Роздуми останнім часом пов'язані з тим, що у свідомості відкриває війна.

Раптом стирається пам'ять про минулі оцінки тодішніх ситуацій. Тоді казали, що тут економіка херова, культура в дупі, музиканти жебракують. Тепер кажуть, що тоді ж у нас усе було, а зараз капець. Хоча от іноді згадую з колегами ставки у ресторанах і на халтурах, ну непогано було, хоча концерти відчутного доходу не приносили. Тут типу нема чого ловити, треба кудись їхати, шукати щастя і реалізації. Багато хто з музикантів поїхав уже після початку великої війни, і ніхто так і не реалізвувався, як хотів. Мабуть, зміна країни проживання не гарантує покращення кар'єри.

Ми дізнаємося назви багатьох населених пунктів тільки тоді, коли їх окупували чи руйнують, чи вже зруйнували. Багато що набуває цінності типу як заднім числом.

Якісь будівлі викликають симпатію крізь фото, де видна руйнація. Симпатія через жаль. Саме жаль пробуджує те, що не пробудилося б за інших обставин. Я не хочу сказати, що це єдиний спосіб підняти хвилю співчуття і піклування про своє і своїх, бо це можна було б зрозуміти як виправдання чужої агресії і її нібито цілющу роль для нашого суспільства. Але чому так вийшло, що своє ми відчуваємо, тільки якщо воно зруйноване, а об'єднує людей лише спільна біда? Я не знаю, просто так сталося, що розвалена стіна цінніша за цілу, у неї потужніший символізм, а люди у біді стають дорожчими. Кругом люди переносять на різні об'єкти своє бажання бути врятованими, не кинутими, тому хапаються за можливість допомогти, утім люди, які не викликають жалю та співчуття, швидко стають достойними презирства. Не бути ж до інших байдужими, ми не такі. Хоч щось відчувати до інших треба, ми ж усі не чужі люди.

Поняття честі і чеснот у нас завжди було якесь розмите, навіть в українських казках згадок про честь я не знаходив. Дівоча честь — то інше. Як здобути честь, жити з честю? Раніше — ніяк, а зараз — боронячи країну. Чи увійшла б у нашу понятійну систему честь, оминувши поняття воїнської честі? Хотілося б вірити, але я не вірю. Ми поки що занадто молоді носії поняття про честь. Треба більше аспектів честі, не тільки готовність до самопожертви. Тоді і поняття воїнської честі стане ширшим, відчутнішим, на це заслуговують військові, а питання ставлення до них буде ще гучніше підніматися. Чим більше суспільство утворить ментальних компонентів поняття честі, тим краще. Це треба самому суспільству, щоб прогресувати, а вимагатимуть цього військові, бо їм треба буде пояснити собі, за що вони ризикували життям, дати собі відповіть, відчути її, це центральний момент. Чи здасть українське суспільство цей екзамен, не знаю. А хіба є для цього ментальні передумови? Давайте вже після війни, потім після відбудови, потім після вступу в ЄС і НАТО, потім давайте просто не ворушити минуле, от і весь екзамен. І тут хоба, такий розклад раптом створює передумови до серйозного розшарування суспільства, де колишніх військових об'єднує почуття розчарування, і це несе наслідки зокрема в електоральному полі. Вони раптом збагнуть, що їм є з ким воювати, навіть коли ніхто ззовні не нападає. Раптом їм рагулі стануть схожими на кацапів, піде хвиля на ґрунті ретравматизації, і для них війна так і не закінчиться.

Була одна робота у закладі італійської тематики, яка мені сподобалася тим, що вдалося гарно скласти пасьянс з обставин. У мене було все своє по кабелях та апаратурі, крім пульта, його взяв акордеоніст. Гітаристці взяв петличний мікрофон, нормально все звучало. Грав на мандоліні, яку купив з олх кілька днів тому за 1900 грн, інструмент виявився кращим, ніж продавець про нього думав. Грали всякі італійські і джазові теми, все на розслабоні, естетика звуку, як треба, кросота. Рішення змінити акомпаніатора спрацювало на ура. Зараз розкатую губу стосовно роботи над концертним репертуаром у цьому складі — можливо, з залученням контрабасиста. Та ситуація, де я міг би реалізувати купу надбань та навичок — ансамблеві аранжування і т.д.

***

Поекспериментував з звуковим трактом від мандоліни до колонки. Звук знімається п'єзодатчиком, який я ліплю на деку. Потім компресор (нарешті педаль згодилася) та октавер (вмикаю для повнішого звучання акордів), далі преамп. Наче все чікі-пікі працювамба.

***

Була робота у Крюківщині, куди мене героїчно у п'ятницю увечері привезла дружина, їхали дві години, оце так вояж був через пробки на Борщазі. Звідти поїхали на дачу у Боярці, щоб не тулитися одразу до Києва у темряві.

То те, то се, то третє, то десяте.

Уроки, частина яких ефективна, інше — робота аніматором-арт-терпевтом.

По роботі по закладах — у квітні був голяк майже весь місяць, зараз запитів побільшало, і вже кілька накладок.

Був гарний концерт у 32 на Воздвиженці. Міг би бути кращим, але для великої перерви і однієї годинної репетиції було все чікі-пікі.

Вийшло відео, де я акомпаную Шумею у пісні Івасюка у проекті Тіни Кароль #ДЗЗ. Гарно зроблене відео, та й робота на майданчику була дуже професійно поставлена.

Почалася робота з італійським репертуаром в дуеті та тріо. Треба знов міняти акомпаніатора, бо є проблеми з нюансами виконання, які мені ріжуть вуха, мені від акомпаніатора треба інше. Я запросив до співпраці гарну академічну гітаристку, з якою давно знайомий, але є вірогідність, що її присутності не схвалять у закладі, тоді вся тема з регулярними виступами накриється, бо якщо хтось починає крутити носом, то носом починаю крутити я, бо так буде чесно. Дивуюся сам собі: наче я реалізую давню мрію просувати італійський репертуар, але знову мені щось не подобається. Так і є, бо нема передумов для того, щоб мені геть усе подобалося. Заклад, де ми граємо, ставить забагато вимог до артистів, і ці вимоги місцями недекватні і безглузді, це створює проблеми такого плану, що я готовий до зустрічних вимог, на які, скоріше за все, музиканти (на їхній погляд) не мають права. Чому? Бо попередні музиканти цього не заперечували.

Анже Ланзалаві мені з Корсіки надіслав нотну збірку та диски, але я їх ще не отримав чомусь. Чекаю. Хочу поповнити репертуар ще кількома його темами.

Вийшов циганський мульт "Чубучко", де я зробив саундтрек. Не публікував його у себе в стрічці через низку причин, хоча поважаю всіх, хто його створив, і не цураюся брати участь у проекті волонтерському по своїй суті, хоча частина людей там рос.громадяни, але стосовно їхньої позиції у мене питань нема. Я досі спілкуюся з трьома людьми, які живуть в рф, серед них дві інтелігентні ромки, більш адекватних людей треба пошукати. Але все одно совєцькі символи в мульті, горбачов і тепе — це поза контекстом спокійного сприйняття тут і тепер, я не можу це поширювати

Чого я не поділяю, так це обсесивної жаги багатьох до якихось суттєвих трансформацій. Взагалі я не вірю в те, що люди змінюються, та й нема сенсу їм змінюватися суттєво. Ті зміни, про які часто кажуть, поверхневі, це може бути якийсь прогрес, регрес, надбання досвіду, використання знань та навичок, але змінами я називаю щось більш докорінне. Я вірю в те, що якісь зміни у житті людини, до яких вона йшла роками, були закладені у якості передумов набагато раніше. Нема передумов — не буде і змін, бо ніщо анізвідки не береться. Це та ситуація, коли вирішує порода, якщо хвіст собачий, то не лізь у вовки, і навпаки, з вовчим хвостом у будці колись стане раптом тісно, це породить ланцюг дій і наслідків, але це не стане докорінною трансформацією, бо порода є порода, і ти з нею або рахуєшся, або ні. Буває, звичайно, деструкція особистості, але тут не про це. Хоча й тут незрозуміло — цілком можливо, і для неї існують певні передумови.