди мені й треба, бо там я можу себе показати. Може, якщо прибрати якісь упередження, мені було б комфортно керуватися такою мотивацією, але, знову-таки, я, з одного боку, перебірливий у контактах, з іншого — розумію, що так не може бути жодної кар'єри, бо люди не тяжіють до тих, хто їх уникає. Хоча це твердження може бути занадто категоричним.

Тоді виходить, що те, що я роблю зараз і робив роки поспіль — це оптимально для того рівня мотивації і розуміння себе на сцені та у медіапросторі, що у мене склався. Але з точки зору побудови кар'єри це все неправильно. А щоб було правильно, треба бути іншою людиною та знаходитися в інших умовах.

Про умови — у чомусь шкодую, у чомусь ні, бо спостереження за колегами за кордоном наштовхує на думку, що лише найбільш активні та пробивні з них мають якусь ± активність, я не маю такого внутрішнього ресурсу. Але що в цілому мені у собі імпонує, я ніколи не шкодував, що я такий, а не інший, попри купу людей поряд, хто себе не приймає в актуальному вигляді, і дивується, чому я не розділяю таких настроїв, адже мені можуть порадити, яким би мені було варто хотіти бути, я ж не ідеальний. Може, це частково пояснює відсутність мотивації прямувати туди, де є натовп, який може мене одобрити, похвалити — бо чужа реакція не створює ілюзії заповнення діри у собі, її не вдалося зробити іншим, навіть коли я був дитиною, а сам у собі я нічо не розколупую. Знову-таки, ілюзія заповнення такої діри — це мотиватор, це працює, дає свіжі відчуття, почуття, у т.ч. регулярного розпачу від наслідків ілюзій, люди звикають жити з емоційними качелями, страждають, але виживають, їм є про що розказати мовою творчості, але я звик так жорстко уникати таких ситуацій, що тільки намальовується якась емоційно заряджена ситуація — я починаю прикидати, а що якщо я припиню контакт з певними людьми назавжди чи принаймні дуже надовго. Щоб фраза "ти же сам спалюєш всі мости!" була визнанням продуктивності моїх зусиль. Я таке вже не раз програвав. І, що цікаво, ніколи не шкодував про це, а про відновлення контакту бувало, що шкодував, і ще, може, пошкодую, дуже ймовірно.

А може, ця діра таки є, але вона залита частково усвідомленою ненавистю, упередженнями та якимось ще бетоном. Навіть у такому разі я не готовий нічо розколупувати. Я не готовий показати світові, чим я насправді багатий, бо у мене є упередження про те, чим цікавиться публіка. Хоча хтозна, може, на більшій відвертості та ексцентричності я колись буду готовий побудувати ефективну іміджеву стратегію. Зараз я до цього не готовий, сьогодні мені набагато зручніше про щось розмірковувати та писати отакі довгі пости, щоб інтелектуалізувати те, що я не готовий прожити. Не те щоб я знецінював цей процес, але й не те щоб він був аж занадто показовий у тому, хто я є.

Навчальний курс по просуванню проектів — це для мене дуже значна подія. З доковідних часів, коли я вчив фарсі, я давно нічому не вчився в когось, а тут західні спеціалісти у профільній галузі розказують важливі речі, які стосуються зміни кута зору на реальність, і це наштовхує на таку величезну купу роздумів та інсайтів, визнання помилок, яких ти не міг уникнути через незнання, що іноді здається, що все це завелике навантаження на мозок в емоційному сенсі. Адже крім інсайтів, сприйняття та обробки інформації є ще розпач від того, наскільки далеко твій підхід від грамотного, як багато часу упущено, як складно ставити справу на рейки, і як складно зокрема мені змінити підходи, бо той стан, у якому я знаходжусь, я не хочу транслювати, а актор з мене поганий, я навіть посміхатися в кадрі не вмію, коли нема на те відповідного настрою. Треба зрозуміти, що мене самого чіпляє, що дає настрій, що можна дати окремій частині аудиторії, і працювати саме на розширення такої аудиторії, і так далі. У створенні контенту треба мати дисципліну, у мене з цим дуже туго, хоча це через відсутність цілей, окрім як просто шось показувати та розширяти базу аранжувань, які по суті не є моїм контентом, бо не я автор творів. Коротше, ці моменти, купа марних у кар'єрному сенсі дій, різнопланові робочі задачі плюс загальні нюанси життя в Україні — все докупи створює наваження, а для вивільнення ресурсу потрібен як мінімум відпочинок. Коротше, є певні ідеї, як можна було б побудувати стратегію просування, але її якщо вже будувати по-нормальному, то практично з нуля, і тут виникає питання, а чи я це витягну, чи мені буде простіше займатися тим же, що я роблю зараз. У мене нема особливих нарікань на той баланс між робочими задачами, який останнім часом склався. Учнів мінімум, аранжування продаються, концерти бувають, вони частіше приносять гарний настрій, халтури теж бувають, кубинська тема набрала обертів та не викликає у мене такого спротиву, як раніше, бо вдалося знайти певні консенсуси, ресторанна робота буває, здебільшого вона не напряжна, бо я не працюю з важкими людьми, бувають якісь студійні запити, нещодавно їздив з гітарою та тресом записувати партії для якоїсь нової пісні. Чи достатньо мені роботи по нескінченному пережовуванню чужої музики? Не знаю, не факт. Чи я в усіх сферах професійної діяльності такий смурний і демотивований, що у мене вже опустилися руки? Знаю, що ні, бо залежно від ситуації я можу бути й гиги-гага, і від смурятіни не буде сліду, але такі ситуації треба якось у своєму житті виводити на передній план і робити їх ресурсними і для життя, і для побудови контенту, який буде більш емоційно насиченим і цікавим. Питання різниці між мистецтвом і створенням залишиться актуальним, але воно може дуже по-різному осмислюватися, у будь-якому разі треба сконцентруватися на тому, що мене самого б чіпляло та давало цінний настрій, і на цьому ґрунті можна прямувати до створення якихось артефактів разом зі створенням медіаконтенту.

Почавши професійний музичний шлях, я весь час знаходив свої способи наче й працювати для людей, але толком не розумючи, як це, бо ніколи не був орієнтований на якесь сприйняття ззовні. У людей якесь своє сприйняття, це їхня справа, а моя мотивація та настрої — моя справа. Ви не лізете у мої справи, я не лізу у ваші. Але прикол роботи для людей та побудови кар'єри полягає в тому, що чуже сприйняття робиться й моєю справою, я маю оглядатися навкруги та намагатися вписати свій образ у чужу карту внутрішнього світу. Цього я так і не навчився, завжди захищався від людей з їхніми побажаннями, поглядами, тенденціями, бо музика з самого початку була засобом утекти від них.

І от тепер, коли я теоретично розумію, що треба більше дивитися у бік людей, виникає питання: як зрозуміти їхню картину сприйняття?

І тут приходить ідея, яка вписується у філософію героїв мультиків з китайськими персонажами типу Кунг-фу панда чи якимись оммм просвітленими, які кажуть, піднявши палець вгору, що треба шукати відповідь у самому собі. Але й правда, моє сприйняття мало чим відрізняється від інших — мені можуть подобатися аудіотреки, фільми чи серіали, які зроблені людьми, які думали про чуже сприйняття та досягли гарного сприйняття мною, тобто я не можу ставитися з презирством до такого продукту, адже сам із задоволенням його споживаю, проте так і не став частиною спільноти його творців. Завтра я ним не стану, але принаймні це проміжна ідея, яку треба переварити. Я послухав лише дві лекції з навчального курсу по просуванню проектів world music, але вже маю таку кількість інсайтів, що точно про мене буде фраза "він побачив лише край сонця, а воно вже його засліпило". Звичайно, якщо весь час сидіти у темряві, треба час на адаптацію. Коли присутність людей, які знають, як по-нормальному робляться справи, створює певного роду даршан, то воно стає, наче у світильник нарешті вкрутили лампочку.

П'ятниця — робота мала бути в тріо, гітаристка застрягла через транспортний колапс, вигрібли три сети тупо мандоліна + акордеон. Воно, з іншого боку, цікавий челендж, грати місцями на мандоліні акомпанемент без гітарного підкріплення.

Субота — денна робота в тріо в одному закладі на відкритому майданчику, де я спалив лоба на сонці на спеці +33, увечері в іншому закладі на літній терасі, сильно прохладніше теж не було. Під кінець цієї роботи було вже відчуття, що закінчується заряд.

Неділя — спочатку урок, потім поїхав у 32 на івент з тресом та гітарою, більше грав на тресі. Випробував ламповий преамп — все ок працює. Не розчув, чи там справді такий вж щоби прямо теплий звук, але звучить гарніше, ніж коли я брав транзисторний преамп, проте я ще у бриджі кісткові вставки зробив.

На наступному тижні ще буде концерт кубинської тематики, потроху на нього продаються квитки, але щось повільно. Треба вже щось нове з аранжувань запилячити для ютьюба, тим більше, є готові ноти, тільки треба вигрісти все пальцями, там швидка румунська хора.

Замовив олх-доставку одного лампового преампа, який продавався задешево. Пішов у відділення з усім, щоб перевірити. Підключив — а він не вмикається. Показова історія погоні за дешевізной. "Ну а вдруг норм девайс". Не вдруг.

***

Підтвердили роботу на літо в італійському закладі, тому знову на мене чекає мандолінне шпілево щотижня. Я наполягаю на репетиціях, бо не хочу, щоб все було виключно по-ресторанному, плюс хочу просувати цю музичну програму, гітаристка репетирувати явно не хоче, бо завантажена іншою роботою, але я питав, вона казала, що без проблем. Ну подивимось.

***

Музична менеджерка з Ісландії провела лекцію стосовно функціонування музичної сфери. Як одна з думок — треба розуміти, чого сам хочеш, щоб не вводити в оману менеджера, який сподівається на більшу кількість роботи. У кожного своє бачення успіху, і це складна область, про яку я навіть не знаю, що сказати, настільки моє бачення кар'єри та успіху отруєне безглуздими колабораціями з фламенками, безкінечними каверами та зіткненням з необхідністю їх грати, щоб люди на концертах взагалі були. Тепер ще треба жити у лотереї та не висовуватись з країни, бо нізя. Я накопичив великий рівень фрустрації та вивченої безпомічності, це заважає рухатись, і чим більше я чую про hard working on your career, тим сильніше відчуваю її наслідки. І не так вже й просто розрізнити, де це твоя вивчена безпомічність, а де справді об'єктивна кромєшна дупа, де в цілому якось масштабно рипатись собі у збиток. Багато що упирається у бажання, щоб тебе чули. Реально якщо б у мене воно було, я б не заводив цей блог, бо тоді б мене вкурвлювала б відсутність реакцій на мої тексти. А мені ок, я собі живу у своєму світі та ділюсь думками уголос чисто для себе та для тих, хто читає, але не відсвічує. Але ж кар'єра робиться у взаємодії з іншими. Але з цим якось напряжно, з самою концепцією такої взаємодії.

***

Але от що мені було б цікаво — це відійти від стандарної концепції проведення концерту. Я звик до того, що є стилістика, і ти в ній працюєш. Є стандарти побудови номерів, використання інструментів, підбору музикантів. Але можна діяти нестандартно — наприклад, щось наспівати, акомпануючи собі лише на мандоліні або уду чисто як бридж між іншими номерами. Таких от ідей можна назбирати, але для цього треба певним чином налаштуватися.