Правильно кажуть, що коли довго стримуєшся, потім злітаєш з котушок. 

Починаючи з 2003 року я активно співпрацюю з різними артистами у різних стилях, виступаючи з ними то на концертах, то у різних закладах. Загалом задача всюди була приблизно одна — треба було підготувати сумісну програму й виступити, і тут можна застосувати бінарну логіку: виступив, як планувалося, або не виступив, 0 або 1. Все просто виглядає, але між 0 та 1 цілий всесвіт, де існує раціональне та ірраціональне.

Але ще є такий малопомітний момент як мої власні інтереси. Моє бачення програми, стилю, манери комунікації, вирішення орг.питань, підходи до кризових питань, коли виникають суперечки, які переростають у конфлікт та небажання мати з людиною справу. Виявилося, що питання власних інтересів дуже часто було за кадром, тобто моє бачення чогось та побажання — моя особиста справа, а в реалі треба розраховувати на те, що є, і тих, хто є, і я якось сам до цього звик. А в екзотичних стилістиках кожен тут приречений на майже повну відсутність вибору.

Як результат — мені набридла робота заради роботи, виступи заради виступів, коли я не можу реалізувати своє бачення, а мене ставлять у нові й нові залежності від ситуацій, у мене виникає сильний внутрішній спротив, який я або навчився слухати, або він досяг таких розмірів, що не чути я його вже не можу.

Я вже переріс цю тему, що ми робимо концертні виступи для інших. Заклади, халтури — так, є запит, є його виконання. Усе, що стосується музики, на якій я більше знаюся, я роблю для себе, бо якщо претендую на те, щоб називатися артистом, мені треба ставити на перший план свої критерії та потреби, а не сам факт того, що хтось це якось сприйняв. Звичайно, у буденній роботі є функція, є виконання. У кубинській темі у мене нема претенціозності, бо у ній не так щоби шарю, просто собі граю по роботі. Але в інших ситуаціях, як от фламенко, східна, циганська чи італійська тема — тут у мене є певні очікування, і або їм колеги допомагають збутися, або виступів не буде. Та й у кубинській темі, треба сказати, у мене не те щоб очікувань зовсім не було, бо є виступи різного формату, і де починається щось із закосом під мистецтво, розмови про концертний формат, там у мене вмикається внутрішній спротив, якщо я готуюся виступити в амплуа, якого сам не сприймаю. Важливо, хто я і що я на цій сцені, що саме я на ній кажу своєю мовою, чи справді хочу це і ось так казати, чи просто звично виконую не свою функцію заради неясно чого, бо при додатковому геморі про додаткові гроші зазвичай не йдеться.

Я намагаюся маневрувати між двома світами — світом академічних музикантів, де все чистенько-красивенько, але розмазано по ритму, і світом ресторанних лабухів, де є більше груву, але все як попало, аби в репертуарі був мільйон пісень. Не маючи академічного бекграунду та навіть протиставляючи себе академічній сфері, я починаю все більше до неї тяжіти, бо там хоча б ± ясно, що буде звучати — те, що написано в нотах.

Мені дуже набридло шопопало. Набридли різні сюрпризи та необхідність рахуватися з тим, що світ ресторанних музикантів наповнений людьми з якимись приколами, які демонструють неповагу до колег та слухачів, але у корені сидить глибока неповага до себе самих, бо ці люди уявляли себе по-іншому, коли здобували освіту, а тепер вони знаходяться тут, у кабаку, грають якусь херню, грають її херово, і нема передумов для покращення ситуацій, буде тільки гірше. Багато хто з них ніяк не самореалізується поза ресторанною роботою, і це прикро, бо їхні намагання якось самореалізуватись у кабаку робить неможливою співпрацю, бо це якась сурогатна самореалізація, скоріше сатисфакція, коли ставиш колег та слухачів у якесь дебільне становище.

Разом з цим усвідомленням я розумію, що мені треба посилити вимоги, і це буде викликати в інших реакцію, наче я забагато хочу, будучи в положенні українського музиканта. Наприклад, мені для італійської програми потрібен акомпаніатор, до якого у мене будуть певні вимоги, які ресторанним музикантам не підійдуть, бо у них свої стандарти роботи та їм пофігу те, на що я звертаю особливу увагу. Мені потрібен виконавець, який просто вміє ритмічно грати акордовий акомпанемент, не бикувати і не влаштовувати якихось сюрпризів. Наче нічого особливого, просто нормальний адекватний штрих з вухами та руками, який буде виконувати важливу функцію, без якої іншим не можна обійтись. Але я поки що не знаю, де такого знайти. Усі або роз'їхались, або зайняті іншими немузичними справами, або їм нецікаво грати одні акорди, або вони зайняті іншими проектами. Сам опинився в ситуації пошуку адекватного акомпаніатора, яким є сам для своїх колег. Привід цінити себе ще більше та скоріше дати собі право на жорсткі вимоги, бо я знаю, чого хочу, і можу показати, що і як мені треба.