Ось і літо куку, та й таке. Якось знайома спитала, чи нема у мене відчуття суму з приводу настання осені. Ні, кажу, якраз навпаки. Якісь нові ідеї приходять, повітря свіжіше, вигуляю прикольні осінні шмотки.

В цілому літо пройшло на напівчіллі. Тобто робота є, але її нема стільки, щоб була від неї хронічна втома, хоча місцями втома буває ситуативно — робота, все ж. Була і продовжується постійна робота з мандоліною, це моє досягнення, коли багато років граєш на тій мандоліні просто, що називається, для себе, а потім виник запит на те, що в тебе є.

Тут у мене виникає питання до себе: ну ок, припустимо, роботи стає більше, і втома стає ближчою, що робити? Як зменшувати її кількість, нехтуючи жадібністю? Не знаю, я не дуже впевнений у спроможності приймати конструктивні рішення стосовно оптимізації робочого часу, хоча зараз із цим вже краще.

Що я зрозумів знову — я люблю пісні і не люблю спів. Співати на концертах я не хочу, щоб не подумали, що я йду назустріч тим, хто так любить, коли хтось співає. Разом з тим є такі класні пісні, що їхні інструментальні варіанти просто не дотягують. Я сам собі протирічу у деяких моментах, це все складна тема, глибина якої розкриває конфлікт моїх смаків з баченням середнього соціального запиту на послуги артистів. А пісні на уроках, коли хтось з учнів намагається співати — відмова, це я реально вже поняв.

Улітку композицію для мандоліни соло забацав, яку назвав "Мирне небо". Колись же ж воно має таким стати.

Плани по роботі та по аранжуванням є. Є деякі теми, які треба розписати, щоб потім штовхати ноти-таби. Довести до ладу італійсько-корсиканську програму, бо за півтора місяці концерт. Придбати октавну мандоліну. Згодом, можливо, кубинський трес, хоча досі думаю, чи не переробити під нього якусь гітару з олх.

Не забувати тупити в одну точку під якийсь чай і лаунжеве музло.