На Заході (та й на Сході, спостерігав в Індії) геть інша культура підтримання робочих контактів, вірніше вона там в принципі є. Це треба брати до уваги, якщо хочеш бути там задіяним у якомусь сегменті ринку. Але, мені здається, все треба розглядати у комплексі: культура спілкування, культура виконання роботи, потяг до комфорту, коли у тебе є свої контакти та рекомендації, і не треба ще когось шукати.

У нас як: скажімо, треба якийсь спеціаліст, типу там сантехнік, парикмахер, психолог, ріелтор і т.д. Починаєш знову шукати. Тобто ти вже звертався до когось, але все складно - або немає мотивації до нього звернутися знов, або він кудись пропав, або остання співпраця була якоюсь такою, що хочеться підібрати інші варіанти. Ти знов шукаєш, а спеціаліст у свою чергу знає, що ти потім звернешся ще до когось, і не докладає зусиль, щоб мотивувати клієнта звертатися постійно, бо ці клієнти такі по натурі, їм весь час щось нове подавай. Може, він би докладав певних зусиль, якби була відповідна традиція ведення справ.

У нас плюс в тому, що багато хто може собі знайти якусь роботу, бо клієнти часто перебирають варіанти, і статистично колись натраплять на тебе. До клієнта найчастіше не прикріплений якийсь свій спец чи підрядник - значить, він може ситуативно звернутися в умовах нестачі інформації про якогось кента, чиї послуги хоче замовити. Щоправда, може через це лоханутись.

Ясно, що у багатьох спеціалістів, які роблять роботу на рідкість гарно за свої гроші, є постійна клієнтура, але питання більше у тому, як звичайному спеціалісту здобути постійних клієнтів.

В інших культурах ведення справ багато значить рекомендація та контакт, який клієнтові приємно було б підтримувати. Треба, щоб клієнт згадав саме твоє ім'я, якщо йому буде потрібна послуга, і це від спеціаліста вимагає певної культури роботи та спілкування. Але загальна манера спілкування сильно залежить від портрету середньостатистичного клієнта, бо якщо там багато жлобів, сам під них несвідомо мімікруєш.

У наших робітників досі є жлобська совкова мулька, грати у гру "хто кому потрібніший", тільки-но з'явиться нагода. Типу якщо ти до мене звернувся, то я тобі потрібніший, ніж ти мені. Звичайно, вголос ніхто так не каже, але у спілкуванні це розставляє огидні акценти та спонукає клієнта продовжити пошуки підрядників.

У музичній сфері деякі роботодавці теж грають у таку гру, вважаючи, що якщо вони дають музикантам роботу, то вони музикантам потрібніші, ніж музиканти їм. Шкода, що навіть далеко не останні музиканти на цю шнягу ведуться, хоча у цьому сенсі є позитивні зрушення, і вдається колегіально поставити певних людей на місце. Мені взагалі подобається оця гра у статус: "це ж я тобі роботу пропоную, міг би не пропонувати" -  "так а я ж її роблю, міг би й не робити". 1:1, тоді хто кому потрібніший?

У нашому культурному просторі досі висить оця совкова тема, коли люди мають несамовите бажання задовольнити фрустровану потребу у власному статусі, використовуючи для цього будь-які можливості, і це відбивається на характері робочого діалогу. В інших культурах люди так само складні та різні, але більше вдома, а не на роботі, а робочий контекст стандартизовано, максимально формалізовано, зважаючи на те, що у клієнта має залишитись про тебе позитивний спогад.