Тестя не стало.
На початку березня у нього стався інсульт. Він тоді подзвонив моїй дружині, вона одразу викликала приватну швидку, повезли його у клініку, там всі потрібні процедури, він там пробув пару тижнів, спочатку слабо рухаючись, потім уже маючи прогрес з реабілітологом. Потім перевезли його додому, найняли доглядальницю, приходив реабілітолог. Прогрес був досить швидким, і рухомість лівої сторони потроху покращувалася. Останній раз, коли я його бачив, він уже швидше ходив, мав кращу хватку обома руками, мова ще стабілізувалася.

Утім він весь цей час розказував про те, що все те, що зараз відбувається, неправильно: правильно було просто померти, а усі ці покращення, реабілітація - це не має значення. І що було б з нашого боку правильно допомогти йому померти. Весь час говорив про це. Йому навіть антидепресанти призначили, він якийсь час їх приймав, мав уже бути накопичувальний ефект, але чи він був достатнім, то ще питання.

Коротше, без подробиць, але він вирішив, що таке життя йому не потрібне. Ясно, що у шоці всі, кому ми кажемо про це. Можна було б сказати: 79 років, нещодавно був інсульт, то й таке, й ніхто б не ставив питань, а що сталося, ну типу і так ясно, старість і всі діла. Але позиція дружини така, що вона не приховує того, що сталося. Якщо людина наклала на себе руки, то це так називається. Фізично чувак був з породи довгожителів, процес реабілітації у його віці був досить швидким, ще міг би пожити повноцінно. Але його уявлення про те, яким він мав би бути, гостре неприйняття стану, коли чогось не можеш, сильно йому боліло, і всі поступові покращення були просто нічим. Натомість він думав про майбутній повторний інсульт, після якого він може стати лежачим, і тоді все, життя перетвориться на кошмар. Не скажу, що у мене є на цю тему заперечення, хоча от фіксація на події, яка ще не відбулася, це не ок; але також правда те, що ймвірність повторного інсульту велика, ще й вік. Він за весь час аж до інфаркту у 68 років взагалі проскочив тему медицини, у нього все було нормально, ще й бігав, купався, тільки-но зійшов лід. Тому він вважав, що будь-яка хвороба лікується просто, треба зранку бігати та їсти домашній сир. Інфаркт тоді був стресом, але після стентування він, скажімо, встав і пішов. Хіба що купатися у льодяній воді тоді перестав. Аж тут все стало інакше.

Тут виникає питання: чи це саме наслідок інсульту, що десь гніздо кукухи зачепило? Не без того, але скоріше ні - просто людина завжди мала певне уявлення, жорстку установку: він завжди знав і казав, що чим жити інвалідом, краще не жити взагалі. Зовсім не нова фішка, і тоді, коли це вже було зрозуміло, це було немовби позицією стосовно себе, і не виглядало так, ніби була потрібна допомога психіатра, просто така особливість мислення, уявлення про доцільність життя у певних умовах.

Цю позицію він відстояв. Розуміння передумов дозволяє дружині і мені відносно легко це переносити - треба поважати чужий вибір. Його діло зробити вибір, наше діло з ним рахуватись. Над нами не висить печатка християнської моралі, ми живемо у великому місті, не розводимо теревенів на тему що люди скажуть чи ойой як же ж так можна, чому ж він про інших не подумав, а це ж не відспівають, а це ж нормально не поховають.

А чого не подумав? Подумав і написав: "Вибачайте, але це моє рішення". Тесть вперто йшов до мети і був впертим до кінця. Ця його впертість, яка доходила до абсурду, багатьох дико бісила у різних ситуаціях. Але ж позиція, якої ти дотримуєшся до кінця, викликає і повагу. Немає відчуття того, що сталося щось неочікуване. Хіба що, може, ми не хотіли думати, що розмови про безглуздість "такого" життя - це щось більше, ніж просто емоційна риторика на тлі депресивного розладу. Але так буває, люди кажуть якісь речі, і виявляється, що це серйозно. І вони не лише кажуть, а ще й думають саме так. І не лише думають і вірять, а ще й у змозі планомірно йти у заданому напрямку. А ти стоїш збоку й думаєш: та ладно, потеревенять, та й годі. Але ніт.

Звичайно, треба ще почекати, щоб зрозуміти свій стан та реальне ставлення до ситуації, дружина хоч і рівно тримається, але це ілюзія, бо майже беземоційне сприйняття деяких явищ має відкладену дію. Поки що важливо порішати поточні справи, пов'язані зі смертю тестя.

Але що заспокоює - закінчилася велика внутрішньосімейна театральна вистава, ось вже завіса. Буде зокрема менше рагульних маніпуляцій з боку брата, контекст стосунків брата та батька не буде зачіпати дружину. Марно сумніватися, що театр закриється, просто це буде інша вистава з дещо іншими сценарними моделями, принаймні більш керованими та зрозумілими.

Шкода, що тесть не пожив іще, не побував от улітку на дачі. Ми намагалися зробити його життя комфортнішим, навколо нього останнім часом крутилося стільки людей, всі приходили щось зробити корисне. Зробили, що змогли.