Періодично виникають теми, коли хтось проявляє творчу активність на рівні хобі та цікавиться моїм професійним поглядом. Я таке бажання розумію попри те, що у мене у певних колах склався імідж ненависника хобі-виконавців. Як іще рухатися, крім як збирати різні думки? Якщо питають про думку з приводу якогось виступу, музичного чи танцювального, я не можу запропонувати чогось простого, короткого і приємного. Ну хіба що дітей можна просто похвалити. А якщо я базую свою думку на своєму досвіді (а саме це ж цікаво?), то здобувався він довго, і цей процес не завжди був приємним, тому висловитися просто я не зможу та й не захочу: хотів справжню думку — ось вона, а несправжньої нема. Якщо я почну розказувати все як є з професійних міркувань, то враження складеться таке, що мені або просто не подобається, або з виступом все погано, тобто якщо хобі-виконавець питає мене про враження, він сам програмує себе на проблему контейнування того, що він почує. З мого боку оперувати професійними критеріями не дуже варто, бо співрозмовник не зрозуміє суті, адже не має відповідного бекграунду для її розуміння. Також дорослі творчо активні люди бува цікавляться критеріями професіоналізму задля того, щоб знайти вигідні для себе шляхи їхнього знецінення. Ну а, може, людині треба здобути цей досвід сприйняття чесних відгуків, але цим я, скоріше за все, тільки підтверджу свій імідж ненависника хобі-виконавців, бо на мій фідбек буде повішено якийсь простий ярлик, бо ніхто не любить складного, і це буде "він просто не любить, коли інші кайфують", бо це найпростіше, і базується на ставленні, задоволенні, відношенні, стосунках — усе це супутники хобі-активності як єднаючого фактору у системі стосунків. Але мені насправді байдуже, хто як почувається у власній хобі-активності, бо чужа така активність існує не для моїх відгуків, а має цінність для тих, хто нею займається, і тут є точка спорідненості мистецької хобі-активності зі справжнім мистецтвом, але я не можу пояснити іншим, як не підміняти ці поняття, поки вони не встали на шлях, який багато вимагає. А оцей тезис про мою байдужість — цього я просто не кажу з міркувань... емпатії? (Звучить так, наче я справді переймаюся чужими почуттями.) Ладно, не емпатії, а просто своїм небажанням стикатися з вакуумом у комунікації. Все-таки якщо я з кимось розмовляю, то хочу, щоб взаєморозуміння було не нижче критичної відмітки, бо вакуум у спілкуванні мені неприємний, він пробуджує екзистенційні страхи та відчуття фіаско, коли ти думав, що це спілкування про важливі речі, а вийшло, що це якась розмова різними мовами неясно толком про що, бо мене питають про своє, а я відповідаю про своє. Так само як і інші, я прагну приємності та уникаю неприємності. Існують набагато приємніші розмови за відгуки про творчу активність співрозмовника, бо сама ця тема викликає в нього напруженість та певні очікування вираження позитивного ставлення до нього через його творчу активність, яку він використовує не за призначенням і як стосуночний інструмент; це від мене вимагає оминати понять, суті яких він не розуміє, також або політично виляти та звиватися, або контейнувати його розпач, переживаючи власний — від безглуздої бесіди. Ні на що з цього я не підписуюсь, щоб не псувати собі настрій. Все-таки якщо я сам про нього не подбаю, ніхто інший за мене цього не зробить.