Поїхали на дачу поблизу Києва, щоб зрозуміти, що там як після зими.
Усіма справами там завжди займався тесть, причому дуже ревносно, дружина могла щось там своє внести у планування ділянки чи ще щось, лише якщо його переконає, то була гра така, хочеш якоїсь свободи прийняття рішень — спробуй людину зацікавити та переконати, тоді він не буде заважати. Ясно, що всі моменти, пов'язані з водопроводом, електрикою і т.п., були лише під контролем тестя. Ми поїхали, щоб побачити, де тут самі розуміємо, що робити, а що ні, щоб хоча б ясність була, раптом десь треба викликати якогось спеца.
Виявилося, що все, що хотілося зрозуміти, стало ясно — де вентиль, яке там призначення яких кранів, як що правильно відкривати/закривати з урахуванням інженерних хитрощів — коротше, розчехлили там все, хоча тесть завжди створював декорацію, наче лише він тут розуміє призначення деталей та як що треба робити. Власне, частково через це я їздив туди 1-2 рази на рік, бо мене вкурвлювала обстановка побутового диктату та якихось порад, коли треба, скажімо, взяти одну палку, одразу отримаєш пораду, як не спіткнутися об іншу палку, хоча у мене є очі, та я дивлюсь під ноги. Я і так міська людина, що виросла в урбаністичному середовищі, мені вся ця природа, квіти, дерева і кущі просто до лампи, так завжди було. У якийсь момент я просто вирішив відмовлятися від поїздок на дачу завжди, коли нема чогось типу політичної доцільності.
Сьогодні не скажу, що там сильно втомився з побутовими заморочками, але було таке відчуття, що ці травки-квіточки-лужайки тупо жеруть мою енергію. Щоб туди їздити, мені потрібні конкретні цілі, бо просто побути в саду на повітрі — це не ціль, а неясно що, і до чого тут я. Поїхати зі шліфмашиною та шматком черепахового панцира — так, бо пиляти черепаху вдома нереально через сморід від кісткового пилу. У мене є один улюблений медіатор для мандоліни — черепаховий, краще нема, і він стирається, треба новий, плюс з кизилового дерева гарні медіатори, мало не кращі серед дерев'яних, а там є кизилові гілки. Ще можна туди поїхати робити шашлик, коли закортить чогось такого. Чи раків замовити. Ще от кебаб на дровах хочу якось забацать — може, влітку таке влаштую. Єдине, що б я там побудував, — це чайна хатинка. Хоча мене й поїздки у Чaгyaн влаштовують, там все це вже на терасі побудовано. Коли можна чогось не робити, нащо це робити? Це вже про систему цінностей та місце в ній об'єктів побутового призначення.
Але в цілому у мене є така мулька, що я не можу пропускати через себе ідеї якихось конструкцій, ремонтів, будівництва, навіть планування ділянки, щоб там жити. Я максимально абстрагуюся від таких питань, бо не розумію самої концепції прив'язаності до місця. Це не циганська мулька, бо те, що всі цигани кочові — міф. Це просто, мабуть, невміння вважати дім, де ти живеш, чимось таким, у що треба емоційно вкладатись, піклуватись про його вигляд, бо здавна звик, що дім — це місце, це потворність замазують якимись візуальними ефектами, типу людина лайно, вдома трешнина, але для інших — дивіться, яке в неї крісло, кавьор і телевізор. Необхідність робити вдома косметичний ремонт все одно наздоганяє. А прив'язаність до сільської хати — це певне заземлення, що категорично не моя тема. У місті краще, можна їздити на самокаті чи велосипеді, вжух — і всі обличчя швидко зникають за спиною. За містом асфальт такий, що не покатаєшся. Плюс у місті у кожного своя бетонна нора, він туди заліз, і його не видно й не чутно, і ти також у своїй норі зашифрувався, і всім ок. Всюди, де є суміжні ділянки та прозорі огорожі — всюди є чужа присутність, якихось людей видно, чутно, вони проходять біля ділянки та зиркають. "Якось люди так живуть, звикають, і нічо!" — ок, люди молодці, але це не моя тема. Як добре, що мене ніщо не змушує переїхати за місто, часто собі це кажу, коли дивлюся на ті гарні дерева та квіти.
