Сьогодні подумав: так, треба нарешті взятися за запис замовленого акомпанементу. Записав костяк за 10 хвилин. Потім дивлюся на годинник: таак, скоро шоста. Чайний клуб? Чайний клюб! Він же ж закриється. І тут внутрішній конфлікт: так, а як плани, а працювати хто буде? Але я не можу так ставити питання. Чайний переміг. Вже приїду додому та буду зводити все, що записав, докупи, щось дописувати і т.п. Все одно лягати спати раніше за другу ночі не збираюся.
Але! Я вже розпакував рекордер. І ще у мене є план трьох учбових роликів, я їх давно не записував. Тобто з мене все-таки у перспективі може бути якийсь толк. А поки що дістатись чайної — теж своєрідне досягнення, бо зміна обстановки дає мені натхнення.
Хоча не без того, що я б залюбки без вагань виконував якусь роботу, яка б щось хоча б ситуативно змінила — дала якийсь відчутний досвід чи відчуття того, що завдання відповідає саме моєму мисленню, манері, і я можу зробити щось для когось, але мати відчуття, що в цьому є щось моє. Всюди якась тема: пфф, ну типу коли нема нічого такого, що мене б чимось наповнило, то ну ок, теж типу робота.
Постає питання: а що ж фактор заробітку, хіба не мотивує? Ну на магазин, зоомагазин, іноді пляшку вінішка, оплату комуналки і т.п. є у наявності, бо ці витрати в цілому покриває мінімум поточної роботи. Дружина ще у Польщі, витрати на продукти менші. А витрачати гроші майже нема куди, бо я сиджу у Києві весь час та рідко ходжу по якихось ресторанах, тим більше, маючи час та вже звичку готувати вдома, мені просто западло хавать десь, де дорожче та не дуже смачно за рідким виключенням. Сьогодні от забацав дал, мені тут підкинули свіжої куркуми, додав туди. Дал — це супер тема. Найкраща вегетаріанська страва, одна тарілка дає відчуття насичення, більше нічого просто не хочеця.
Немає коментарів:
Дописати коментар