Роздуми останнім часом пов'язані з тим, що у свідомості відкриває війна.

Раптом стирається пам'ять про минулі оцінки тодішніх ситуацій. Тоді казали, що тут економіка херова, культура в дупі, музиканти жебракують. Тепер кажуть, що тоді ж у нас усе було, а зараз капець. Хоча от іноді згадую з колегами ставки у ресторанах і на халтурах, ну непогано було, хоча концерти відчутного доходу не приносили. Тут типу нема чого ловити, треба кудись їхати, шукати щастя і реалізації. Багато хто з музикантів поїхав уже після початку великої війни, і ніхто так і не реалізвувався, як хотів. Мабуть, зміна країни проживання не гарантує покращення кар'єри.

Ми дізнаємося назви багатьох населених пунктів тільки тоді, коли їх окупували чи руйнують, чи вже зруйнували. Багато що набуває цінності типу як заднім числом.

Якісь будівлі викликають симпатію крізь фото, де видна руйнація. Симпатія через жаль. Саме жаль пробуджує те, що не пробудилося б за інших обставин. Я не хочу сказати, що це єдиний спосіб підняти хвилю співчуття і піклування про своє і своїх, бо це можна було б зрозуміти як виправдання чужої агресії і її нібито цілющу роль для нашого суспільства. Але чому так вийшло, що своє ми відчуваємо, тільки якщо воно зруйноване, а об'єднує людей лише спільна біда? Я не знаю, просто так сталося, що розвалена стіна цінніша за цілу, у неї потужніший символізм, а люди у біді стають дорожчими. Кругом люди переносять на різні об'єкти своє бажання бути врятованими, не кинутими, тому хапаються за можливість допомогти, утім люди, які не викликають жалю та співчуття, швидко стають достойними презирства. Не бути ж до інших байдужими, ми не такі. Хоч щось відчувати до інших треба, ми ж усі не чужі люди.

Поняття честі і чеснот у нас завжди було якесь розмите, навіть в українських казках згадок про честь я не знаходив. Дівоча честь — то інше. Як здобути честь, жити з честю? Раніше — ніяк, а зараз — боронячи країну. Чи увійшла б у нашу понятійну систему честь, оминувши поняття воїнської честі? Хотілося б вірити, але я не вірю. Ми поки що занадто молоді носії поняття про честь. Треба більше аспектів честі, не тільки готовність до самопожертви. Тоді і поняття воїнської честі стане ширшим, відчутнішим, на це заслуговують військові, а питання ставлення до них буде ще гучніше підніматися. Чим більше суспільство утворить ментальних компонентів поняття честі, тим краще. Це треба самому суспільству, щоб прогресувати, а вимагатимуть цього військові, бо їм треба буде пояснити собі, за що вони ризикували життям, дати собі відповіть, відчути її, це центральний момент. Чи здасть українське суспільство цей екзамен, не знаю. А хіба є для цього ментальні передумови? Давайте вже після війни, потім після відбудови, потім після вступу в ЄС і НАТО, потім давайте просто не ворушити минуле, от і весь екзамен. І тут хоба, такий розклад раптом створює передумови до серйозного розшарування суспільства, де колишніх військових об'єднує почуття розчарування, і це несе наслідки зокрема в електоральному полі. Вони раптом збагнуть, що їм є з ким воювати, навіть коли ніхто ззовні не нападає. Раптом їм рагулі стануть схожими на кацапів, піде хвиля на ґрунті ретравматизації, і для них війна так і не закінчиться.