Тому, що сьогодні рівно рік великої війни, я не надаю якогось сакрального значення, та й річниці бачу сенс відмічати своєю увагою більше позитивні. Але... Оце ж цілий рік уже. У новітній історії України вже стався певний цикл.

Спочатку багато хто думав, що брязкання зброєю біля коронів всі думали, що це на пару тижнів. Потім на пару місяців. Потім — на півроку. А тут вже рік.

Разом із руйнуваннями та жертвами прийшло більше ясності в тому, хто є хто. Хто ми, а хто по своїй суті русня, це тепер бачить увесь світ та дивиться і на нас, і на них інакше, у ближній та дальній перспективі нам це на руку. Психологічний кордон між нами та гівностаном міцніший, ніж будь-коли.

Русня тис часом виконує свою історичну місію — подихає великими порціями, бо жити не бачить сенсу, тому знайшла спосіб помирати гучно, бо їх не хочуть, не розуміють та не люблять. Це як дитя з вродженими психічними вадами, у якого в руці пістолет, і воно готове стріляти в кожного, хто відмовиться сказати: "ти таке прекрасне, я живу заради тебе, спілкуюся твоєю мовою, захоплююся твоєю войовничістю та навіть вважаю себе руським, бо ти руське", а коли набої закінчуються, воно назло всім б'ється головою об кам'яну підлогу, бо треба ж влаштувати перформанс, відчуваючи при цьому, що якщо воно уб'ється, так буде навіть краще, всі відчують себе винуватими, що воно бідося убилося. Воно ж навіть не уявляє, яке то буде для всіх полегшення.